Зоряне вітрило
Шрифт:
Відкинувшись на спинку величезного шкіряного крісла, директор запалив сигару, випустив кілька кілець диму і, думаючи про щось своє, хвилину помовчав, а потім, чергуючи слова із посмоктуванням сигари, почав оповідати про те, що цікавило мене найбільше, задля чого я приїхав.
— Отже, все, що ви побачите, це експеримент. Насмілюся зазначити — грандіозний експеримент! Зібрати в одному куточку планети представників тваринного світу інших планет — раніше про таке можна було тільки фантазувати. До того ж, раніше ми не могли піти на це, пам’ятаючи про можливо генетичне забруднення. Хто міг точно сказати, які наслідки спричинить поява тут, у заповіднику, ну ось хоча б ерикрозавра. А раптом, через якісь непередбачені
— …втрутиться в еволюцію живого на нашій планеті?
Директор робив величезні паузи між словами, певне, добираючи найточніші з них. А може, то була його манера розмовляти. Так чи інакше, але останню фразу я сам допоміг йому закінчити, висловивши не таку вже й складну здогадку, бо, за моїми розрахунками, для неї директорові знадобилося б аж ніяк не менше, ніж п’ять хвилин.
— Так, — погодився директор. — З цими ерикрозаврами жарти погані. Ви ж пам’ятаєте, якої шкоди завдали свого часу рапани, примандрувавши на південь з Далекого Сходу…
Я кивнув головою. Ця історія нині відома кожному школяреві. Здається, вона навіть входила, як хрестоматійний приклад, у підручники астрозоології. На днищах кораблів рапани примандрували в Чорне море. Не зустрівши хижаків, швидко розмножились і майже повністю знищили колонії мідій.
— І ви не побоюєтесь, що така доля може спіткати не лише мідій?
— Абсолютно виключено! Нині ми маємо надійні засоби генетичного захисту. До того ж заповідник розташований на океанському острові. Цей, так би мовити, вимушений карантин — міцна запорука того, що ерикрозаври, завезені з Небеніди, не розповсюдяться на Землі, і колесо еволюції не повернеться назад.
Розмовляти, сидячи в затишному котеджі перед широким вікном, з якого відкривався чудовий краєвид на піщану смугу узбережжя, темно-зелені зарості тропічних чагарів і блакитний, мов небо, океан, було вельми приємно. Проте мені кортіло швидше вийти на повітря. Звідкись, із зелених нетрів острова, раз у раз долинали якісь жахливі звуки. Чулося страшенне ревіння, від якого аж двигтіли стіни директорського будиночка. Але ж я прибув на острів не для того, аби вести довгі розмови з директором, який, знудьгувавшись за приємним товариством, міг просторікувати годинами. Мета моя у відрядному посвідченні сформульована так: “Підготовка репортажу і збирання матеріалів для спеціального випуску “Еволюція доби”.
Частину завдання я вже виконав. Фактів, наведених директором, цілком вистачило б на дві статті. В моєму диктофоні кінчилася плівка, і тому останню частину розмови я вже не фіксував. Лишалося тільки все оглянути, так ба мовити, на місці. Можна було б, звичайно, нагадати директорові, що від теоретичної частини мого візиту час уже перейти до практичної. Та мене стримувало лише одне: запізнення професора.
…На цей дивовижний острів ми з професором Ігрековим прибули вдвох. Коли професор почув про моє відрядження, то, не вагаючись, заявив, що у мандрівку ми вирушимо разом. “По-перше, — сказав він, — я давно хотів побувати в цьому дивовижному заповіднику. По-друге, коли є попутник, то й мандрувати цікавіше. І, нарешті, по-третє, маю трохи вільного часу і кілька важливих справ до тамтешніх науковців. Отже, можеш замовляти два квитки на літак…”
Отак ми й опинились у Міжпланетному заповіднику рідкісної фауни. Поки я вів довгі розмови з директором, професор впорядковував свої наукові справи і, скориставшись люб’язною допомогою колег, зміг уже зранку вирушити у першу ознайомлювальну мандрівку. Я з заздрістю проводжав його поглядом, коли він сідав у маленький, схожий на сріблясту бабку, вертоліт служби генетичного захисту, а сам лишився інтерв’ювати директора в його задушливому кабінеті.
Кондиціонер чомусь не працював, і я скористався цим, аби покласти край надто тривалій розмові.
— Авжеж,
все це дуже цікаво, але краще один раз побачити, ніж кілька разів почути…— Розумію, розумію, — розвів руками директор. — Коли тут живеш і працюєш — до всього звикаєш. О, вам буде що подивитися!..
Не встиг він договорити, як у повітрі почувся гуркіт, і я побачив, як над білою піною океанського прибою промайнув сріблястий вертоліт. Зробивши крутий віраж, він за хвилину приземлився на смугу жовтого піску.
Коли ми з директором вийшли на подвір’я, скляне склепіння кабіни вертольота відчинилось і на пісок вистрибнув професор Ігреков. Він обтер спітніле обличчя хустинкою, глянув па лопаті гвинта, які все ще погойдувались, і, нарешті, помітив нас.
— О, директоре! Радий вас бачити. Чудова прогулянка. І до того ж дужо цікава! Нічого подібного я ніколи не бачив! Фотоапарат Андрія сьогодні розплавиться. І не від спеки, а від перевантаження. Він так клацатиме затвором, що техніка може не витримати…
Професор жартував, та я бачив, що вій чимось схвильований. Коли Ігреков обмірковував якусь цікаву ідею, балаканина допомагала йому приховати хвилювання. До того ж я був певен, що професорові кортіло розповісти мені щось важливе. Він допитливо позирав на директора, певне, намагаючись вгадати, чи скоро той залишить нас удвох.
На доріжці, що вела від наукової частини, з’явився пілот вертольота. В руках він тримав якісь папери.
— Можемо летіти далі, — звернувся він до професора. — Якщо, звичайно, у вас немає ще справ до директора…
— Хай самі вирішують, — мовив директор. — Хоч я, звичайно, міг би вам ще дещо розповісти.
— Давайте ввечері, — запропонував Ігреков. — А зараз, з вашого дозволу, ми з Андрієм…
— Будь ласка, звичайно…
Пілот натиснув на важелі, й двигун вертольота загуркотів. Навколо лопатей закрутилися вихори піску, вода біля берега вкрилася брижами. Машина гойднулася і стрімко почала набирати висоту. Під кабіною швидко пропливли оперезані зеленим оксамитом чагарів жовті дахи котеджів наукової частини, блакитна поверхня океану й обрій у срібному серпанку. Вертоліт зробив крутий віраж і взяв курс у глиб острова. Туди, де в зелених нетрях губилася загадкова країна дивовижних прибульців з космосу.
…Час від часу серед зеленого килима дерев траплялися невеличкі галявини. Тоді професор простягав мені бінокль, і я припадав до окулярів. Те, що відкривалося очам, не могла б намалювати і найхимерніша уява. Принаймні тут, на Землі, ще кілька десятиліть тому подібне ніхто не міг уявити. Де-не-де із зелених заростей з’являлися гігантські ящіри. Вони повільно переставляли великі ноги, що підтримували важкий тулуб, вкритий жахливими шпичаками. Зачувши гуркіт, крутили маленькою головою на довгій шиї і роздратовано били об землю страхітливими хвостами. Одні з них нагадували давно вимерлих динозаврів, інші — існуючих і нині варанів з острова Комодо. А тут були тварини, привезені з планет, де умови життя чимось скидалися на земні, тому вони могли непогано існувати в земних умовах. Зібрані разом у заповіднику, вони утворювали грандіозну картину розвитку живого у Всесвіті.
— Професоре, — вигукнув я, — мені здається, ніби ми потрапили у мільйоноліття!.. Шкода, що я не художник-анімаліст!
Не почувши відповіді, я глянув на професора, і побачив, що він дивиться у зовсім протилежний бік і, певне, не почув жодного мого слова. Двигун сповнював кабіну таким шаленим гуркотом, що на обмін думками годі було й сподіватися.
Тоді я торкнувся плеча свого супутника і на мигах спробував показати йому своє захоплення. Професор усміхнувся і також на мигах звелів мені надіти радіошолом. І справді, тільки-но я нап’яв шолом з невеличкою антеною на потилиці, як зайві шуми зникли, і в навушниках почувся збуджений голос професора: