Гра престолів
Шрифт:
— Я не збираюся танути ще досить довго, пане Баеліше. Майте це на увазі.
Нед рушив до столу ради і мовив:
— Маестре Пицелю, сподіваюся, ви у доброму здоров’ї.
Великий маестер слабко всміхнувся з високого крісла наприкінці столу.
— Як на мої роки, в непоганому, пане, — відповів він, — та все ж, на жаль, надто швидко стомлююся.
Рідкі пасма білого волосся облямовували його лису голову та широкого опуклого лоба над лагідним обличчям. Його маестерська відзнака була не така, як в маестра Лювина: замість простого тісного ланцюга круг шиї — два десятки важких ланцюгів, звитих разом у пишне металеве намисто, яке вкривало маестра від шиї до
— Незле б уже й почати, — мовив великий маестер, сплівши пальці на немалому череві, — бо ще засну від довгого чекання.
— Воля ваша.
Місце короля у голові столу, де на подушках золотою ниткою був вигаптуваний вінчаний олень Баратеонів, залишалося вільним. Нед сів поруч із ним, як належало правій руці короля.
— Вельможні панове радники, — почав він за належним звичаєм, — прошу дарувати мені за вимушене чекання.
— Ви є Правиця Короля, — відповів Варис. — Ми служимо з вашої ласки, князю Старк.
Поки інші радники займали місця, Едардові Старку раптом спало на думку, наскільки він чужий тут, у цій палаті, поруч із цими людьми. Він згадав сказане Робертом у крипті Зимосічі. «Я оточений з усіх боків дурнями і підлабузниками», стверджував король. Нед глянув по боках столу ради і спитав себе, хто з королівських радників — дурні, а хто — підлабузники. Йому здавалося, відповідь — ось вона, просто перед очима.
— Нас усього п’ятеро, — зазначив він.
— Князь Станіс виїхав на свій Дракон-Камінь незабаром після того, як король рушив на північ, — повідомив Варис, — а наш відважний пан Барістан, поза сумнівом, долає довгий шлях містом біч-о-біч з королем, як і личить Регіментареві Королегвардії.
— То може, й нам варто почекати на пана Барістана і на короля, аби порадитися разом? — запитав Нед.
Ренлі Баратеон засміявся уголос.
— Доки брат вшанує нас своєю ясновельможною присутністю, ми тут можемо довгенько просидіти.
— Наш добрий король Роберт має багато турбот, — відповів Варис. — Менш значущі справи він довіряє нам, щоб полегшити свій тягар.
— Насправді пан Варис натякає, що балачки про казну, врожаї та судові справи сидять моєму ясновельможному братові у печінках, — уточнив Ренлі, — тому правити державою замість нього поставлені ми. Та коли-не-коли й він, бува, пошанує нас якимсь наказиком.
Ренлі видобув з рукава щільно згорнутий сувій та поклав його на стіл.
— Цього ранку він наказав мені рушити вперед і прохати великого маестра Пицеля якомога швидше скликати раду. Він має для нас негайне доручення.
Мізинець посміхнувся і передав грамоту Недові. Її скріплювала королівська печатка. Нед зламав віск пальцем, розправив грамоту з негайним дорученням короля, перебіг її очима і не повірив побаченому. Чи має Робертова дурість бодай якісь межі? Шанувати Неда подібною честю — це ж просто сипати сіль на рану.
— Побийте мене боги! — вилаявся він.
— Пан Едард хоче сказати, — пояснив князь Ренлі, — що їхня милість наказують влаштувати великий турнір на честь призначення нового Правиці Короля.
— Скільки цього разу? — доволі байдуже спитав Мізинець.
Нед прочитав відповідь у листі.
— Сорок тисяч золотих драконів переможцеві. Двадцять тисяч тому, хто закінчить другим, ще двадцять — переможцеві бугурту і десять — найкращому стрільцю у змаганні лучників.
— Дев’яносто
тисяч золотих драконів, — зітхнув Мізинець. — Не рахуючи інших витрат. Адже Роберт забажає розкішного бенкету. Це означає винайняти кухарів, теслярів, служниць, співців, мартоплясів, блазнів…— Та блазнів у нас і своїх повно, — вставив пан Ренлі.
Великий маестер Пицель зиркнув на Мізинця.
— Чи скарбниця має змогу покрити ці витрати?
— Яка ще скарбниця? — скривився Мізинець. — Не кажіть дурниць, маестре. Ви знаєте незгірш мене, що наша скарбниця стоїть порожня вже багато років. Як завжди, ті гроші доведеться позичати, і як завжди, Ланістери не покинуть нас у біді. Ми вже винні князеві Тайвину три мільйони драконів, чого там вередувати про якусь сотню тисяч?
Звістка ця мов громом Неда вдарила.
— То ви кажете, що корона винна три мільйони золотих?!
— Я кажу, що корона винна більше як шість мільйонів золотих, пане Старку. Ланістери — наші основні вірителі, та ще ми позичали в князя Тирела, в Залізного Банку Браавоса і в кількох тирошійських торгівельних спілок. Останнім часом доводилося звертатися і до святої Віри. Верховний септон, до речі, торгується незгірш дорнійських рибних перекупок.
Нед трохи не втратив мову.
— Аерис Таргарієн залишив нам скарбницю, яка тріщала від золота. Як це могло статися? Як ви дозволили?
Мізинець здвигнув плечима.
— Коронний підскарбій шукає, де видобути гроші. Король і Правиця шукають, як їх витратити.
— Ніколи не повірю, що Джон Арин дозволив Робертові пустити державу з торбою! — вигукнув Нед з відчаю.
Великий маестер Пицель похитав великою лисою головою, тихо дзеленькаючи ланцюгами.
— Князь Арин був мудрою та поміркованою людиною. Але, боюся, король не завжди слухав його мудрої ради.
— Мій ясновельможний брат обожнює турніри та бенкети, — відповів Ренлі Баратеон, — а от «рахувати мідяки», як він зволить казати, йому гидко.
— Я поговорю з його милістю, — мовив Нед. — Таких вибриків, як цей турнір, держава не може собі дозволити.
— Говоріть, скільки бажаєте, — зазначив князь Ренлі, — але розписати все заздалегідь нам таки доведеться.
— Іншим разом! — відрізав Нед, і судячи з кинутих поглядів, не надто чемно. Треба пам’ятати, що він більше не у Зимосічі, де сам лише король міг вважатися вищим за нього. Тут, у столиці, він перший серед рівних, та й годі.
— Пробачте мені, панове, — додав він м’якіше. — Я дуже стомився. Досить вже на сьогодні; продовжимо раду іншим разом, на свіжішу голову.
Він не спитав згоди, натомість різко встав, кивнув до всіх і пішов до дверей.
Надворі вози та вершники досі вливалися до замкової брами; коні, люди, гамір, грязюка змішалися у один суцільний безлад. Йому повідомили, що король ще в дорозі. Після гидкої сварки на Тризубі Старки разом з усією чаддю їхали далеко попереду головного почту, аби відділитися від Ланістерів та зростаючої напруги. Роберта майже ніхто не бачив; казали, що він їхав у велетенському каравані, частіше п’яний, ніж тверезий. Якщо так, то король мав відстати на багато годин, але все ж, на смак Неда, недостатньо. З одного погляду на Сансине обличчя гнів починав вирувати йому всередині з новою силою. Останні два тижні їхньої подорожі минули жалюгідно. Санса винуватила Ар’ю і все торочила їй, що померти мала б Німерія. Ар’я ж, відколи почула про лиху долю різниченка, зовсім не тямила себе. Санса плакала кожного вечора перед сном, Ар’я мовчки сиділа цілими днями, а Едардові Старку снилося люте морозне пекло, яке дідьки наготували для Старків, князів на Зимосічі.