Зоряне вітрило
Шрифт:
Тривога не полишала мене. А в Центрі міжгалактичних сполучень обговорювали, чи надіслати на Кле рятувальний загін і чи зможе він прибути туди вчасно. Екіпаж зорельота відхилив цей проект, запевнивши керівництво, що впорається з аварійною ситуацією власними силами. Саме в цей час листограф видрукував копію третього листа професора Ігрекова.
“Агентство оперативної інформації. Репортеру А.Дживелову.
Цілком конфіденційно!
Шановний друже!
Мої попередні листи ти міг використати у своїх публікаціях про ті надзвичайні випробування, що випали на долю нашої експедиції. Але зміст цього листа оголошенню не підлягає. Це може викликати появу передчасних критичних коментарів.
Отже, ми опинились у лавовому полоні. Прибувши на Кле для проведення наукових біологічних експериментів, я був приречений на цілковиту бездіяльність. Проте капітан зорельота, помітивши мою засмученість, запропонував мені навіть у такий скрутний час розпочати бодай деякі дослідження. Спершу я сприйняв це за жарт. Але капітан запевнив мене, що його пропозиція цілком серйозна, і коли вже ми самі позбавлені можливості ступити на Кле,
Сповнений надій
Не пригадую, коли саме надійшов четвертий лист від професора, але сталося це незабаром. Професор вагався, відсилаючи мені чергове повідомлення. Багато слів було написано нерозбірливо, неначе літери теж поспішали. Та й самі слова свідчили про радісне збудження, яке охопило мого кореспондента:
“Друже!
Капітан повідомляє, що справи наші не такі вже й кепські. Ремонтні роботи наближаються до кінця. Отже, незабаром ми зможемо вирватися з вогненного полону. Але уяви собі — саме цього мені зараз найменше хочеться. Капсула зорельота витримує надвисокі температури, тож з’явилася можливість провести унікальний дослід.
Як я вже писав минулого разу, капітан подав мені ідею взяти проби лави і вулканічного попелу — ним нас щедро обсипала Кле. Я прибув на планету, щоб провести біологічні експерименти, тож насамперед став шукати у взятих пробах сліди живих істот. У попелі їх, ясна річ, не виявилося. Зате у пробах, взятих автоматично системою поблизу вулкана, я виявив… органічну речовину! Багато амінокислот та інших хімічних сполук! Коли я поділився новиною з капітаном, він глянув на мене скоса, подумавши, певне, що я перевтомився або невдало жартую.
— Професоре, цього не може бути! Адже Кле — мертва планета. До того ж життя, як ми знаємо, виникло у воді, на дні первісного океану.
— Але ж то на Землі, — зауважив я.
— Так, — погодився капітан. — Проте молекули життя посеред розбурханої вогняної стихії… Даруйте, професоре, але я ще не настільки забув курс загальної астробіології, аби в це повірити…
Мені нічого не лишалося, Андрію, як провести додатковий експеримент. І знов удача! У новій пробі я теж виявив органічні сполуки. “Може, ці “молекули життя”,— подумав я, — потрапили у вулканічний попіл звідкись іззовні, наприклад, під час доставки проб”. Але ні, всі дослідження провадились у стерильних умовах. Лишалось одне припущення: вуглецеві сполуки мають… вулканічне походження!
З повагою
Можете уявити, з яким нетерпінням чекав я наступного листа. Його не було досить довго. Певне, щось там у професора негаразд… Та, врешті-решт, лист-розгадка, лист-тріумф надійшов!
“Дорогий Андрію!
Які дивні речі трапляються часом! Історії відомі відкриття, що їх вчені зробили, не виходячи з лабораторії. На новому (міжгалактичному) етапі розвитку космонавтики я можу сподіватися, що зробив відкриття, не виходячи з капсули зорельота.
Отже, як ти пам’ятаєш, у пробах вулканічного попелу розбурханої Кле я несподівано виявив органічні речовини. Спочатку це дивовижне відкриття спантеличило. Я вже збирався припинити досліди, вважаючи, що весь час десь припускаюся серйозної помилки. Але потім надлишок часу (внаслідок вимушеної посадки) і надзвичайність ситуації примусили мене зайнятися теоретичними узагальненнями. Вулканічний газ, міркував я, містить велику кількість вуглецю, а саме вуглець — основа всіх органічних сполук. Виверження вулкана відбувається з вивільненням великих температур, при великому тискові, супроводиться блискавками, що виникають від тертя наелектризованих частинок попелу, й утворенням ультразвукових хвиль. У шнурах блискавок, які ми спостерігаємо, майже кожної хвилини виникають величезні температури. За таких умов гази, що містяться у каналах блискавок, фактично перетворюються на плазму, тобто переходять у сильно іонізований стан. Безліч іонізованих частинок утворюють над вулканом зону, хімічно дуже активну. Але ж це чудові умови, подумав я, для синтезу всіляких хімічних сполук!
З тієї миті діючий вулкан Кле став здаватися мені величезною хімічною ретортою, де вулканічний вуглець в результаті складних хімічних перетворень утворює складні органічні молекули. Чи не тому я виявив тут амінокислоти, що входять до складу білків. А білок, як тобі відомо, це основа життя!”
“Невже життя може зароджуватись у кратерах вулканів?” — мимоволі вигукнув я, читаючи лист професора. Відповіддю мені були його останні рядки.
“…Так, молекули життя, безперечно, могли зародитися на схилах вулканів. А коли так, то місцем виникнення життя можна вважати не лише первісний океан, а й райони підвищеної вулканічної діяльності. Сьогодні ремонтні роботи у зорельоті наближаються до кінця, і капітан запевняє, що незабаром ми зможемо повернутися на рідну планету. З нетерпінням чекаю цього, аби, взявши проби вулканічного попелу на Землі, негайно перевірити свою гіпотезу.
До скорої зустрічі! Твій друг
У хвилюючій задумі відклав я останній лист професора.
Життя зародилось у кратерах вулканів? А коли й на Землі дивовижне припущення професора підтвердиться? Чи не допоможе це нам відкрити нові, досі незнані сторінки еволюції. Коли так, то ми на порозі величезної таємниці Землі. До того ж вулканізм — явище не таке вже й рідкісне. На багатьох планетах існують вулкани. А це означає, що ми не такі вже й самотні у Всесвіті!
Яка речовина входить до складу всіх живих організмів, які населяють нашу планету?
А чи є органічні
речовини у викидах вулканів Землі?Яка наука вивчає вулканічну діяльність?
ЗАГАДКА ДЖОКОНДИ
Спершу я не хотів іти на ту виставку. Бо сінлш, як все це відбувається: біля входу — довжелезна черга, треба вистояти кілька годин. А повз те, що тебе цікавить, пройдеш за лічені секунди. Навіть не встигнеш роздивитися той портрет як слід, а ззаду тебе вже єхидно підштовхують: “Громадянине, ви що, закохалися?..” Та й не такий вже я знавець живопису, коли казати відверто. Перегорнути сторінки добре виданого альбому з репродукціями для мене цілком досить, аби скласти уявлення про творчість того чи іншого художника. Тож священного трепету перед полотнами музейних раритетів, про який стільки говорено і писано, як правило, не відчуваю.
Але того разу випадок був особливий. Восени у нашому місті відкрилася незвичайна виставка. Незвичайна тому, що вся вона складалася з одного портрета. То була славнозвісна Джоконда. Отже, хоч і не хотілося витанцьовувати на вітрі у тій довжелезній черзі, цікавість таки взяла гору, і моєму другові професору Ігрекову не довелося мене довго умовляти.
Під’їхати до Національного центру науки і мистецтва виявилося не так просто, бо навколишні вулиці були перекриті, їх заповнювала юрба диваків, які наївно сподівалися, ніби хтось продасть свій квиток. Отже, геліомобіль нам довелося лишити за два квартали, і поки ми пробиралися крізь натовп до галереї, нас раз у раз зупиняли: питали, чи немає зайвого квитка. Все це — і натовп, і запитання, і передчуття зустрічі з твором великого італійця — вплинуло на мене якось особливо. Уява у мене щедра, і вона швидко намалювала мені, як художник розтирає фарби за власними рецептами, кладе їх на полотно, і як, нарешті, па полотні з’являється бентежний погляд темних очей, ота загадкова усмішка, і я зустрінуся з нидій, хоч між мною і тією жінкою пролягли століття…
Мої думки перервав дощ. Довелося стати в чергу, піднявши комірці плащів, і терпляче очікувати, хто виявиться шляхетнішим: черга, яка просунеться під козирок галерейного під’їзду, чи вітер, який віднесе вбік дощову хмару. Зате доля сама допомогла нам вберегтися від дощу. Нас запросив під парасолю худорлявий чоловік у сірому капелюсі, схожий на викладача школи Міжзоряних сполучень або ж науковця. Він стояв у черзі попереду нас і люб’язно переказав останні відомості про виставку: картину привезено у броньованому сейфі спеціальним літаком, гіда на виставці не буде, для побачення з Джокондою кожному громадянину відведено рівно п’ять секунд. Отже, якби Джоконда вміла говорити, вона не встигла б вимовити й двох слів… “Все, що вона хотіла б сказати, ми зрозуміємо по очах”,— пожартував професор. Я добре запам’ятав ці слова.
…Портрет ми побачили у напівтемній залі. Світло падало лише на картину. Творіння італійського майстра відокремлював невеличкий бар’єр. За ним обабіч картини стояли охоронці. Лиш одному з відвідувачів адміністрація дозволила підійти до картини ближче. То був репортер транссвітової програми телевізійних новин. Певне, він вів прямий репортаж, бо раз у раз звертав своє усміхнене обличчя в той бік, де світилося вічко телекамери. Поки наближалася паша черга, ми спостерігали, як він щось жваво промовляє у мікрофон, а потім підніс його до вуст людей з черги, які ще тільки підійшли до заповітного бар’єру, пропонуючи у такий спосіб обміняти п’ять секунд побачення з Джокондою на можливість з’явитися на телевізійному екрані. Звернення його були несподіваними, тому нікому не вдалося зробити вибір на користь чарівної італійки. Та коли ми опинилися навпроти портрета, репортер раптом голосно мовив: “А тепер інтерв’ю з нашою гостею…”, — і підніс мікрофон до портрета. В залі запала тиша. Всі аж наче затамували подих, ніби й справді сподівалися щось почути. Немов портрет міг видати якісь звуки.
Я поглянув на портрет Монни Лізи. Мені видно було лише її обличчя. Нижню частину картини затуляла рука репортера з мікрофоном. І тому у відведені для мене п’ять секунд я бачив обличчя жінки, що жила сотні років тому, немов обличчя якоїсь сучасної естрадної зірки: загадковий погляд, зімкнені вуста, а перед ними мікрофон. Мабуть так її бачили в ту мить і телеглядачі.
За інших обставин мене б це роздратувало, і я, пам’ятаючи про ціну кожної з п’яти відведених мені секунд, без зайвих церемоній попросив би репортера відсунути руку. Та, зустрівшись поглядом з Джокондою, не спромігся вимовити й слова: обличчя на портреті виглядало так природно! Здавалося, зараз вуста розімкнуться, і мікрофон вловить ніжний жіночий голос.
Буває так, що коли думаєш про щось довго, здається, думка вже зайшла у безвихідь. Але раптом, звідкись із глибин мозку несподівано випливає рішення. Чи не тому, що перед тим я напружено думав про голос Джоконди, щось подібне трапилось і зі мною. Це було так несподівано, як поява зображення на телеекрані. Ви вмикаєте відеофон, чуєте, що він працює, але екран темний. І раптом з маленької світлої цятки в центрі виникає, розходячись віялом, кольорове зображення. Отак і я в одну мить збагнув, що саме необхідно зробити для того, аби почути голоси художника і жінки, зображеної на портреті. Думки миттєво промчали у моєму мозку.
Але спробую викласти їх послідовно.
Я пригадав, як колись виготовляли грамофонні платівки. На поверхні диска з пластичного матеріалу ковзає голка рекордера, що сполучається з мембраною. Вона вловлює коливання повітря і передає на голку. А голка залишає на диску борозенку, глибину і профіль якої визначає записуваний звук. А що як замість диска — полотно в рамі, а замість голки — пензель художника? Можливо, що й тоді відбувається щось подібне: звукові коливання повітря викликають тремтіння полотна чи волосків пензля. Отже, малюючи картину, художник мимохіть записує голос того, хто говорить, на пластичних мазках фарби. Лишається тільки відтворити той запис. Але як?