Федія
Шрифт:
– -- Який у вас план?
– -- Як нам сказав Замер, скоро почнеться нічна зміна на відбудові храму. Роздайте людям зброю. Нехай вони приховають її під одягом до того часу, поки беззбройні не залишать місце роботи. Тоді ми всунемо в бій з піратами і жерцями. Вважаю ми здатні їх перемогти. Я і мої товариші перейдемо в Світ мертвих, щоб повернути дітлахів, а ви поки ми не вернемось триматимете оборону. Сподіваюсь до нашого вороття решта піратів ще не з'являться на Далмарії.
– -- пояснив Карол.
– -- А якщо пірати повернуться?
– -- спитав Ермс.
– -- Тоді вся надія лише на вас. На вашу стійкість і згуртованість.
– -- відповів чарівник.
– -- Що ж, кращого плану дій в
– -- звернувся хазяїн будинку до Замера.
Той хитнув головою в знак згоди і вийшов. На дворі зовсім стемніло. З запаленими факелами, і з прихованою під одягом зброєю робітники збирались біля храму. Карол зі своїми друзями, переодягненими в рабів, теж були серед них. Вони начебто прийшли змінити тих, хто відробив свою зміну. Ермс шепнув одному з них:
– -- Повертайтеся зі зброєю. «Час настав.»
Тільки но останній неозброєний будівельник полишив місце роботи, повстанці вихопили зброю і кинулись на охоронців. Зав’язався запеклий бій. Хоч піратів було і не багато, та в силі вони не уступали озброєному натовпу рабів. До оборони храму долучилися і жерці. Їх Карол взяв на себе…
Луна сиділа на кам’яній лаві у дворі замку і задумливо перебирала пальцями край своєї куртки.
– -- Можна біля Вас присісти, красуне?
– -- почула дівчина хриплуватий голос у себе над головою.
Вона відразу впізнала того охоронця, якому нещодавно попало від неї.
– -- Що мало дісталось, ще хочеться?
– -- спитала вона дивлячись з низу в гору.
– -- Чому Ви панночко, така сердита?
– -- А від чого мені бути доброю? Мені навіть дивно чути від охоронця таке питання. Хіба не ви знущаєтесь над бідолашними робітниками? Та так, що ті бояться навіть згадки про вас.
– -- Не всі такі звірі. Мені теж шкода бідолашних, та що я можу вдіяти?
– -- розгублено розвів руками охоронець.
– -- Ким ти був в Світі людей?
– -- несподівано перевела розмову Луна, на іншу тему.
– -- Воїном.
– -- За що ж ти віддав свою душу темним силам?
– -- Хотів перемогти на турнірі. Я розумів, що моя фізична сила, уступає деяким бійцям. Хоч як би я не старався, то однаково не переміг би. От і звернувся до чорних чар.
– -- І як відчуття перемоги? Успів насолодитися?
– -- з сарказмом в голосі спитала Луна.
– -- Ні. Мене отруїли на святковому бенкеті.
– -- сумно посміхнувся охоронець.
Дівчина розуміючи закивала головою. Вона трохи посунулась звільняючі місце для чоловіка. Охоронець, ніяковіючи, сів поряд неї.
– -- Тебе як звуть?
– -- знову запитала дівчина.
– -- Тевій.
– -- А мене Луна.
– -- Чому ти тут?
– -- поцікавився Тевій.
– -- Не знаю. Це для мене повна таємниця. Я дуже хочу повернутися додому, до своїх батьків.
– -- Хіба це можливо?
– -- Не знаю. Та сподіваюсь що можливо. Адже мене і мою сестру сюди якось доправили? Значить є і вихід.
– -- Якщо і є, то дістатись до нього буде дуже важко. Без сторонньої допомоги вам не впоратись.
– -- А ти, зміг би мені допомогти?
– -- несподівано спитала дівчина.
Тевій на якусь мить розгубився. Та потім твердо відповів:
– -- Я заради тебе не злякаюсь і вогняної ями! Я для тебе пере…
Луна прикрила його рот долонею, не даючи договорити.
– -- Час покаже.
– -- сказала на останок дівчина і пішла геть.
Увечері вона розповіла про цю розмову сестрі і няні.
– -- Як ви гадаєте, він був щирий?
– -- запитала вона, у них, потому.
– -- Важко сказати.
– -- здвигнула плечима Наріта.
– -- Те, що ти йому не байдужа видно і неозброєним оком. Та на що, раді тебе він здатен, побачимо.
– --
Цікаво, а я комусь подобаюсь?– -- спитала, тулячись до няні, Ніла.
– -- Звісно подобаєшся! Ти ж така гарнюня! Тільки він ще не наважився тобі про це сказати.
– -- посміхнулась жінка.
Луна лежала на своєму ліжку обличчям до стіни, і згадувала Тевія, всі їхні випадкові, і можливо не випадкові зустрічі. Вона згадував події які були пов’язані з цим охоронцем, і все чіткіше усвідомлювала, що він дійсно непогана людина. Луна ніколи не бачила його розлюченим. Тевій не знущався з рабів і не бив їх. За весь час, що дівчина знала цього охоронця, вона не змогла як слід розгледіти його обличчя, через забрало яке він носить, але очі в нього були красиві, світло-карі оторочені довгими чорними віями, і голос був приємний. Раніше дівчина ніколи так не замислювалась про чоловіків. Якесь дивне відчуття наповнювало її, при цьому прискорювалось серцебиття, і важко було дихати. Луна натягла на голову ковдру, і намагалась заснути. Та як не старалась, в думках знову поверталась до охоронця, і сон ніяк не приходив. Лише далеко за північ втома далась в знаки і дівчину зморило. З того часу і Наріта і Ніла стали помічати, що її поведінка дуже змінилась. Луна стала стриманішою, спокійнішою. Дівчина почала більше уваги приділяти своїй зовнішності, ретельніше вибирала наряди. Коли котрий з охоронців зачіпав дівчину компліментом, вона не сердилась, а лише сором’язливо опускала очі. А якщо поряд з’являвся Тевій, її щічки просто полум’яніли.
– -- Ти що, закохалась?
– -- без зайвої делікатності, запитала у сестри Ніла.
– -- З чого ти взяла?
– -- питанням на питання відповіла Луна.
– -- Ти дуже змінилась. Я просто тебе не впізнаю. Раніше ти не одному б охоронцеві пику заквасила, а зараз лише посміхаєшся і пускаєш очима бісики. То як я маю це розуміти?
– -- То ти вважаєш я закохалась у всіх охоронців одночасно?
– -- Ні. Лише в Тевія. Бо коли він до тебе підходить, ти червонієш як заграва.
Луна посміхнулась і важко зітхнула.
– -- То я вгадала?
– -- не вгавала Ніла.
– -- Не знаю.
– -- здвигнула плечима Луна.
– -- Мені приємно коли він поруч, і говорить до мене. Та чи є це коханням, я невпевнена. За весь час, що я з ним знайома, я жодного разу не бачила його обличчя. Може він якась потвора?
– -- Зізнайся, його вигляд для тебе дуже важливий?
– -- спитала сестра.
Дівчина не відповіла. Вона замислилась і її думки полинули в якусь невідому Ніли далечінь. Здавалося, погляд Луни проникав крізь стіни старого замку, і навіть крізь цей непривітний світ, і зупинився десь в казковому місті, де цвітуть дивної краси квіти, щебечуть птахи і ніжно гріє сонце. Там, в тому світі, поряд неї був прекрасний лицар на ім’я Тевій. Він ніжно пригортав її до себе захищаючи від небезпеки і всяких неприємностей, і їй було так затишно в цих обіймах.
Наближався день вшанування Магри. Жерці готувались до свята з завзяттям. В цей день відбувалося найбільше жертвоприношення. Рябів зганяли з копалень і для цього ж, знову змінювали прислугу в старому замку. Проходячи повз кабінет вихователів, Ніла почула голоси і мимоволі сповільнила кроки і прислухалась. Говорив один з жерців:
– -- Дівчата вже зовсім самостійні. Їм більше не потрібна нянька. Відправимо її до головного храму в дарунок ЇЇ Божественності Магрі.
Ніла ледь не закричала від розпачу, та вчасно схаменулась і кинулась шукати сестру. Дівчина побачила її на тренувальному майданчику. Там Луна відпрацьовувала бойові прийоми. Вона знала про те, що її і сестру планують показати Темхусу і самій Магрі. Та те що жерці хочуть принести в жертву їхню няню, було як блискавка серед ясного неба. Дівчина аж затремтіла від люті.