Чтение онлайн

– Ти завжди тяглася до науки, – сказав він. – Це було прекрасно. Відмінниця. Зналася з ботанистими хлопцями, занадто боязкими, щоб щось утнути. Жодних тобі вибриків. Кожен батько мріє про таку доньку.

– Дякую, тату, я…

– Але тоді ти сіла на велетенську бомбу, яка зажбурнула тебе на Марс. Я кажу буквально.

– Якщо точно, – виправила вона, – то ракета лиш вивела нас на орбіту. А на Марс нас доправили ядерні іонні двигуни.

– Оце набагато краще!

– Тату, зі мною нічого поганого не станеться. Скажи це мамі.

– А хіба воно допоможе? – сказав він. – Поки

ти повернешся, вона в сотню вузлів зав’яжеться.

– Знаю, – сказала Йогансен. – Але…

– Що? Але що?

– Я не помру. Справді. Навіть якщо все піде шкереберть.

– Що ти таке говориш?

Йогансен наморщило чоло.

– Просто скажи мамі, що я не помру.

– Як? Я не розумію.

– Я не хочу розповідати як, – сказала Йогансен.

– Слухай, – сказав він, нахилившись до камери. – Я завжди поважав твої таємниці і твою незалежність. Я ніколи не пхав носа у твоє особисте життя, ніколи не намагався тебе контролювати. Тут я був зразковим, правда?

– Так.

– То дозволь мені рознюхати, що тут не так, і я обіцяю й надалі не втручатися в твої справи скільки мого віку. Що ти не договорюєш?

Вона замовкла на кілька секунд.

– Вони мають план.

– Хто?

– План є завжди, – сказала вона. – Вони продумують усе наперед.

– Що то за план?

– Вони обрали мене, щоб я вижила. Я наймолодша. Я маю необхідні навички, щоб дістатися назад живою. І я найменша, тож потребую найменше їжі.

– А що буде, як припаси не долетять, Бет? – спитав її батько.

– Помруть усі, окрім мене, – сказала вона. – Вони усі вип’ють по пігулці. Зроблять це одразу, щоб не переводити їжу. Командир Льюїс обрала мене, щоб я вижила. Сказала мені про це вчора. не думаю, що в NASA про це знають.

– І припасів тобі вистачить, щоб повернутися на Землю?

– Ні, – сказала вона. – Ми маємо харчів на один місяць для шістьох людей. Я залишусь одна, тож мені вистачить їх на шість місяців. Зменшивши порції, я зможу розтягнути їх до дев’яти. Але на повернення корабель витратить сімнадцять.

– То як же ти виживеш?

– Припаси будуть не єдиним джерелом їжі, – сказала вона.

Його очі розкрилися ширше.

– О… Боже мій…

– Просто скажи мамі, що припасів вистачить, гаразд?

•••

Американські й китайські інженери разом раділи й кричали в Центрі управління в Цзюцюані.

Головний екран показував, як конденсаційний слід «Тайян Шеня» прошивав холодне небо над пустелею Ґобі. Корабель зник з неозброєних очей і помчав далі, на орбіту. Оглушливе ревіння стихло до гуркоту грому.

– Бездоганний запуск, – вигукнув Венкат.

– Звичайно, – сказав Чжу Тао.

– Ви, хлопці, справді нас виручили, – сказав Венкат. – І ми дуже вдячні!

– Природно.

– І ви отримали місце на «Аресі-5». Усі виграли.

– Ммм.

Венкат скоса подивився на Чжу Тао.

– Щось ви не дуже щасливі.

– Я чотири роки працював над «Тайян Шенем», – сказав він. – Як і сила-силенна інших дослідників, науковців та інженерів. Усі вкладали душу в будівництво, поки я вів нескінченну політичну битву за фінансування.

Нарешті, ми створили прекрасний апарат. Найбільший, найміцніший непілотований апарат за всю історію. А тепер він лежить на складі. І ніколи не злетить. Державна рада не виділить коштів на ще один такий носій.

Він повернувся до Венката.

– Ми могли внести фундаментальний внесок в наукові дослідження. А тепер це просто доставка харчів. Ми пошлемо китайського тайконавта на Марс, але хіба він привезе звідти якісь наукові результати, яких не змогли б привезти інші астронавти? Ця операція – суцільна втрата для знання людства.

– Ну, – обережно сказав Венкат. – Зате це суцільний виграш для Марка Вотні.

– Ммм, – сказав Чжу Тао.

•••

– Відстань 61 метр, швидкість 2,3 метра на секунду, – сказала Йогансен.

– Жодних проблем, – сказав Мартінез, прикипівши очима до екранів. Один показував зображення з камери порту стикування «А», інший – безперервний потік даних телеметрії апарата.

Льюїс плавала позаду крісел Йогансен і Мартенеза.

По радіо долинув голос Бека.

– Є візуальний контакт.

Повністю одягнений, він стояв у шлюзі №3 (в магнітних черевиках) з відкритим зовнішнім люком. Незграбний маневровий ранець на його спині дозволив би йому вільно пересуватися в космосі, якби виникла потреба. Страхова линва була намотана на котушку на стіні шлюзу.

– Фоґелю, – сказала Льюїс у мікрофон. – Ти на місці?

Фоґель стояв у ще герметичному шлюзі №2, теж у скафандрі, але без шолома.

– Ja, на місці й готовий, – відповів він. Він мав вийти назовні, якби довелося рятувати Бека.

– Гаразд, Мартінезе, – сказала Льюїс. – Заводь.

– Так точно, командир.

– Відстань 43 метри, швидкість 2,3 метра на секунду, – повідомляла Йогансен.

– Усі показники в нормі, – доповів Мартінез.

– Апарат трохи обертається, – сказала Йогансен. – Відносна швидкість 0,05 обертів на секунду.

– Поки менше 0,3, нічого страшного, – сказав Мартінез. – Система захоплення впорається з цим.

– Апарат повністю в межах досяжності вручну, – повідомив Бек.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

– Відстань 22 метри, швидкість 2,3 метра на секунду, – сказала Йогансен. – Кут нормальний.

– Трохи його пригальмую, – сказав Мартінез і дав команду апарату.

– Швидкість 1,8… 1,3… – повідомляла Йогансен. – 0,9… зупинилася на 0,9 метра на секунду.

– Відстань? – спитав Мартінез.

– Дванадцять метрів, – відповіла Йогансен. – Швидкість тримається на 0,9 метра на секунду.

– Кут?

– Підходить.

– Тоді починаємо автоматичне захоплення, – сказав Мартінез. – Іди до татка.

Апарат помалу підлетів до порту стикування. Його стріла для захоплення, довгий трикутний металевий прут, увійшла в лійку порту, ковзнувши її стінкою. Щойно вона досягла затягувального механізму, автоматична система затиснула стрілу і потягла її всередину, одночасно повертаючи й вирівнюючи апарат відносно порту. Кілька разів почулася луна від гучного брязкання, після чого комп’ютер доповів про успішне захоплення.