Чтение онлайн

— Ну як, Андрію?

— Дивовижно!

— Це ще не найцікавіше.

— Професоре, ви жартуєте…

— Не до жартів. От зажди, приземлимося!

Посадити вертоліт можна було лише на особливій “ділянці безпеки”. Такі ділянки були розкидані па острові в різних місцях, аби наукові співробітники і відвідувачі могли спостерігати тварин у природі, не порушуючи їхнього спокою і почуваючи себе у цілковитій безпеці. “Ділянки безпеки” являли собою невеличкі клаптики землі, площею з півгектара, де були встановлені потужні випромінювачі негативного біополя. Утворюване поле мало кільцеподібну форму. Таким чином, “ділянки безпеки” були наче обгороджені невидимою, зовсім прозорою

стіною. Тож, щойно тварини (а серед них були й хижаки) наближалися до цього невидимого бар’єру, вони натрапляли на міцну перепону. Ящіри роздратовано терлись об неї головами, мружили очі, вишкіряли зуби, намагаючись ухопити людей, що стояли за кілька кроків од них, і не могли збагнути, чому їхні гострі зуби хапають лише повітря.

Ось на таку “ділянку безпеки” ми й посадили вертоліт. Одразу ж до нас почала наближатись якась дивовижна істота, дуже схожа на ящірку, тільки набагато більшу. У нерухомому стані вона здавалася неповороткою, та щойно ми вийшли з кабіни, її короткі ніжки заворушились і вона опинилася за кілька стрибків од пас. Я мимоволі відсахнувся. Та пілот вертольота заспокоїв мене:

— Не лякайтеся. Нас захищає біополе.

І справді, перед останнім кидком гігантський ящір звалився на бік, неначе вдарився головою об невидиму перепону. Це його роздратувало ще більше і, вишкіривши величезні жовті зуби, він загарчав і пустився в обхід ділянки безпеки, певне, сподіваючись відшукати в невидимій стіні якийсь отвір.

— Випромінювачі біополя заряджаються сонячною енергією і припиняють роботу лише вночі, — знову заспокоїв мене пілот. — А зараз почувайте себе як вдома…

“Нічого собі “як вдома”, — подумав я, глянувши на Сонце. — А якщо світило сховається за дощову хмару?”

Проте Сонце не зникало, і я заспокоївся. Помітивши це, професор сказав:

— Нарешті, Андрію, ти здатен сприймати якусь інформацію. Першого разу, опинившись на такій ділянці, я теж почував себе незатишно…

— До всього звикаєш, — додав пілот.

— І тоді помічаєш таке… — професор затнувся, підшукуючи потрібне слово. — Від чого волосся стає дибом.

— Невже тут щось може вразити більше, ніж розлючений вигляд одного хижака.

— Трьох! — мовив пілот.

Я озирнувся. Позаду нас зголодніло роззявляли пащі ще два ящіри.

— У веселенькому товаристві ми опинились!

— Не дивуйтеся, у них саме час обіду, — сказав пілот, — певне, переплутали годівниці. їх годують в іншому місці.

— Спокійно, — сказав професор, — якщо ти, Андрію, хочеш зробити справді сенсаційний репортаж, знайди в собі сили придивитися уважніше до цих чарівних створінь.

— Ви ще можете жартувати!

— Що ти про них можеш сказати?

— У них розлючений вигляд, хижі пазури й жахливий хвіст.

— Одна голова, один хвіст, чотири лапи, на кожній п’ять пазурів, — уточнив Ігреков.

— До чого тут арифметика?

— А до того, що всі ці тварини напрочуд схожі на земні.

— Тільки збільшені у кілька разів, — додав пілот.

— Цікаве інше, — вів далі професор, — всі ці тварини привезені з планет, де джерелом зародження життя була вода. Ось чому, опинившись тут, я подумав, а чи не вода стала причиною такої схожості.

— Цих тварин і земних? — уточнив пілот.

— Так. І знаєте, що навело мене на цю думку? Не відвідини заповідника, і не політ над островом, і не “побачення” з цими дивовижними тваринами, а невеличке озерце біля котеджів наукової частини, точніше — зелена маса водоростей на його поверхні.

— Що? — вигукнули ми з пілотом.

— Адже останнім часом мене цікавила хімічна структура молекул води, — вів далі Ігреков.

— Професоре,

поясніть!

— Синьо-зелені водорості на поверхні озера утворювали колонії, схожі на чагарі. Проте, щойно я порушував їхні зв’язки, “чагарі” розпливалися на поверхні води безформною масою.

Ось я й подумав: може, форма такої колонії рослин виникає внаслідок утворення водневих зв’язків між молекулами води, тобто під дією тих структур, що примушують формуватися шестигранні кристали льоду…

Ми з пілотом мовчали, аби не пропустити жодного слова професора.

— Ви ж помічали морозні візерунки на склі?

— Авжеж. Вони схожі на зарості рослин.

— Саме так, — підхопив професор, — форма давніх рослин, схожа на морозні візерунки, навряд чи була закріплена генетично. Вона, певне, визначалася властивостями молекул води.

Тут професор виламав патичку і почав креслити па піску обриси сніжинки.

— Це, звичайно, одна із можливих форм сніжинок. Зверніть увагу — на кінцях кожного із шести променів може бути щось схоже на п’ять розчепірених пальців. Тобто, здатність води кристалізуватись у гексагональній системі, можливо, й визначила кількість пальців на кінцівках людини і лапах тварин…

— Виходить, що схожими їх зробила вода? — уточнив пілот.

— Так, — відказав професор.

Тепер я вже знав, про що писатиму у своєму репортажі. Правда, для порівняння з земними рептиліями треба зробити знімки космічних істот. Та зйомку вирішили перенести па наступний день: у тропіках рано сутеніє, а біовипромінювачі ж заряджаються від Сонця. Ще можемо стати жертвою хижаків… Було б непробачно, розгадавши таємницю ящерів, не встигнути повідомити про неї світ.

А як ви оцінюєте нову ідею професора Ігрекова?

Які гіпотези походження води на Землі відомі вам?

Тепер я знаю: коли й є людина, здатна поставити все у цьому світі з ніг на голову, то це мій друг, професор Ігреков. У цьому я переконався, коли він запропонував мені сісти у крісло… що висіло на стелі!

— Сторч головою? — перепитав я.

Професор Ігреков ствердно кивнув. Потім пояснив:

— Це лише тимчасова незручність. Не мине й двадцяти… — він клацнув кришкою свого годинника. — Даруй, двадцяти двох хвилин, як ти, мій друже, ходитимеш по стіні так само вільно, як зараз по підлозі.

Не можна сказати, що я не розумію жартів, але цей викликав у мене сумнівну посмішку.

— Крісло на стелі допомагає вам знаходити нові точки зору? — єхидно поцікавився я, на що професор негайно відпарирував:

— І вони точніші, ніж ті, котрі ти знаходиш, сидячи у звичайному кріслі.

Я зрозумів це як натяк. Якось на семінарі з проблем підкорення світлових швидкостей, що був присвячений транспортним засобам XXII століття, професор Ігреков мав виступити з доповіддю про історію виникнення двигунів і зробити короткий екскурс у майбутнє, щоб на початку роботи семінару нагадати учасникам історію розвитку транспортної думки.

На екрані, розміщеному над кафедрою (треба сказати, що доповідь професора ілюструвалася слайдами), виникали схеми і малюнки парових машин. Це коли він згадував імена Кулібіна і Ползунова, розповідаючи про їхні дивовижні, як на той час, винаходи.