Зло
Шрифт:
Кожне його слово вибухало в моїй голові яскраво-червоним полум'ям. І сяяло, сяяло, сяяло. Таким нестерпним болем. А, може, це був його біль?
Я торкнулася його руки:
– Сергію…
– Зажди, Марго! Йдеться не про мене – про тебе. Ти не для нього, чуєш? Не для нього. Він тебе скалічить. Він із тих, хто калічить красу. Він небезпечний. Залиш його, Марго! Будь ласка, я дуже тебе прошу. Заради самої себе.
Моя черга всміхатися:
– Гадаєш, я не намагалася? Сергію, після того, що ти мені розповів, ти все ще віриш, що він так просто відпускає?
Він знов ухопив мої руки:
– Про це я й
Я розсміялася. Голосно, на все кафе. Дехто з відвідувачів повернувся в наш бік.
– Як, Сергію? Кулаками? Чи, може, звернемося в міліцію? Ні, мабуть, кожен мент – друг твого батька. Треба брати вище – Організація захисту прав людини, Женевський суд, напишемо президенту!
Сергій відкинувся на спинку стільця:
– Не смішно, Марго! З таким не жартують. – Він запалив ще одну цигарку. Руки помітно тремтіли. – Розумієш, Марго, з деякими людьми треба розмовляти лише за допомогою кулаків. Іншої мови вони не розуміють.
Сумна в нас виходить мелодрама. До смішного сумна.
– Яка ж ти ще дитина, Сергію! Ти що, справді збираєшся битися за мене зі своїм рідним батьком? Пробач, але це безглуздо. І, до речі, відверто кажучи, я на тебе в такій бійці не поставила б. Навіть враховуючи вік твого батька.
Сергій сумно й серйозно подивився на мене:
– Я знаю, що він сильніший. Проте в мене є друзі. Багато друзів. Окрема квартира. Переїжджай до мене, Марго! Я охоронятиму тебе вдень і вночі. Я не чіпатиму тебе. Я просто хочу допомогти. Будь ласка.
А він все-таки перейняв дещо від свого батька. Божевільну ніжність без кінця і краю. Я могла б узяти ЇЇ. Дозволити цим чуттєвим рукам створити навколо мене загорожу, впустити в себе повний теплоти і щирости погляд, пити, пити прямо з його губів м'яке світло, випити цю дитину до самого дна і… стати такою, як Костянтин. Зруйнувати красу. – Пожалій його, Марго. Це твоя доля. Він тут ні до чого. Заради нього самого жени його геть. Йому тут не місце.
– Ні, Сергію. Я доросла жінка і сама розв'язуватиму свої особисті проблеми. Не буде ніяких бійок і рицарських турнірів. Ми не в середньовіччі. Дякую тобі за спробу допомогти. Мені приємно… Але мені не потрібна допомога. Все, що мені треба, – це час. Час, щоб розібратися в самій собі і збагнути, чого я прагну і що для мене краще. Це моя справа. Моя… і твого батька.
Він скинувся, немов од ляпаса, і подивився поглядом такого глибокого нерозуміння і болю, що мені стало лячно. Тої ж миті я вже щиро пошкодувала про свою відвертість, вже була готова розповісти Сергієві все, звичним жестом перетворити свої проблеми на його, та Сергій уже сміявся. Реготав до сліз.
– Йолоп! Який же я йолоп! Прийшов рятувати «дівчинку»! Від чого? Від кого? В них, виявляється, «все добре»! Вони, як кажуть, «знайшли один одного»! – Він витер очі рукою і спробував заспокоїтися. Витягнув ще одну цигарку, запалив, глибоко затягнувся і задумливо подивився на мене:
– Ну то що, дівчинко? Тобі потрібні його гроші, так? Вирішила трішечки підробити? Моє співчуття – з усіх можливих шляхів ти обрала найнебезпечніший. О, мій батько, звичайно, дасть тобі грошей! Він просто закидає тебе грішми. Купатимешся. Дивись тільки, не втопись.
Я мовчала. Сергій у розпачі кинув цигарку на стіл і різко підвівся. Він уже хотів іти, але раптом нахилився
до мене через стіл і тихо проказав:– Бруд до бруду. Запам'ятай це, Марго! В цьому світі не буває випадковостей. Ви створені один для одного. Ти – така сама, як він. – І вийшов.
Я підняла його недопалок, затягнулася і деякий час просто сиділа без жодної думки в голові. Я розглядала скатертину. Вона була брудною.
Той день я працювала механічно. Склала звіт, розібрала папери, залагодила кілька дрібних справ. Увечері, коли всі розійшлися, я залишилася в темному кабінеті і якийсь час мандрувала інтернетом.
Зпівгодини я стояла «у черзі» до каталогу Центрального міського книгосховища і вже почала втрачати надію, що з цього щось вийде, коли раптом мене все таки впустили. Додайте до цього ще годину безрезультатних пошуків – сервер вантажився довго і зі скрипом, бо ввечері між сьомою і десятою завжди час пік, – і ви зможете уявити собі мій тріумф, коли я все-таки знайшла її.
– «Яремчук Яніслав, «Мадярські міти та легенди», 4-томна праця українською мовою. Інститут культурології та народознавства», – вголос прочитав Костянтин за моєю спиною. – І це через цю маячню ти змушуєш мене так довго чекати? Дві години, Марго! Я мало не помер від нудьги в машині!
Я записала дані про книжку до свого блокнота і вимкнула комп'ютер:
– Ну то й їхав би собі! – Я почала підводитися, але Костянтин поклав руки на мої плечі і різким рухом примусив мене знов сісти в крісло.
– Костянтине!
– Ш-ш-ш-ш-ш-ш… Розслабся! – Його пальці гладили мою потилицю, масажували плечі. Професійно масажували. Хвиля збудження побігла спиною, залоскотала стегна. Моє роздратування додавало їй гостроти. Костянтин нахилився і прошепотів мені у самісіньке вухо:
– Знаєш, дівчинко, вчора уночі я бачив дивний сон. Взагалі-то сни не мають для мене жодного значення, проте цей був таким реальним… Я бачив тебе.
Я закам'яніла. Не може бути! Костянтин поторгав мене за плечі:
– Гей! Чого так напружилася? Ти що, злякалася? Я ще не сказав нічого страшного. – Масаж тривав. – Так от. Сниться мені, наче я на якомусь бенкеті в «Elite». Знаєш, шинок-фортеця в приміському районі?
Я кивнула.
– Гаразд. Стою я там з однією… гм… знайомою і раптом бачу тебе. І так цікаво, уві сні я тебе начебто не знаю. Я відкриваю тебе знов, захоплююсь тобою, ніби вперше, і хочу тебе. До нестями хочу твоєї краси, недоторканности, ягіночности. Але дивна річ – ти там не сама. Ти… з іншим чоловіком! – Його руки завмерли на моїй шиї. Пальці оповили її не міцним, проте все таки кільцем. – І в тебе був такий вираз обличчя… – Кільце стиснулося на сантиметр. – Я б сказав, закоханий.
Я відштовхнула його руки і підвелася:
– Годі, Костянтине! Мене не цікавлять твої безглузді сни! Він притиснув мене до столу:
– Не такі вже вони й безглузді. Проте мене цікавить інше. Ти з кимось зустрічаєшся, Марго? Маю на увазі, крім мене?
Я спробувала звільнитися, проте марно:
– Облиш, Костянтине! Я ні з ким не зустрічаюся і насамперед не зустрічаюся з тобою!
Він ще міцніше притиснувся до мене, так, що я майже лягла на стіл:
– Яка відважна спроба! І яка відчайдушна! Ти – смілива дівчинка, Марго. Я тобою пишаюся. І хоч що кажи, я зустрічаюся з тобою. Це головне. І це по-справжньому. І це надовго.