Сашко
Шрифт:
— Попка їсти! Попка їсти! Попка їсти!..
І тоді ми вдвох починали верзти всіляку нісенітницю, бо мені було дуже нудно самому.
— Попка хоче каші? — питав я.
Ласун стріпував крильми й хапався дзьобом за дротинки. Він щось белькотав незрозуміле.
— З маслом? — питав я.
— Попка їсти! — вигукував Ласун.
— А що Попка їв, коли жив у графині п’ятдесят літ назад?
— Графині нема дома! Графині нема дома!
– І більш не буде її дома, — підказував я. — А ти, Попко, старий дурень!
— Старий дурень! Старий дурень! — кричав Ласун.
— Звичайно, дурень, — переконував я його. — Адже ти досі не можеш забути про свою графиню, ваше сіятельство,
— Караул! — раптом вигукнув Ласун.
Тоді я підхоплювався з ногами на ліжку і теж кричав: «Караул, караул!»
— Караул! Караул! — кричав і собі Ласун.
Ми здіймали вдвох такий галас, що бабуся прибігала з кухні. Тоді в кімнаті на деякий час ставало тихо.
І що день, то важче було бабусі вгамовувати нас. Тим часом мені не дозволяли виходити з хати.
Одного разу до нас прийшли Ромка і Юрчик. Я так зрадів, що навіть підхопився на ліжку, але бабуся сказала, що не пустить до мене нікого, якщо я без дозволу лікарки буду вставати. Довелось послухатись.
Вони спочатку говорили зі мною так, наче я і справді ще й досі був хворий. Потім вони розповіли мені про всі новини в школі. Ромка розказала про те, що Гриша хоче прийти до мене, але боїться, що я його прожену. Він після купання в крижаному озері чомусь навіть не захворів. Щоправда, йому таки добре перепало від матері за те, що він провалився на льоду і вимочив свій одяг.
Нарешті настав день, коли лікарка сказала матері: «Завтра Сашкові можна йти до школи…» Не встигла вона вийти з кімнати, як з’явилась Ромка. Я відразу догадався, що вона хоче сказати мені щось цікаве.
— Здрастуй, Сашко! — крикнула Ромка ще з порога. — Добридень, бабусю!
Потім підбігла до клітки, постукала пальцями по дротинках і засміялась:
— Здоров був, Ласуне!
Як завжди, коли Ромка зверталася до нього, Ласун насуплювався, нахохорювався і мовчав. Він таки не любив чомусь Ромки. Мабуть, тому, що вона завжди порушувала в нас спокій і турбувала його, а може, тому, що вона одного разу почастувала його спеціально заготовленими для нього кульками з булки, в які були заховані прекислющі ягідки журавлини. Папуга був кинувся на ці кульки, а потім почав випльовувати їх.
— Сашко, що я тобі сьогодні розкажу! — вигукнула Ромка, соваючи пальці між дротинками до клітки. — Ой цікаве! Про тебе…
— То розповідай. Адже ти до мене прийшла, а не до папуги.
Та Ромка й далі розважалася собі з Ласуном, і в мене зовсім зіпсувався настрій, поки я примусив її розповідати.
— Ну слухай, — сказала вона і стала проти мене. — Сьогодні про тебе говорили на зборі піонерзагону.
— Про мене?
— Не весь час про тебе. Але дещо говорили. Навіть директор виступав. Він сказав, що Сашко Жук, коли побачив, у яку біду вскочив його товариш, то не думав про себе, а кинувся у крижану воду, врятував товариша, а сам захворів… Директор так і сказав: «Хоч Сашко Жук і шибайголова, а вчинок його по-справжньому товариський і навіть самовідданий».
Я чув легкі кроки у сусідній кімнаті. Я догадався — це мати, стоячи біля дверей, почула нашу розмову і чомусь не схотіла ввійти.
Щось белькотав Ласун у клітці, чистячи свій дзьоб об дротини. Іншим разом Ромка неминуче озвалася б до нього і подражнила б, а тепер вона мовчала, про щось думала. І я теж чомусь мовчав.
Незабаром Ромка пішла, а я лежав і думав про те, що я скажу Марині Пилипівні, коли вона спитає, як усе це трапилося…
Але вона нічого не спитала в мене, коли я вперше після хвороби прийшов до школи. На перший урок вона прийшла не сама, а з директором і завпедом. Несподівано вона почала з того, що продиктувала нам завдання додому з граматики. Потім мовчки подивилась на
директора. Ми, звичайно, не розуміли, в чому справа, і чекали, що скаже директор. Тоді він підійшов ближче до парт і сказав:— Діти, сьогодні наша дорога Марина Пилипівна прощається з нами.
Ми всі надзвичайно здивувались. От чого ми ніяк не чекали. Хто ж буде замість неї? А директор говорив далі:
— Марина Пилипівна багато-багато років працює в школі, і є багато дорослих людей, які називають її своєю вчителькою, тому що починали вчитися в неї.
Завпед з ласкавою усмішкою тримала Марину Пилипівну під руку. А директор говорив ще про те, що Марина Пилипівна через свої літа й погане здоров’я більш не може працювати і виїздить з Києва жити до своєї дочки. І що ми не повинні забувати про неї, бо вона завжди дуже любила нас і не шкодувала для нас своїх сил.
Це правильно говорив директор. Марина Пилипівна ніколи не бувала суворою до нас, вона завжди була дуже добра вчителька. От тільки яка буде нова вчителька?..
Потім промовляла Марина Пилипівна. І справді, яке в неї було вже старе обличчя, і сиве волосся, і кволий голос. Звичайно, така ж вона була і вчора, і вже давно, та ми ніби тільки вперше побачили це.
Поки вона говорила, завпед підійшла до мене й прошепотіла на вухо: «Сашко, ти, кажуть, умієш виступати. Подумай трохи і, коли Марина Пилипівна закінчить, виступиш і скажеш, що учні дякують їй за роботу і піклування і що всі ви теж будете довго пам’ятати про неї…»
Марина Пилипівна говорила про те, що вона більш як п’ятдесят років виховувала різних дітей і що дуже довго працювала в різних школах, навіть таких, яких уже давно немає. Говорила, що ніколи не забуде нас, бо любить нас і в тому числі й мене… Просто дивно, що вона згадала про мене окремо…
Після її промови директор спитав:
— Може, хто-небудь з учнів хоче щось сказати?
— Я хочу, — промовив я голосно.
Учні здивовано подивились на мене, а білява Женя навіть рота розкрила. Я вийшов до першої парти і сказав, дивлячись на Марину Пилипівну:
— Дорога Марино Пилипівно! Ми дякуємо вам за те, що ви вчили нас, піклувалися за нас і завжди були до нас добрі. Ми вас не забудемо і бажаємо, щоб та вчителька, яка буде в нас після вас, була такою ж доброю, як і ви…
Я бачив, як директор, ледве помітно всміхнувшись, кивнув завпеду на мене.
Коли вони виходили з класу, учні оточили Марину Пилипівну і обіцяли обов’язково прийти до неї додому.
Другого дня до нашого класу довго ніхто з учителів не приходив. Вже давно пролунав дзвоник, і по інших класах почалися уроки. Учні скористалися з вільних хвилин і почали гратися в «малої купи». Перший постраждав на цьому Юрчик. Він заборюкався з кількома учнями з перших парт, ті його повалили біля дошки, потім почали хапати інших і кидати на нього, причому гукали: «Мала купа, невелика, іще треба чоловіка…» Кількох дівчат теж притягли на купу, і вони зняли такий вереск, що аж шибки у вікнах задзвеніли.
Якась дивна сила тягла й мене туди, в гурт, до «малої купи», а якась друга сила не пускала й наказувала сидіти на парті. Хлопці кликали мене до себе, і мені було дуже важко всидіти на місці, адже я повинен був триматись добре. Ох, як важко триматися!
Раптом відчинилися двері, і на порозі став директор; за ним стояв ще якийсь чоловік з журналом. Щоправда, ми не відразу їх помітили. І тільки коли Гриша потягнув з першої парти на купу біляву Женю, директор поклав йому на плече руку. Не встиг він промовити: «Здрастуйте, діти!» — як уже всі тихо стояли на місцях і тільки важко дихали. Женя навіть умудрилась обернутись назад і показати Гриші язик; це тому, що Гриші не пощастило притягнути її на купу.