Зоряне вітрило
Шрифт:
…Коли я розповів професору про свою ідею, він був у захопленні. І ось уже майже півроку він з учнями досліджує дві можливості звукозапису: на глиняних горщиках, що обертаються на гончарному крузі, і на мазках фарби, накладених на полотно. Хочте вірте, хочте ні, результати подають нам надію, сподівання на успіх! Адже методам відтворення звуків допомагає кібернетика.
Лиш одне мене бентежить. Сьогодні під час перерви я завітав до лабораторії професора. Вмостившись у м’яких кріслах, ми пили каву і вголос мріяли про майбутнє відкриття. Потім я увімкнув радіоприймач. Так ніби хтось смикнув мене за руку, щоб увімкнув. З динаміка полинув і враз заповнив кімнату мелодійний жіночий
Передача кінчилася. Хто відтворив його? Невже нас хтось випередив, розкривши таємницю Леонардо?
А як ви оцінюєте ідею відтворення звуку за коливаннями волосків пензля? Чи реальне її здійснення з погляду на досягнення сучасної науки?
Чи можна відтворити голос людини за її портретом?
НАВВИПЕРЕДКИ З ЧАСОМ
Часу мені завжди бракує. Тож повертаючись з чергового відрядження, я насамперед вмикаю автосекретаря. Чудовий прилад! Коли мене немає вдома, він дбайливо занотовує у своїй електронній пам’яті всі відеофонні виклики.
От і цього разу, ледь увійшовши до кабінету, я увімкнув електронного помічника. Вмить на екрані з’явилось усміхнене обличчя капітана Савірова, і кімнату заповнив його басовитий голос: “Андрію! Не запізнюйся на день народження… Чи тобі знову не вистачає часу?”
Екран блимнув, і па ньому виникло нове зображення: сумне обличчя моєї нареченої Наталі: “Любий, — сказала вона, — тобі завжди бракує часу для зустрічі… Якщо за тиждень ти не повернешся з Уести, я почну ревнувати тебе до зірок…”
Наталя зникла, замість неї екран заповнила огрядна постать якогось молодика. Я збільшив яскравість зображення, та молодик був абсолютно незнайомий: голена голова, примружені очі, міцно стулені губи.
— Пробачте, Андрію, що турбую вашого автосекретаря, — почав він із зухвалою посмішкою. — Даруйте за безцеремонність. Ми з вами не знайомі, але я вас добре знаю. Ви журналіст, працюєте у Космічному агентстві оперативної інформації. У своєму останньому виступі ви зазначили, що вам постійно бракує часу. Певне, для багатьох це прозвучало як банальність, але ми збагнули, що у вашому житті виникли серйозні труднощі. Ми не могли не звернути уваги па ваше прохання і вирішили зарадити вашій справі. Отже, аби стати володарем свого часу, вам досить звернутися…
Далі йшли адреса й ім’я молодика.
“Пропозиція хоч і несподівана, та вельми принадна, — подумав я. — Проте хто цей молодик? Як він знайшов номер мого автосекретаря? А може, це розиграш? Може, хтось із моїх друзів вирішив пожартувати? Але ж до першого квітня лишається ще кілька днів”.
Внутрішній голос намагався доводити, що тут якесь непорозуміння, але уява вже малювала мені найфантастичніші картини, одна за одну принадніші.
Що, коли я раптом одержу двадпятип’ятигодинну добу? Матиму тоді що одну годину для роботи, для відпочинку, нарешті, для зустрічей з Наталею… Та й мало що можна встигнути за годину! До того ж, коли збільшується доба, зменшується твій вік. А хто не мріє надовго зберегти молодість!..
Мої думки урвав зумер відеофону. Підводячись з крісла, я з надією подумав: може, це знов отой незнайомець. Але дзвонив професор Ігреков.
— Вітаю тебе, Андрію, з поверненням!.. Ти прибув дуже вчасно. Капітан Савіров уже втратив надію, та я запевнив його, що ти ніколи не підводиш друзів. Сьогодні
він запрошує нас на святкову вечерю. Тебе чекає з Наталею. О пів на сьому я заїду по вас.Після зоряного відрядження на Уесту у мене накопичилося безліч справ. Та я подумав, що оте моє традиційне “не вистачає часу” вже надто набридло друзям, тож, трохи повагавшись, відповів:
— Ну, що ж, професоре, згода!..
Ввечері ми зібрались у котеджі капітана Савірова. Святкова вечеря пройшла чудово. Наталя подарувала капітанові квіти. Я привіз відеокристали з записами розважальних програм, зробленими на Уесті. А професор приніс у дарунок “Малий атлас близького космосу” — старовинне і дуже рідкісне видання. Капітан був розчулений:
— Шкода, друзі, що час минає так швидко…
Я згадав обличчя загадкового молодика і його незвичайну пропозицію.
— Чому ти такий задуманий, Андрію? — спитав професор.
— Мій автосекретар відтворив досить несподіваний запис…
— Який запис? — підняла брови Наталя.
Капітан теж уважно дивився на мене. Довелося розповісти все почуте після повернення з Уести.
У кімнаті запала тиша. Потім професор Ігреков сказав:
— Хоч мене й здивувала твоя розповідь, але я здогадуюсь, що саме мав на увазі цей хлопець, пропонуючи тобі стати володарем свого часу…
— Неймовірно! Невже таке можливо? — вихопилось у Наталі.
— Думаю, можливо… — подав свій громовий голос капітан. — Коли почалися ці польоти з гіперсвітловою швидкістю, я, наприклад, втратив рахунок своїм рокам. От, наприклад, яку річницю ми відзначаємо сьогодні?
— Хіба ж не ваше сорокап’ятирічна? — здивувалась Наталя.
— Все на світі відносно, все відносно, — усміхнувся капітан. — Мій брат, а ми з ним близнюки, цілком слушно вважає, що я набагато молодший за нього. Ще кілька таких польотів — і вже ніхто не скаже, що ми з ним однолітки. Адже за тих польотів час спливає повільніше…
— Ось чому, капітане, ви маєте такий чудовий вигляд! Здається, у нас ще не було такого тосту?.. — звернувся я до товариства, сподіваючись у такий спосіб повернути святковій вечері її спокійну течію. Але тема швидкоплинності часу настільки всіх схвилювала, що на мою спробу ніхто з присутніх не звернув уваги.
— Проте час може уповільнюватись і на Землі, — сумно вимовила Наталя, глянувши мені в очі.
— О! — вигукнув професор. — Ви, Наталю, теж знайомі з теорією відносності?
— У мене своя теорія, — зітхнула дівчина, — коли Андрія немає поруч, час для мене ледь посувається…
— Він уповільнюється для вас СУБ’ЄКТИВНО, — сказав капітан, — а об’єктивно він плине, як і завжди. І ніщо його не зупинить. Хіба, може, той незнайомець…
— Ні, він не жартував, пропонуючи Андрієві стати володарем своїх хвилин і годин, — розважливо мовив професор. — Я не бачив того молодика, але за змістом пропозиції маю всі підстави вважати, що він представник фірми “СУПЕРЧАС”…
— Суперчас? — здивувалася Наталя.
— Отже, Наталю, видно, ви вже теж чули дещо про цю сумнівну фірму?
— Сумнівну? Чому? — спитав я.
— А як інакше назвати спроби занурити клієнтів в анабіоз без достатньої перевірки кріопротекторів? Проте н такі спроби не розв’язують проблему. Час лише відсувається. Його не стає більше.
Всі мовчали, намагаючись збагнути, чим викликана роздратованість професора. Нарешті Ігреков пояснив:
— Без досить надійних кріопротекторів занурення живого організму в анабіоз — абсурд. Ви знаєте, як замерзає рідина? Кристали в живих клітинах руйнують їхні оболонки. Кріопротектори мають цьому запобігти. Але хто, запитаю вас, хто може сьогодні впевнено сказати, що остаточно дослідив властивості цих речовин?