Чтение онлайн

Можливо, ми б і не довідались про цю зустріч, якби не чудове обладнання, встановлене на всіх “Номедах” цієї серії. Воно давало змогу співробітникам Центру керування польотами зондів будь-якої миті вмикати камери на борту космічної лабораторії і не лише бачити зоряне оточення, й одержувати на екранах земних моніторів його голографічне зображення.

Саме такий збіг обставин (зустріч з НЛО зафіксована голографічними телекамерами) й дав змогу науковцям отримати документальний, напрочуд чіткий знімок літаючої тарілки, яку до того ж, завдяки особливостям голографічного зображення, можна було оглянути з усіх боків.

Про цей знімок і точилися

того вечора розмови між захриплими від голосних суперечок співробітниками відділу “а”. У залі засідань Управління надзвичайних справ не було де яблуку впасти. Кондиціонери ледве встигали розчиняти тютюновий дим свіжим повітрям. У гомоні дебатів інколи не було чутно навіть самих промовців. Та коли зі свого місця підвівся капітан Савіров, враз запанувала тиша. Можливо, це сталося мимоволі: вигляд людини завжди справляє певне враження. А зовнішність капітана (зріст — метр вісімдесят два, свіжа засмага — ультрафіолетові ванни у косметичному кабінеті, акуратно підстрижене сиве волосся) справляла враження авторитетності. Проте, можливо, товариство чекало на виступ капітана, пам’ятаючи про його величезний досвід зоряних мандрівок, під час яких траплялися й зустрічі з досить несподіваними об’єктами.

— Хочу звернути увагу товариства на одну обставину, яка свого часу хоч і знайшла відображення в офіційних документах, та їй за браком відомостей з “Номеда-787” так і не було дано одностайної оцінки, — почав капітан. — Голографічний знімок об’єкта, тобто НЛО, був зроблений зондом у районі планети Юпітер, районі не менш таємничому, ніж відомий у минулому столітті Бермудський трикутник.

Почувши вигуки подиву, капітан пояснив:

— Така аналогія не випадкова. Адже об’єднує ці дві точки у просторі ось що… Як було з часом доведено, деякі катастрофи у трикутнику траплялися через гравітаційний вплив планет, що входять до нашої сонячної системи, і тут, пробачте за порівняння, першу скрипку грав Юпітер!..

Ця несподівана гіпотеза капітана Савірова так заволоділа моєю уявою, що думати того дня про щось інше я вже просто не міг. Коли за мною зачинились двері швидкісного ліфта скляної башти Національного комітету астронавігації, я вирішив не поспішати додому, а трохи поблукати вулицями міста, подихати весняним повітрям, аби дати лад думкам, що насувалися одна на одну, породжуючи фантастичні припущення.

Дійсно, чому, наприклад, літаюча тарілка почала переслідувати “Номед-787” саме поблизу Юпітера? Чому астрозонд опинився так далеко від Землі, — адже до Сонця можна дістатися значно коротшим шляхом? Нарешті, чи не пояснювався досі незрозумілий нам контакт незвичною місією зонда?

Я не помітив, як завітав до затишної кав’ярні. Чудове місце, де можна не поспішаючи все обміркувати. Замовивши каву, я почав занотовувати у щоденник свої думки, аж раптом якимось шостим чуттям відчув на слині чийсь погляд. Озирнувся, й аж здригнувся від несподіванки: на тлі залитої сонцем вулиці у дверях кав’ярні стояла дивовижна істота. У синьому комбінезоні, руки в шкіряних рукавичках, а на голові дивний шолом з окулярами, як у мотоцикліста. Космічний прибулець? Істота зробила крок мені назустріч. Я провів рукою по обличчю і відчув піт на чолі. Не знаю, скільки б тривала ця німа сцена, коли б істота, наблизившись до мене, не зняла шолом. З-під нього випало золотаве волосся.

— Наталя? — вигукнув я. — Що за маскарад?

— Так ось де ти пишеш свою повість — у кав’ярні…

— Але ти як тут опинилася?

— У мене тренування з роллейболу. Зайшла у перерві

випити склянку мінеральної води — і не вірю очам своїм. Андрій у етапі спокою, непосидючий Андрій…

Думки про почуте в Управлінні настільки переповнювали мене, що я зразу виклав усе Наталці.

Вона слухала уважно, та коли я почав розказувати про обставини, за яких зроблено знімок, трохи змінилася на обличчі, на лобі у неї з’явилася легка зморшка.

— Що з тобою, Наталю?

— Я могла б до цієї розповіді теж дещо додати…

Отакої! В Національному комітеті астронавігації точаться розмови про таємниче зникнення голограм. Фахівці обмірковують можливість контактів з НЛО. Я роблю спроби проаналізувати всілякі гіпотези, а якесь дівчисько, залишивши на хвилину спортивне тренування, вважає, ніби воно може пролити світло на таємницю. Типова жіноча самовпевненість! Але говорити про це було б неввічливо, тож я тільки й вимовив:

— Ти жартуєш, Наталю!

…З розповіді Наталі виходило, що в цій історії є ще одна таємниця. Про неї свого часу розповів їй батько, який помер кілька років тому. Він був одним з перших астронавігаторів і під час польоту “Номеда-787” перебував у Центрі дистанції координації польотами зондів. “Була якась мить, — розповідав він, — коли у мене склалося враження, ніби таємничий НЛО намагається захопити “Номед”. Зв’язок урвався. Спочатку ми подумали — радіоперешкоди, але хтось висловив припущення, що НЛО намагався захопити зонд у магнітний полон”.

От і маєш: Наталя обіцяла пролити світло на таємницю, а насправді лише згустила навколо неї темряву. Проте дещо корисне з її розповіді я таки вловив: про полонення зонда на засіданні особового відділу не згадувалось, і хоч це твердження скидалося на аматорську гіпотезу — хто знає, подумав я, чи не є воно тією недостаючою літерою, яка допомагає розгадати складний кросворд?

…Ввечері я вже сидів у затишному кабінеті професора Ігрекова. Це було єдине місце на землі, до мої думки, якими б сумнівними чи складними вони не були, набирали певності. Можливо, це пояснювалось обстановкою кабінету. Тут не було нічого зайвого, лише необхідне для роботи: книжкова шафа, картотека, захаращений рукописами і схемами великий письмовий стіл. Сам професор ходив з кутка в куток кімнати, захоплений моєю розповіддю.

— Ти, звичайно, пам’ятаєш, Андрію, що за теорією відносності монета одного разу врешті-решт стає на ребро. Так, ти знаєш це! Але ти, певне, не пригадуєш, що казав свого часу з цього приводу старий Ейнштейн. Він казав: “Якщо таємниць немає, їх треба вигадати”. Таємниці збуджують уяву. Це вже я додаю від себе. Я не знаю, чи існує космічна криміналістика, але все, що ти розповів, дуже скидається на космічний детектив. Мене ніколи не захоплювали твори цього легковажного жанру, але зараз я, здається, сам можу опинитися в ролі Мегре. Космічного Мегре!

Професор зупинився, уважно глянув на мене.

— З точки зору космонавтики минулого, Сонце — справжній полюс недосяжності. Адже під час будь-якого космічного запуску Земля відіграє роль першого стартового ступеня, її орбітальна швидкість — близько 29,8 кілометрів на секунду, в три з половиною рази більша за третю космічну. Для польотів до Юпітера, як тобі відомо, запуск відбувається у напрямі “руху” Землі.

Ігреков узяв електронний олівець і заходився креслити на екрані дисплея якусь схему. Я подивився уважніше на малюнок і зрозумів, що на екрані зображено орбіти руху планет навколо Сонця. Малюючи, професор пояснював: