Чтение онлайн

— Лист з вами?

Довелося простягнути йому конверт, який я вирішив зберігати на згадку про Адрі.

Доктор Бонді уважно вивчив написане рукою Адрі і мовив:

— Лист доведеться залишити мені. З цього часу він стає офіційним документом.

Він поклав лист до шухляди. Потім спитав:

— Вам спадало на думку замислитись, скільки може жити людина?

Я не поспішав з відповіддю, бо спрагло чекав, коли ж врешті-решт перестане існувати таємниця.

— Звичайно, ви скажете, понад сто років, — вів далі доктор Бонді, походжаючи перед нами. — Але не подумайте, ніби я прийняв вас, аби повідомити цю банальну істину. Ви, повне, гадаєте, що продовжити цей вік можна лише одним способом: збільшити тривалість життя людини.

— Наскільки я розумію, колего, у вас з цього приводу інша думка, — подав голос професор.

— Якщо хочете, — немов прокинувся Бонді, — так! Вивчаючи

речовини клітин мозку, від яких безпосередньо залежить усвідомлення людиною себе як особистості, я дійшов цікавих висновків…

Бонді зупинився навпроти мене і багатозначно підняв вказівний палець.

— І тепер, юначе, уважно стежте за ходом моєї думки: наші знання про функції мозку ще багато в чому неповні, проте мої передбачення про дискретність матеріальних субстратів, які відповідають за різні сторони психіки, підтвердила практика. У нашій лабораторії ми виявили, що найдрібніші, так би мовити, “клітинки” свідомості зв’язані з матеріальними носіями.

Глянувши на схвильоване обличчя професора, я зрозумів: за всіма складними термінами, що ними оперував доктор Бонді, криється надзвичайне відкриття.

Хвилювання професора і моя розгубленість! Бонді аж потер руки, тішачись справленим враженням.

— Але ж яке відношення має все це до зникнення “Альфи-2”, до листа Адрі? — роздратовано спитав я.

— Слухайте далі й не перебивайте, — враз посерйознішав доктор. — Біологічна інформація може зберігатися разом зі своїми носіями сотні й тисячі років. Насіння, знайдене у гробницях фараонів, проросло на наших очах. А безцінна людська індивідуальність, унікальне людське “я” безслідно зникають, проіснувавши лічені роки. Біологічне безсмертя неможливе. Та чи слід прирівнювати збереження особистості до безсмертя організму?

Тут я дещо почав розуміти.

— Нашій лабораторії, — продовжував Бонді, — пощастило знайти спосіб виділення матеріальних носіїв пам’яті. І займалися ми цим не заради уявної сенсаційності. Впорскування екстрактів цих речовин зробило можливим передачу знань від однієї особистості до іншої. Ваш приятель Адрі був одним з перших, хто взяв участь в експериментах, коли вони увійшли в стадію завершення. — (І тут Адрі встиг бути першим! — відзначив я). — Так, він був одним із перших, — ніби вгадавши мої думки, вів далі доктор Бонді. — Можливо, його наштовхнула на це пристрасть першовідкривача. А може, він врахував всю складність експедиції в район Епсилон Ерідана, до якої тоді готувався. Так чи інакше, Адрі говорив мені, що в нього є цікаві проекти створення приладу для приборкання гравітації — антигравітрона, і шкода буде, коли через непередбачені обставини вони не знайдуть втілення.

— І вам пощастило виділити матеріальні носії його пам’яті? — тремтячим від хвилювання голосом спитав професор.

— Так! Екстракт речовини пам’яті Адрі,— відповів Бонді. — Це було його бажання.

І тут я збагнув: це було не просто бажання Адрі, а, так би мовити, його дослідницький заповіт. Він побоювався, що не зможе довести створення антигравітрона до кінця, якісь креслення, розрахунки ще не були готові, і прийшов до Бонді, щоб залишити і передати свої знання…

— Але кому? — вигукнув я.

— Вам! — відповів Бонді. — Вам, друже, Адрі довіряв найбільше і хотів, щоб саме ви закінчили його справу.

Мені перехопило подих. Що, як разом із знаннями Адрі мені передадуться його смаки, почуття? Проте, головне, я довідаюсь, як приборкати гравітацію. Зможу допомогти розгадати таємницю, над якою вчені билися кілька століть. Чи міг Адрі зробити кращий подарунок людству!

Ось така історія сталась з нашим героєм. Як ви гадаєте, наскільки реальна зображена ситуація?

Чи можна буде невдовзі виділити матеріальні носії пам’яті і пересадити їх іншій людині?

Чи штучні прилади зможуть замінити людський мозок, увібравши в себе особистість творця?

Немає, либонь, невдячнішої справи, ніж прогнозувати майбутнє. Минають роки, десятиліття, і ось уже нащадки, перечитуючи в архівах старовинні часописи і прискіпливо вивчаючи рядки твоїх прогнозів, зневажливо усміхаються: мовляв, ну й убога уява була у нашого пращура! Засоби майбутнього зв’язку він бачив лише у вигляді радіохвиль, а щодо двигунів зорельотів, то вся його фантазія згоряла у полум’ї фотонної техніки.

Ну, бог з ними, з отими двигунами. Наші знання в останні століття справді зростали у майже

геометричній прогресії. Але ж побут, відносини між членами суспільства… До чого я веду? До того, що наші пращури ще у двадцятому столітті прирекли епістолярний жанр на неминучу загибель. Мовляв, поява телефону, телебачення, радіозв’язку зробить непотрібним спілкування людей з допомогою листів і назавжди відверне бажання брати в руки олівець, аби повідати знайомій чи близькій людині свої радість чи смуток, мрії чи сподівання. І що ж? Справдився цей прогноз? Так. Певний час навіть закохані освідчувались одне одному не у листах, а з допомогою телефонної трубки чи відеофону. Занепад епістолярного жанру був чи не своєрідною реакцією на появу досконалих засобів зв’язку, і людство у такий спосіб дістало перепочинок, позбувшись на якийсь час паперу і самописок. Аж ось минули століття. Зоряне небо почали борознити трансгалактичні кораблі, й бажання людини викласти свої думки на папері знову дало про себе знати. Можливо, його викликали тривалі міжзоряні мандрівки, коли астронавігатори надовго лишалися на самоті, а можливо, небажання довіряти свої думки Всесвітові, коли під час сеансу зв’язку твій голос, підсилений радіохвилями, долинає аж до віддалених куточків Галактики. Так чи інакше, але з’явився листограф — прилад, що відповідав актуальним вимогам часу. Тепер члени екіпажів зорельотів могли спілкуватися з своїми родинами не лише через відеофони, а й способом звичайного листування. Тож молоді астронавігатори мали чудову з мої у надсилати своїм нареченим сповнені ніжних слів вітальні листівки…

Саме листограф дав змогу й мені одержати останнім часом кілька листів від мого давнього друга професора Ігрекова, коли той у складі експедиції на планету Кле став свідком незвичайного явища.

Кажуть, ніби графологи за почерком можуть визначити, в якому стані перебувала людина під час писання. Я не графолог, але, одержавши першого листа від професора з нахиленими, мов ті бігуни на стометрівці, літерами, збагнув, що мій друг дуже хвилювався.

“Міжпланетне агентство оперативної інформації. Андрію Дживелову.

Андрію!

Я людина не марновірна. Проте коли через кілька годин після старту шлях нашому кораблю майже перетнув корабель-заправник, що повертався на Землю з порожніми баками для пального, в моє серце закралися сумніви: а чи не поквапилися ми з дослідженням Кле, чи зважили всі “pro” і “contra”, врахувавши в планах експедиції кожен можливий неприємний сюрприз?

Інтуїція не підвела мене й цього разу. На завершальному етапі польоту нас таки чекала несподіванка. Щойно екіпаж почав виконувати операцію приземлення, а точніше — при-КЛЕ-ювання, грунт під зорельотом став ходити ходором, і в ілюмінатори правого боргу ми побачили, як за кілька кілометрів од місця нашої посадки з велетенського кратера клубочиться дим і вже з’являються язики полум’я. Сумніву бути на могло: почалося виверження вулкану. І це на Кле! Адже астрономи вважали її мертвою планетою… Так чи інакше, виявлення помилки колег но віщувало нам нічого доброго, бо здійснивши посадку поруч з вулканом, ми почували себе так, ніби сіли на розпечену пательню. Від потужного струсу система двигунів зорельота вийшла з ладу, і ми буквально “при-КЛЕ-їлись”… Все ж таки сподіваюся на щасливе повернення.

Тому не пишу традиційного “прощавай”.

До зустрічі!

Професор Ігреков”.

Другого листа від професора я одержав наступного дня. Був він надзвичайно стислим, з чого я зробив висновок, що схильному до гіпотез та узагальнень професорові того дня було не до розмов.

“Агентство. Андрію Дживелову.

Дорогий Андрію!

Уяви собі наше становище. Поблизу вирує вулкан. За кілька сотень метрів від зорельота, невпинно наближаючись до нас, повзуть язики розпеченої лави. А ми ні з місця. Командир корабля запевняє, що ушкодження, спричинені складною посадкою, незабаром можна буде усунути, і тоді ми зможемо принаймні “при-КЛЕ-їтись” в іншій точці цієї негостинної планети. А поки що… Від важких думок може відвернути лише робота. А яка вже тут робота, коли ми не можемо навіть вийти з корабля. Ти знаєш, за характером я оптиміст, та коли за кілька сотень метрів вирує вогняна стихія над розбурханим вулканом (капітан вважає, що виверження певною мірою викликане посадкою нашого корабля), клубочиться хмара диму й попелу, а зореліт за кілька днів опиниться в обіймах розжареної лави, я мимоволі починаю скисати…

Сподіваюся на краще…

Професор Ігреков”.