Чтение онлайн

— Ви пливіть у кругосвітню подорож, а я почекаю тут, на горі, коли ви повернетесь… Тільки привезіть мені який-небудь подарунок, ну хоч би гадюку пітона для моєї колекції.

Він так сміявся, що мені захотілося посперечатися з ним, і, хоч я теж не вірив ні в які такі подорожі, все-таки почав доводити йому, що коли б я схотів, то поїхав би ще далі, але я не можу, бо в останній чверті мені треба одержати п’ятірку по поведінці, і взагалі я дав слово директорові й Сергієві Валентиновичу, що буду триматись, або, як каже моя мати, шануватись…

Потім ми пішли вниз, до водокачки. Але всі човни, які були там, лежали на березі перекинуті догори дном. Їх просмолювали, фарбували. Серед них Ромка впізнала і їхній

човен.

Це було чудово. Тепер у нас був свій човен. Влітку ми будемо плавати по Дніпру. Будемо вчитись вудити рибу. Ромка сказала, що дядя Михайло любить рибалити. Ми будемо їздити по рибу разом з ним. Швидше, швидше б літо!..

Коли ми повертались додому, зустріли на Собачці Гришу Мірошниченка з кількома його товаришами. У Гриші був невеличкий мідяний патрон від якогось протитанкового снаряда. Звичайно, снаряда і пороху в ньому вже не було, а замість того Гриша вклав у патрон якусь загорнуту в папір суміш. Гриша запевняв, що це ракета і що, коли розбити капсуль, ракета підійметься вгору і там розсиплеться чудовим феєрверком. Взагалі це була цікава річ. У мене був складаний ніж з одламаною половиною леза, і за цей ніж я виміняв патрон у Гриші. Я думав, після того як ми пустимо феєрверк, зробити з патрона гонг, який ми приладнаємо в нашому човні. Цікавіше буде подорожувати по Дніпру.

Надвечір ми повернулись додому. У нашому дворі мене обступила малеча й почала просити, щоб я передражнив кого-небудь. Я це робив не раз, і всі слухали захоплено.

Спочатку я зобразив нашого слюсаря, коли він розмовляє сам з собою і ходить похитуючись; як він, працюючи молотком і зубилом, ударив себе по руці, і як лаявся, і як бурчав, незадоволений сам на себе. Потім я зобразив голос і ходу відомих у нашому домі людей. Глядачі голосно реготали, відразу пізнаючи, кого я наслідую.

До нашого гурту підійшли ще кілька дорослих і теж уважно слухали мене.

Нарешті я почав грати окремі місця з моєї улюбленої п’єси. І хоч малеча й не розуміла нічого, але всі були дуже захоплені моєю грою.

А коли я почав показувати, як зубна лікарка Вовчинська ходить по вулиці з собачкою, як виглядається в дзеркальце, підмальовує губи й брови, поправляє зачіску, піднімає й цілує в ніс свого собачку і як гавкає її песик, підлещуючись, то всі дуже реготали, бо враз упізнали, кого я показую.

Сусід-актор, повертаючись додому, почув регіт і собі підійшов до гурту. Я не відразу помітив, коли він підійшов і спинився позаду мене. Коли б я його побачив, я, звичайно, не став би грати, бо при ньому я соромився. Він був справжній артист.

Може, я ще довго б викидав тут усякі коники, але на подвір’ї з’явилася моя мати. Вона побачила людей навколо мене і враз усе зрозуміла.

— Годі тобі дурника вдавати, йди додому… За всякими дурницями дитина й їсти забуває, — сказала вона, потім схопила мене за руку й повела.

Я не впирався, але йдучи, почав удавати престарезного діда, який гнувся до землі, і робив я це так смішно, що мої глядачі, дивлячись мені вслід, голосно реготали.

Тієї ночі мені снилося, що ми — я, Юрчик і Ромка — боремося в якомусь відкритому морі на човні з величезною акулою, яка ніяк не відчепиться від нас і навіть уміє говорити людською мовою. З ранку й до ночі вона переслідує наш човен і загрожує проковтнути всіх нас разом з човном, тільки не робить цього, бо боїться проковтнути разом з нами і наш мідний гонг, — адже відомо, що від мідного посуду можна отруїтися, — і вона вимагає, щоб ми викинули патрон в море, Юрко вмовляє мене не викидати, а Ромка глузує з акули й показує їй язика… І так минає багато днів, і в далечині вже вирізьблюються горизонті над невидимою ще береговою лінією обриси якогось берега і дерев на ньому з якимись крапками на гіллі, і Юрчик каже, що то кокосові горіхи, а Ромка вперто запевняє, що

то мавпи дивляться — чи з’їсть нас акула.

Ромка брала участь у роботі музичного гуртка Палацу піонерів, а я ніколи не був у Палаці піонерів і, признатися, трохи побоювався туди йти. Ось на вулиці — тут було мені все знайоме, тут я знав, що можна і чого не можна. Тут, коли що затієш, то знаєш точно, звідки чекати небезпеки. А Палац піонерів… Там не попустуєш.

Старший піонервожатий не раз пропонував мені піти разом з ним на заняття драматичної студії. Він уже говорив про мене з керівником студії. Нарешті Ромка повела мене туди. Коли мати довідалась, що я йду до Палацу піонерів, вона звечора приготувала для мене чисту сорочку і помила мені голову. Вона теж ніколи не була в Палаці піонерів, але саме це слово викликало в неї велику повагу.

Швейцар не пустив мене всередину Палацу, тому що я не здав у роздягальні кашкета. Коли ж Ромка повела мене до роздягальні, там дівчина біля вішалки спитала мене, чому я без галстука.

— Я ще не піонер, — відповів я.

Вона підозріло подивилась на мене, але кашкета взяла.

Як скрізь гарно було в цьому Палаці! А як чисто, охайно! Ані пилини ніде. Піонери теж були чисті, охайні. Багато їх ходило тут. А керівники й викладачі, що часом проходили повз нас, були так гарно одягнені, наче поприходили на свято.

Ромка завела мене до кімнати, на дверях якої було написано «Ігротека», і сказала:

— Чекай мене тут.

Яких тільки розваг не було тут!.. І все на столах: дитячий більярд, пінг-понг, настільний футбол і якісь інші забавки, яких я ще ніколи й не бачив. Тут розважались такі ж хлоп’ята, як і я. Особливо мене приваблював дитячий більярд. Один стіл був овальний. Білі кульки лежали на ньому. Якийсь піонер гукнув до мене:

— Ану, давай!

Звичайно, я не подав і знаку, що ніколи не грав, а тільки дивився, як грають, проте підійшов до столу і взяв кий. Бий перший! — сказав до мене піонер.

Я націлився києм. Відчинились двері. Увійшла Ромка з якоюсь жінкою.

— Сашко! — покликала Ромка.

Довелося відмовитись від більярда. Ми вийшли до залу, що на першому поверсі.

Не знайома мені жінка була керівником музичного гуртка. Її звали Марія Сергіївна. Вона пильно оглянула мене й спитала:

— Хочеш грати на сцені комашку?

Я, нічого не розуміючи, здивовано дивився на неї. Тоді вона всміхнулась і додала:

— Ми готуємо маленьку дитячу оперу. Мені треба кількох комах. Ми їм пошиємо спеціальний одяг.

Все-таки я не розумів, як це я гратиму якусь там комашку, яку з залу, може, й не видно буде. Тоді Ромка схопила мене за руку.

— Пішли! — скомандувала вона.

З того дня я став ходити на репетиції гуртка Марії Сергіївни, що готував дитячу оперу. Я привів з собою ще декого з своїх знайомих хлоп’ят, і вони теж дістали ролі комах, і ввесь гурток ми назвали «комашиним гуртком», і нам завжди було добре й весело на заняттях цього гуртка, особливо як одного разу принесли нам «комашиний» одяг, і ми стали подібними до великих, але справжніх на вигляд чорних і червоних комах. Тільки ходили ми й танцювали на «задніх лапках», а «передніми» ворушили в повітрі…

Тільки незабаром довелось нам на деякий час припинити відвідування нашого «комашиного гуртка». Нас підстерігала подія, після якої нам було не до танців і пісень…

Одного разу, прийшовши додому, я застав матір дуже схвильованою.

— Це що? — гукала вона до мене, показуючи на патрон, який викотив з-під мого ліжка Цапко. Сама мати боялась навіть доторкнутись до нього.

— Це ракета, феєрверк.

— Обережно! Обережно! — крикнула вона, побачивши, що я нахилився до патрона. — Однеси, де взяв, і щоб у нашому домі не було його й сліду. Чуєш?