Чтение онлайн

Бабуся понесла на базар продавати свою вовняну хустку: вона казала, що однаково до зими не виживе і хустку можна продати, бо ми увесь час їмо тільки пшоняну кашу, та й пшоно вже не мали за що купувати. А я думаю, що бабуся житиме ще довго і ми разом з нею ще зустрінемо Червону Армію, і я таки стану або машиністом, бо мене тягне паровоз, або кіноартистом, бо й це мені подобається. Коли б не війна, увесь світ побачив би в кращій картині сезону Сашка Жука в ролі героїчного піонера!..

Я так уявляв собі все це, ніби й справді це було в житті… Раптом мені здалося,

що надворі пролунав стиха наш умовний свист, яким ми завжди подавали один одному сигнал. Я навіть упізнав: це свистіла Ромка, а Юрчик завжди свистів різкіше. Знову мені стало сумно-сумно… І знову я немовби почув уже далі від мене тихий свист Ромки. Так, наче пройшла вона в нас попід вікнами, свиснула, потім, як завжди, пішла далі, до воріт — і знову свиснула, не сподіваючись на мене. Мить — і я вискочив з кімнати надвір. Не було нікого. Я вибіг за ворота — нікого. Мої очі крізь сльози ледве бачили речі попереду мене. Я вже повернув до своїх дверей, як раптом хтось кинувся до мене:

— Сашко! Сашко! Голубчику! Ти!..

Так, це була Ромка, справжня!..

Першу мить ми не могли нічого вимовити, не було слів. Тільки в нас у хаті ми, нарешті, оглянули одне одного. Ромка була худа, виснажена. Її очі поховалися глибоко в западинах.

Тепер ми сиділи, взявшись за руки, на тапчані. Ми вже сміялися з радості, вже я встиг розповісти про свої пригоди, але Ромка знову стала сумна.

І мені було якось ніяково чи страшно питатися про це в неї.

Прийшла бабуся з вузликом пшона в носовій хустці. Ромка стрибнула до неї й почала цілувати бабусю. І бабуся була рада, і в хаті в нас стало весело, шумно. Навіть Ласун у клітці, настовбурчивши пір’я, раптом загукав: «Добрий ранок! Добрий ранок!» Дурний папуга, йому сто років, а він і досі не відрізняє, коли ранок, а коли вже й вечоріє…

Ромка розповіла нам, що війна застала її матір тяжко хворою, і вони не могли виїхати в тил. Батько одвіз матір до родичів на село в Харківську область, думаючи, що фашисти туди не прийдуть.

Коли він прощався з матір’ю, повертаючись до Києва, Ромка спитала:

— А ти коли виїдеш з Києва?

Але він не ждав, що вона запитає, та й зам’явся, а потім і каже:

— Бачиш, доню, я ще й сам не знаю… Може, я й зовсім не виїду.

Ромка сказала тоді:

— Я буду завжди з тобою.

А він сказав:

— Не можна. Ти ще мала.

Та коли батько поїхав назад до Києва, Ромка через кілька днів теж повернулась до Києва, залишивши матері про це записку. Їй так і не пощастило вмовити батька, щоб він покинув Київ і їхав туди, куди їхали всі його товариші і робітники й інші радянські люди.

Потім прийшли фашисти, і тепер Ромка у сварці з батьком.

Того вечора ми довго гуляли в нашому порожньому осінньому саду, бо на вулицю так пізно не можна було виходити. Потім ми сиділи під шовковицею.

— Ромо, — нарешті запитав я, — а чого в тебе такі очі, наче ти хвора або цілими днями плачеш?

Вона відповіла не відразу й мовчала так довго, що мені здавалося, немов вона й забула про моє запитання. Але вона раптом почала говорити:

— Сашко, дай мені чесне піонерське, що нікому не скажеш.

— Чесне піонерське!

— Сашко, — почала Ромка, — я зовсім не хвора і не плачу цілими днями, хоч іноді й плачу.

— Чого?

— Ну як — чого? Де твоя мати?

— Виїхала

з заводом на Урал.

— А де Юрчиків батько?

— Кажуть, його мобілізували на фронт військовим інженером, а мати з Юрчиком кудись виїхали.

— От бачиш… І кого не спитай, у кожного батько або на фронті, або виїхав з заводом у тил, а мій…

Вона трохи помовчала, але я й без слів зрозумів її.

— Ти говорила з ним?

— Скільки разів! Майже щодня ми сваримося. Він каже, що я нічого не розумію, що це, зрештою, не моя справа… Знаєш, Сашко, от коли прийдуть наші і питатимуть, що робив тут мій батько, що я їм скажу? Що мій батько був машиністом? Возив фашистам снаряди на фронт?

Минуло кілька днів. Ромка часто приходила до нас. Коли батько її їздив з поїздом, вона залишалася дома сама. Звичайно, поряд жили сусіди, і вони допомагали їй, бо вона була ще мала і не все вміла робити.

Раніш я багато думав про те, як помститись Вовчисі. Не минало дня, щоб я не вигадав для цього щось нове. Та скільки я не вигадував, зробити нічого не міг.

Якось увечері шпіц Вовчинської бігав на подвір’ї без догляду. Я сидів біля відчиненого вікна нашої кімнати. Коли шпіц спинився на мить біля мене, я кинув йому варену картоплину, яку бабуся залишила мені на вечерю. Поки шпіц ковтав картоплину, я прив’язав йому до пухнастого хвоста бляшанку з-під консервів. Потім я свиснув на шпіца, він помчав від мене, бляшанка забрязкотіла по забрукованому двору. Песик перелякався і почав, як очманілий, метатись по подвір’ї. Іноді він спинявся і жалібно скавчав, крутився на одному місці, намагаючись впіймати самого себе за хвоста. Потім пробував втекти від консервної коробки, яка ніби переслідувала його. Та чорта з два! Я прив’язав її до його хвоста міцним мотузком від старого бабусиного фартуха…

Що тільки діялось на нашому подвір’ї!.. Вовчишина робітниця Мотря разом з кількома хлопцями ганялася за оскаженілим собакою, сама Вовчиха верещала з переляку, перехилившись з вікна і не знаходячи собі місця з розпачу, а сусіди реготали до сліз… Я був задоволений, — так, наче по двору метався з прив’язаною до хвоста коробкою не шпіц, а сама Вовчиха…

Та незабаром мені стало жаль цього собачати. Я виліз крізь вікно у двір, загнав шпіца до сарая, відв’язав консервну коробку — і все закінчилось.

— Спасибі тобі, Сашко! — сказала з вікна другого поверху Вовчиха. — Коли б не ти, у мого шпіца міг би з’явитися нервовий шок…

Та хіба це була помста? Ні, один я нічого не міг зробити. Ромка допомогла б мені. Але їй було не до моїх справ. Їй самій потрібна була допомога. Я дуже жалів бідну дівчинку. Так хотілося розважити її…

Якось на Хрещатику я побачив Гришу Мірошниченка. Він сидів на малесенькому ослінчику, а перед ним стояла невеличка скринька з щітками й гуталіном. Він зробився чистильником.

Я ніколи не приятелював з Гришею, а тому й не згадав про нього в ці дні. З його товаришами в мене не раз бували сварки і бійки. Тепер я зрадів Гриші, наче він був мені другом. Мені здалося, що й він зрадів, побачивши мене.

— Ану ж, пошмаруй мені черевики! — гукнув я й поставив на скриньку ногу.

Гриша почав вистукувати на скриньці щітками якийсь мотив і одночасно висвистувати той же мотив. Потім він виляснув пальцями в повітрі й простягнув до мене долоню. Це означало «дайош гроші!».