Зло
Шрифт:
Я пірнула у блузку. Алі лежав на дивані і демонстративно не дивився в мій бік. Ну от, образився! Я згребла косметику зі столу у сумочку, підбігла до нього і поцілувала у ніс.
– Не хнюпся, малий! Банка шпротів за мною.
У двері постукали. Я глянула на годинник. Так швидко? А звідки вони знають номер моєї квартири? Я визирнула з вікна – таксі не було. Алі здивовано глянув на мене, я відповіла йому не менш здивованим поглядом і побігла відчиняти.
На порозі стояв хлопець років двадцяти у яскраво-жовтому однострої. В руках – величезний букет яскраво-червоних троянд, на обличчі – фірмова усмішка від вуха до вуха, яка чомусь нагадала мені рекламу зубних протезів. Він урочисто почав:
– Здрастуйте!
– Давайте сюди! – Я майже видерла в нього букет. – Де розписуватися?
Він зовсім розгубився від такого прийому і незграбно простягнув мені блокнот.
– Ось тут.
Я розписалася.
– А ще тут, тут і тут.
Я поставила ще три підписи.
– Все?
Хлопець зніяковіло всміхнувся:
– Ні.
– Що??!
– Ну-у-у, насправді в мене є ще… для вас… у машині… – Він відкашлявся, спробував ще раз перейти на офіційний тон. – Мені доручено…
Я знов його перервала:
– Мені ніколи! Скільки ще?
Раптом він почав заїкатися:
– Чо-чо-чо-чотири…
Ну от, довела хлопця до нервового зриву.
– Ну несіть уже! Тільки скоріше!
– Що, всі разом?
Я не витримала:
– А що, поодинці??! Послухайте, друже, в мене сьогодні не ранок, а катастрофа. Я спізнююся і просто не маю часу на реверанси. Або ви несете їх сюди, або залиште собі. Мені байдуже!
Він аж почервонів від обурення:
– Ні, так не можна! Наша фірма…
– Швидше!
Він побіг сходами вниз і за хвилину повернувся з чотирма букетами троянд, тримаючи їх, як оберемки хмизу.
– Куди? – Дякувати Богові, він став лаконічним.
– Як на мене, то хоч на підлогу!
Він кинув на мене докірливий погляд:
– Чим же квіти винні?
Моя черга червоніти.
– Так. Ви маєте рацію. Покладіть у ванну, будь ласка, там вода.
Хлопець побіг до ванної і по дорозі наступив Алі на хвіст. Той лише знесилено пискнув. Вибач, малий, сьогодні не твій день. На вулиці загула машина. Моє таксі! Я майже виштовхала посильного з квартири. Сходами ми спускалися разом. Він ледве встигав за мною.
– Послухайте! Те, від кого ці квіти, аж ніяк не впливає на їхню красу. Вони ж не знають, що за людина їх купила. Вони навіть не знають, що їх взагалі купили! Вони наче заручники у нашому світі. Все, що вони можуть, – це цвісти.
Так. І повільно вмирати. Ми вийшли надвір. Я повернулася до хлопця:
– Ви казали правду. Квіти – це прекрасно. Дякую вам. Вибачте мою неввічливість. – Я швидко потиснула йому руку і побігла до таксі.
Накладати макіяж в авто – делікатна справа. Та ще коли це авто рухається зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину і майже щохвилини різко повертає або гальмує.
Так, очі майже готові. Я стерла пальцем надлишок тіней і перейшла до губів.
Квіти – заручники в нашому світі… А хлопець – романтик! І чому вони – заручники? Через красу і беззахисність? А як тоді з вродливою і беззахисною жінкою? – Облиш, Марго! Беззахисність, безпомічність і слабкість – приємні речі, яких ти просто не можеш собі дозволити. Принаймні якщо не хочеш, щоб тебе зрізали і залишили повільно вмирати у кришталевій вазі на столі. Я здригнулася.
Авто зупинилося. Я швиденько розрахувалася з водієм і побігла в офіс. Дякувати Богові, мого спізнення на три хвилини ніхто не помітив. Я зайшла у кабінет, ввімкнула комп'ютер і почала працювати. До обіду мені вдалося перекласти сім листів. Непогано, враховуючи те, як мені важко було зосередитися на роботі і не думати про події минулої ночі.
Під час обідньої перерви, прислухаючись до монотонного гулу принтера, я саме намагалася вирішити одвічну проблему: «їсти чи не їсти?», коли задзвонив телефон. Я зняла слухавку:
– Фірма «Континент». Міжнародний відділ.
– Здрастуйте! Я можу поговорити з Марго? – Чоловічий голос. Здається, молодий.
–
Я вас слухаю.– Марго, це ти? Пробач, не впізнав твій голос по телефону. Це Сергій. Ти мене ще пам'ятаєш? Сергій Яновський.
– Звичайно ж, Сергію. В мене добра пам'ять. Професійна. Соромно визнавати, але я злякалася. Неприємний
емоційний коктейль: страх, провина, збентеження, жаль, роздратування.
– Марго, нам треба поговорити. Це дуже важливо.
Давай, Марго! Як гіркі ліки – одним ковтком.
– Авжеж, Сергію! Ти можеш просто зараз? В мене якраз обідня перерва.
– Зможу. Я чекаю на тебе у кав'ярні на першому поверсі. Через п'ять хвилин. Гаразд?
– Так. – Я поклала слухавку, вимкнула комп'ютер і залишила кабінет.
День буде важким.
Чашка кави приємно зігрівала руки. Єдиний приємний момент у цій ситуації. Сергій курив, нервово струшуючи попіл на скатертину. Я обережно підсунула попільничку ближче до нього, проте він не помітив.
– Сергію, вибач, що я не зателефонувала, як обіцяла. Просто ти поїхав на гастролі, і я не знала, коли ти…
Він різким рухом повернувся до мене:
– Облиш, Марго! Не в цьому річ! Нам треба поговорити про тебе.
– Про мене?
– Так, Марго. Я… я знаю, що в тебе з моїм батьком.
Я не втрималася від зневажливої посмішки:
– Та ви подивіться на цього розумника! Я не знаю, що в мене з його батьком, а він знає! То, може, сам мені й поясниш?
Він нахилився до мене, взяв мої долоні у свої, міцно стиснув:
– Не треба, Марго. Я ж тобі не ворог. Менш за все хочу з тобою сваритися. Ти просто заплуталася. Ти сама не розумієш, що блукаєш у темряві за два кроки від провалля. Мій батько не дав тобі жодного шансу. Як на мене, то він ще й на додаток зав'язав тобі очі.
– Про що ти, Сергію… – Я спробувала відсунутися від нього, проте він ще міцніше стиснув мої руки:
– Ні! Послухай! Послухай мене, будь ласка! Ти не знаєш його так, як я. Ніхто не знає його так добре, як я. – Він нахилився до мого обличчя і почав гарячково шепотіти. – Мій батько – страшна людина, Марго. Він вбиває людей. Не власними руками, та що з того? Він віддає накази, він грається людськими життями. Все своє дитинство я спостерігав, як він викладає свій шлях чужими долями. І кров'ю. Він брудний, Марго! Інша людина вже давно втопилася б у такій багнюці, проте не мій батько. Він наче народжений з неї. І головне – йому це подобається, Марго! Чуєш? Він просто насолоджується всім цим жахом. – Сергій говорив швидко. Часто зупиняючись, проте без довгих пауз, наче побоювався, що я його зупиню. Дарма. Я закам'яніла. Жах, який я бачила в очах Сергія, до вінця наповнив моє серце, і я раптом відчула, яке ж воно в мене велике. Величезне. Справжня безодня. Я ніколи не вважала Костянтина янголом, проте те, що цієї миті казав мені його власний син, здавалося неймовірним, неможливим, а ще… це було як вирок, вирок мені за мій злочин. Нібито: «Ось, подивись! Це все, на що ти заслуговуєш. Ще одна барвиста примара».
Я дивилася на Сергія і водночас крізь нього. Він поторгав мене за плечі:
– Та прокинься ж! Зрозумій, це – не моя вигадка і не страшний сон! Мій батько існує і він хоче тебе! А він завжди домагається того, що хоче. Бо він – страховисько. Сильне і некероване.
Я щосили відштовхнула Сергія від себе і відсунулася на самий край столу, якнайдалі.
– Як можна… Боже мій, Сергію, як можна говорити таке про свого батька!
Він гірко всміхнувся:
– Мені можна. Я це заробив. Божевільні дев'ятнадцять років я заробляв це право – говорити про нього так, як він на це заслуговує. Моє щастя, що мені вдалося від нього втекти. Моїй матері пощастило менше. Ні, скоріше, не мені вдалося втекти, а він сам мене відпустив. Таке гірке розчарування! Син не пішов у батька. Не залізо, не людина-скеля, а якийсь худорлявий недоробок, слабак, скигля зі смичком.