Зло
Шрифт:
– Що ти сказав??! – Подушки з дивану перетворилися на гарматні ядра.
Ян закрив голову руками:
– Все, все, все!!! Ти – сильна! Ти – най-силь-ні-ша!!!
Я скинула його на підлогу, сіла на нього верхи і почала гамселити подушкою в груди. На моє щастя, Ян не опирався, а просто лежав і, усміхаючись, спостерігав за моєю бурхливою діяльністю.
– Повторюй за мною: «Марго, ти– напрочуд
Він відкашлявся і старанно промовив:
– Марго, ти – напрочуд енергійна жінка.
– Гаразд. А тепер: «У ліжку ти нестримна і палка, як Фудзіяма».
Ян голосно засміявся.
– Яне!
– Все, все!! Вже повторюю. Гм… У ліжку ти… нестримна і гм… палка, як… як… як Хіросима!!!– Він знову зайшовся сміхом.
– Яне, припини! Я сказала: «як Фудзіяма», а не «як Хіросима». І, до речі, з таким не жартують.
Проте я не витримала і теж засміялася. Раптом Ян різко скинув мене з себе і наступної миті ситуація кардинально змінилася: я лежала на підлозі, Ян – на мені. Щоправда, я пручалася по-справжньому, але на нього це не справляло жодного враження. Ян почекав, доки я втихомирюся, нахилив голову і прошепотів мені у самісіньке вухо:
– Марго, ми майже спізнилися.
– Спізнилися? Куди?
Він зітхнув:
– Це мало б бути сюрпризом, проте твоя нестерпна поведінка перетворила його на ультиматум.– Виникла багатозначна павза.
Я вмостилася трохи зручніше:
– Я слухаю, Яне. Дуже уважно.
– У тебе є вибір: або ти й далі пручаєшся, і ми переносимо місце бойових дій у спальню, що загрожує тобі голодною смертю, а мені – втратою контракту, або ми все ж таки їдемо на прийом.
– Який прийом?
– Важливий для мене, зіронько. Слухай: в місті будується новий банк. Гігантський капітал, фінансові операції на межі можливого, розкішний десятиповерховий будинок. Король серед банків. І як ти думаєш, кому доручили його проектувати? Вгадай з двох спроб!
Я потерлася носом об його щоку:
– Королю архітекторів, кому ж іще?
– Вгадала, зіронько. Гроші в цю справу вкладено неймовірні. Сьогодні о дев'ятій в « Elitu» збереться вся еліта (пробачмені тавтологію), яка має хоч якийсь стосунок до проекту. Великі гроші – великі люди. Представники адміністрації, відомі бізнесмени, економісти, юристи, всілякі там радники з усіх можливих питань, навіть якийсь посол буде. Бенкетик – звичайна формальність. Нам треба тільки показатися, трішечки там понудьгувати і зникнути. Заодно й повечеряємо.
– А що таке «нам»?
– Ось ми і підійшли до найголовнішого. Я хочу тебе запросити.
Я вигнулася під вагою його тіла:
– То, може, спершу злізеш із мене?
Ян відпустив мене. Я підвелася. Він залишився сидіти на підлозі, кілька хвилин розмірковував про щось, потім рішуче став на коліна, обійняв мене за ноги і, зарившись обличчям у спідницю, промовив:
– Марго, я хочу, щоб ти була королевою цього вечора. Господинею бенкету. Моєю Маргаритою. Будь ласка!
– Яне, встань з колін! Це… це все так несподівано. Яне, ну що ти, як маленький!
Він заперечливо похитав головою.
– Яне, я не знаю… Там будуть такі люди, а хто я серед них? Мені буде ніяково.
Ян підняв голову і подивився на мене знизу вгору:
– Ти – найкраща. І там ти будеш єдиною справжньою людиною серед манекенів. Наплюй на цих людей. За їхніми гучними іменами – лише гроші. Вони для тебе ніхто і ніщо. Будь ласка, Марго, я подбаю, щоб тобі було добре. Я обіцяю. А без тебе я нікуди не поїду!
– Шантажист!
– Закоханий шантажист, – виправив мене Ян.
Я наважилася на останній аргумент:
– Яне, в мене навіть сукні пристойної нема!
Він скочив з колін:
– А це – друга частина сюрпризу. Ходімо, зіронько, ми запізнюємося.
Він вхопив мене за руку і потягнув до виходу.
Сукні, сукні, сукні… Всіх кольорів, всіх фасонів, з усіх можливих тканин. Вони марширували перед моїми очима, як вояки на параді. Я тримала одну в руках, дивилася на другу, думала про третю. Симпатична дівчина-консультант невтомно тупцяла коло мене, пропонувала каталоги, приносила і виносила сукні, пояснювала перевагу однієї моделі над іншою. Я прислухалася до її порад, уважно дивилася запропоноване, проте все було якимось нейтральним, невиразним, мовчазним. Я ж шукала сукню, яка говорила б замене, для мене. Не в шати треба закохуватися, а в себе у цих шатах.
Відклавши темно-червоне павутиння з однією бретелькою і величезним рожевим бантом, я звернулася до консультанта:
– Це все не те. Зрозумійте, мені потрібна сукня, яка б розповідала промене. Я гадаю, чорна зі сріблом – це мій колір. Щось елегантне і небезпечне водночас.
Дівчина зміряла мене прискіпливим поглядом, на мить завагалася, а потім невпевнено сказала: