Зло
Шрифт:
– З тобою все гаразд, зіронько? – Ян погладив мене по щоці.
– Так. Здається.
– Хочеш додому?
Я замислилася. Що нам робити вдома? Дивитися один на одного? Враховуючи те, що Ян наклав вето на будь-які запитання.
– А ми дуже спізнилися?
Ян глянув на годинник:
– На
– Десять??! Скільки ж тривала ця вистава?
Він знизав плечима:
– Хвилин п'ятнадцять.
– А я думала, не менш ніж дві години… – Я зістрибнула з капота на землю. – їдьмо, Яне! Здається, бенкет, саме те, що нам зараз потрібно.
Нічний клуб закритого типу « Elitu» був за два кілометри від міста. Я кілька разів бачила його з вікна автобуса, коли їздила провідати батьків. Старовинна кам'яна вежа на невеличкому пагорбі серед парку. Готичні вікна, оповиті диким виноградом балкони, величезна залізна брама з товстими ланцюгами. Справжня середньовічна фортеця. Іграшка для верхівки суспільства. Elitu для еліти.
Перед очима пропливали десятки облич, руку безперервно то потискали, то цілували. Дякувати Богові, що руку, а не коліно. Я всміхалася, кивала головою, вдавала, що уважно слухаю компліменти, проте подумки під усіма можливими кутами роздивлялася слово «кетара». Яка прекрасна мова! Я досі тремтіла від захоплення. Дуже незвична. Дивного чорного кольору. Кольору абсолютної темряви, а на поверхні блищить, як нафта. На дотик така… Така… Я подивилася на невеличку канапку у своїй руці. Точно! На дотик вона подібна до зернятка червоного кав'яру – здається, ти міцно тримаєш її між пальців, а спробуй натиснути – і вже вислизнула з твоєї руки. Вона смакувала старовинним червоним вином, а пахла ладаном, пергаментом, воском і… Яном. Так, ця мова пахла Яном. Чи, може, Ян пахнув цією мовою. Кетара, кетара, ке-та-ра…
Господи, Марго, про що ти думаєш? У тебе є старий огидний циган, який забагато знає, Ян, який розмовляє якоюсь тарабарщиною і відгукується на ім'я «Ктарх», а ти витрачаєш час на безглузді міркування лінгвістичного характеру! Може, напишеш десятитомну теоретичну працю та назвеш її, ну, наприклад, «Смак мови»? Яка дивовижна гра слів! Яка витончена поезія!
– … Я сказав би, у внутрішній будові чинні не Декортові закони, а радше Ейнштайн. А ти як думаєш, Марго? Марго! Марго-о-о-о?
Я потерла скроні кінчиками пальців, відганяючи прискіпливі думки і повернулася до Яна:
– Г-м… Так.
Ян здивовано звів брови:
– Що «Так»?
– Ну-у-у… – Я відкашлялася. – Яз тобою згодна!
– В чому? Марго, ти мене зовсім не слухаєш.
Я почервоніла:
– Вибач, Яне, я замислилася. Ти вже владнав свої справи?
– Так, зіронько, тепер можна розважатися і бешкетувати до схочу. Ще шампанського?
Я кивнула. Ян подав мені келих.
– Вип'ємо за сенсацію! Ми створили її сьогодні.
– Ми???
Ян всміхнувся:
– Так. Подивися на всіх оцих – стан глибокого шоку. Красуня і страховисько. Класичний сюжет.
– Яне, припини! Ти ж знаєш, на мене це не справляє жодного враження!
– Гаразд-гаразд, проте це правда. Впевнений, вони досі не можуть повірити у почуте – потвора-архітектор і його прекрасна наречена.
– Наречена??! – Від здивування я навіть рот забула закрити. Ян взяв мене за підборіддя і м'яко повернув нижню щелепу на її звичайне місце.
– Не забувай про етикет, кохана! До речі, я не розумію твого здивування. На початку вечора я попрохав дозволу представляти тебе як мою наречену. Ти сказала: «Так, так, Яне!»
Мені знов довелося змагатися з нижньою щелепою.
– А-а-а-а… Справді…
Я уважно придивилася до виразу його обличчя. Жартує? Проте Ян був цілком серйозним.
– Крихітко, не руйнуй мою мрію. Хай це буде дивовижним сном літньої ночі. Будь ласка!
Я сумно всміхнулася. Так воно й є, Яне! Дивовижний сон. Проте це був мій сон. Моя ніч. І мій Ян. Я підняла келих і промовила так голосно, щоб почули всі, хто прислухався, – мені нічого було соромитися:
– Яне хочу пити за всіх. Не хочу пити за сенсацію. Я п'ю за тебе, Яне! Я пишаюся тобою. Я від тебе у захваті.
– Я кохаю тебе.
Ми випили, і я з насолодою розбила келих вщент. Хай цей тост буде для нього останнім! Красива смерть.
Потім ми танцювали. Ян виймав з моєї зачіски шпильку за шпилькою, доки волосся розсипалося і вкрило плечі.
– Яне, що ти робиш?
– Готую тебе.
– До чого?
– До ще одного сюрпризу. Останнього і найкращого. Ходімо!
Він потягнув мене до виходу. Ми зійшли на третій поверх, а звідти старими залізними сходами майже на самий верх будинку. На маленькій кам'яній площадці було надзвичайно тихо – жодної душі. Ян витяг з кишені ключі, одімкнув якісь двері і заштовхнув мене у кімнату. Я озирнулася. Невеличке порожнє приміщення. Чотири стіни, стеля, підлога і високе дивної форми вікно. Схоже на квітку. Ян відчинив його, визирнув на вулицю, уважно подивився на небо, а потім повернувся до мене: