Сашко
Шрифт:
Вона мовчки покопалася в портфельчику й дістала табель. Я побачив, що вона виправила четвірку з поведінки на «п’ять», та ще й з плюсом!.. Я реготав довго, не в силі стримати себе.
— Дурненька ти, — нарешті сказав я, — та хіба ж бувають по поведінці п’ятірки з плюсом? Твої ж батьки відразу взнають, що ти їх обдурила.
— Овва! — вигукнула Женя. — Я скажу їм, що в табелі стояла п’ятірка, а ти, Сашко, пустуючи, поставив мені ще й плюс…
— Я?
— Ти.
— Здуріла?!
— Сашко, голубчику, — вимовила вона й узяла мене за ґудзик на сорочці, — невже ти підведеш мене? Ну
Женя нагадувала мені зараз кошеня, яке треться об ногу, щось випрошуючи, тільки що обличчя її було в плямах зеленки, а кошенят зеленкою не мажуть. Мені стало її жаль. До того ж олівець і справді був гарний — металевий, блискучий, із скобкою, щоб чіпляти його за борт кишені. І перш ніж я встиг щось подумати, як завжди, язик мій уже промовив:
— Гаразд, давай…
Женя враз засяяла. Вона дістала олівець і віддала мені, і я відразу почепив його за борт кишені.
— Можеш говорити, — сказав я дівчинці, — кому хочеш про те, що я поставив тобі плюс по поведінці… Кому хочеш говори, не бійся, я не підведу!
Женя підморгнула мені, показала кінчик язика і помчала по вулиці наздоганяти подруг.
А воно не таке вже погане дівча, оця Женя. Я ще раз оглянув олівець, покрутив у нього ричажок. Хороша штука! І зовсім дарма, адже хіба мені важко було сказати, що це я, пустуючи, підставив до її п’ятірки хрестик. От тільки… Як же це? Вона хоче обдурити своїх батьків, а я їй допомагаю. І за це я одержав від неї олівця. «Сашко, — промовив я сам до себе, — це так ти тримаєшся? Ти дав слово директорові і Сергієві Валентиновичу, а тепер через якусь металічну цяцьку не витримав…»
Я враз повернув назад і побіг. Я знав, якою дорогою ходить Женя додому. Я наздогнав її біля клубу, де вона розглядала вітрину нової кінокартини.
Ох і здивувалася вона, коли побачила, що я наздогнав її.
— Женю, — сказав я, — ось твій олівець. Забери.
Вона враз дуже зблідла і мовчки взяла олівець. Я пішов назад. Оглянувшись, я сподівався побачити, що вона за своєю звичкою показує мені, як завжди на прощання, язик, але вона стояла й дивилась мені вслід і, мабуть, зовсім забула про свій язик. Потім вона побігла до мене:
— Сашко, ти роздумав і вже боїшся?
— Ні, не боюся. Кажи кому хочеш про це. А олівця твого мені не треба. Ти перевір, він справний. Я його ще не встиг зіпсувати.
— Я тебе не розумію, Сашко. Мені зовсім не шкода олівця. Візьми.
Тоді я сказав їй, що мені не треба її олівця, що мати мені дає гроші і я можу сам собі купити олівець, а не хочу ні собі, ні їй підробляти оцінки в табелі, бо бояться показувати батькам погані оцінки тільки боягузи. А що я тоді скажу директорові, коли він спитає — нащо я поставив у табелі плюс?
Женя спинилась і здивовано дивилась на мене, а я пішов собі додому, хоч і було мені неприємно, що я відмовився погодитись на те, що просила Женя.
В призначений день я заздалегідь поїхав трамваєм на кінофабрику. Ромка і Юрчик поїхали зі мною. Коли ми зійшли з трамвая, Ромка сказала:
— Сашко, ми почекаємо на тебе тут, біля фабрики, — може, тебе зразу й виженуть…
На
прохідній будці мене не пропустив охоронець. Даремне я запевняв його, що я кіноартист і що мене запросив до себе адміністратор. Він чомусь подзвонив телефоном і відповів мені, що того адміністратора ще немає і щоб я йшов собі й не вештався на контрольній будці. Все це, звичайно, не спинило мене зовсім. Я вийшов на вулицю й переліз на територію фабрики через паркан, потрапивши до великого яблуневого саду.Сад був величезний, і я довго блукав у ньому, роздивляючись навколо. Я любив дерева. Особливо любив запущені, зарослі бур’янами сади й городи. На жаль, у цьому саду не було жодної бур’янини, ніяких заростів, що нагадували б мені, наприклад, джунглі або незайманий ліс. Шкода, що зі мною не було Юрчика й Ромки. Ми тут добре погуляли б. Бур’ян і лісові хащі можна було б просто уявити в своїй фантазії, звірів теж можна було б уявити, а ми були б мисливцями… І мені раптом захотілося гратися. Я побачив перед собою за деревами невеличкий хутір — три хати під стріхою, тин з порожніми глечиками на кілках, садок, криницю — і ні живої душі довкола.
— Ура! За мною! — вигукнув я сам до себе голосно і щодуху помчав на хутір. На хуторі я з розгону скочив на цямрину криниці. Ой же й злякався я, коли цямрина враз завалилася, але ніякої криниці на тому місці не було.
На одній з хат було величезне гніздо лелеки. Я ніколи ще не заглядав у лелечі гнізда, і тому мені враз закортіло побувати на хаті. Та коли я почав по дверях видиратися на хату, стіна теж завалилась. Я впав на ґанок, і він поламався. Тут я схаменувся, що наробив шкоди, і вже хотів тікати з хутора, як побачив охоронця, що атакував мене. Тоді я швидко почав відступати по алеї.
Я був певен, що в такому величезному саду ніхто не впіймає мене. Охоронець гонився за мною й гукав:
— Держи його! Переймай!..
Але я навіть не особливо поспішав. Кашкета на всякий випадок я засунув до кишені.
— Стій! — гукав він. — Стій!
Раптом з-за дерева вискочив другий охоронець і схопив мене за плече. Як я не викручувався, але нічого зробити не зміг, бо підбіг перший охоронець і теж схопив мене. Вони взяли мене кожен за руку й повели по алеї.
Раптом я побачив, як назустріч нам, поспішаючи, йшли знайомий адміністратор і з ним ще один не знайомий мені чоловік у капелюсі і в новісінькому сірому костюмі.
— Віддайте його нам, — сказали вони охоронцям, — він нам потрібний.
І коли охоронці охоче віддали мене цим людям, адміністратор сказав мені:
— Як же це так сталося? Адже ви, певне, прийшли до мене, як ми вмовлялися? А опинились де…
Я розповів, як усе це сталося. Захоплений сам своїм оповіданням, я вигукував:
— Ех, шкода, що ви не бачили, як я атакував хутір з білобандитами. Чапаєвська атака була!
— Ні, — відповів адміністратор, — ми якраз все це бачили. З вікна головного корпусу все було видно. Валеріан Дмитрович, наш режисер-постановник, теж усе бачив. — Він показав на другого чоловіка в капелюсі. Той простягнув мені руку, як дорослому. — Але, — говорив далі адміністратор, — ви посварилися з охоронцями — це гірше. Вам обов’язково треба помиритися з ними. Ну, хоч би попросити вибачення.