Чтение онлайн

— Обережно, — зазначила Кетлін, — він гострий.

— Ніщо так не тримає гостроту, як валірійський булат, — додав Мізинець, поки Варис смоктав порізаного пальця і дивився на Кетлін з мовчазним докором. Мізинець зважив ножа у руці, приноровлюючись до нього, підкинув у повітря, піймав другою рукою. — Як він чудово врівноважений. Ви хочете знайти хазяїна, чи правильно я зрозумів мету вашого приїзду? Тоді вам не потрібен пан Арон, моя пані. Слід було відразу піти до мене.

— А якби я пішла, — запитала Кетлін, — то що б я від вас почула?

— Почули б, що такий ніж є тільки один у всьому Король-Березі.

Він

узяв кинджал великим та вказівним пальцями, змахнув над плечем і кинув через кімнату вправним рухом зап’ястка. Ніж глибоко увігнався у дубові двері й затремтів.

— Власне, він мій.

— Ваш? — Якесь безглуздя. Петира взагалі не було у Зимосічі.

— Або ж радше був мій раніше, до турніру на іменини принца Джофрі, — відповів той, проходячи кімнатою, щоб вийняти ножа з дверей. — Я, разом з половиною двору, поставив за пана Хайме у кінному двобої.

Зніяковіла посмішка Петира зробила його на вид зовсім юнаком.

— Коли ж Лорас Тирел зсадив супротивника з коня, багато хто з нас трохи збіднів. Сам пан Хайме втратив сотню золотих драконів, королева — смарагдову підвіску, а я — свого кинджала. Її милість отримали смарагди назад, але решту переможець залишив собі.

— Хто то був? — завимагала Кетлін. В роті їй пересохло від страху. Пальці скрутив знайомий біль.

— Біс, — відповів Мізинець, поки пан Варис спостерігав за її обличчям. — Тиріон Ланістер.

Двір замку дзвенів піснею мечів.

Під шарами чорної вовни, вареної шкіри та кольчуги Джоновими грудьми стікав струмочок холодного поту. Він нападав, а Грен відступав, запинаючись і незграбно захищаючись. Щойно той підніс меча вгору, як Джон пройшов під ним і завдав замашного удару в підкрижжя, від якого Грен захитався. На Гренів удар знизу Джон рубонув згори, залишивши ум’ятину на шоломі. Щойно Грен спробував вдарити збоку, як Джон відкинув його клинка і добряче штурхонув кольчужним ліктем у груди. Грен втратив рівновагу і важко гепнувся на дупу в сніг, а Джон вибив йому меча з рук, полоснувши по зап’ястку і викликавши цим крик болю.

— Годі! — Пан Алісер Терен різав голосом не гірше за валірійський булат.

Грен притиснув до себе пошкоджену руку.

— Цей вилупок зламав мені зап’ястка.

— Цей вилупок підрізав тобі жили, розвалив надвоє твою порожню макітру, а наостанок ще й відрубав руку. Або ж зробив би це все, якби мечі були гострі. На твоє щастя, Варті потрібні люди не тільки в розвідку ходити, але й коняче лайно вигрібати.

Пан Алісер махнув до Джерена та Ропуха.

— Підніміть Бицю на ноги, йому ще по собі поминки готувати.

Джон зняв шолома, поки інші хлопці ставили Грена на ноги. Приємно було відчути обличчям морозне вранішнє повітря. Він сперся на меча, глибоко вдихнув і дозволив собі хвильку насолодитися перемогою.

— То зброя воїна, а не старечий ціпок, — різко завважив пан Алісер. — В тебе що, ноги болять, Сніг-воєвода?

Джон ненавидів прізвисько, яке на нього навісив пан Алісер першого ж дня у навчальному дворі. Та хлопці його підхопили, і він тепер чув його звідусіль. Джон вкинув меча до піхов і коротко кинув:

— Ні.

Терен попрямував до нього, шурхотячи цупким шкіряним вбранням. То був середнього зросту чоловік років п’ятдесяти, сухорлявий та суворий, з сивиною в чорному волоссі та очима, схожими на шматочки

оніксу.

— Ану кажи правду, — наказав він.

— Я стомився, — визнав Джон. Рука йому боліла від ваги меча, і тепер, як навчальні бої скінчилися, про себе нагадали численні синці.

— То так і кажи, що ти — слабак.

— Я переміг.

— Ні. То Биця програв.

Один з хлопців реготнув. Джон мав за краще змовчати. Він побив усіх, кого пан Алісер поставив супротив нього, та геть нічого не вислужив від майстра-мечника, окрім зневаги. Терен ненавидить його, вирішив Джон; ясна річ, усіх інших той ненавидів ще більше.

— На цьому скінчимо, — повідомив Терен. — Нема сил вже дивитися на ваші мавп’ячі кривляння. Якщо колись по вас прийдуть Інші, молюся, щоб вони мали луки, бо нічого кращого, ніж опудала для стрільби, з вас однак не вийде.

Джон рушив за хлопцями назад до зброярні. Поруч ніхто не йшов. Він часто ходив один. Товариство, разом з яким він навчався, нараховувало майже двадцятеро хлопців, та нікого з них він не міг назвати другом. Майже всі були на два-три роки старші, та жоден і вполовину так добре не вмів битися, як Джон у свої чотирнадцять. Дареон рухався швидко, але боявся ударів. Пип тицяв мечем, наче ножем. Джерен був слабкий, як дівчисько, а Грен — повільний та незграбний. Гальдер завдавав страшних ударів, але й сам влітав просто під удар у відповідь. Що більше часу він з ними вовтузився, то більше зневажав їх усіх.

Всередині Джон повісив меча у піхвах на гачок у кам’яній стіні, не зважаючи на решту хлопців. Далі він почав повагом знімати кольчугу, шкіряного каптана, просяклу потом вовняну сорочку. По обох кінцях довгої кімнати у залізних жарівницях горіли шматки вугілля, та Джон тремтів з холоду. Тут він завжди мерз. Через кілька років, мабуть, і зовсім забуде, як це буває, коли тобі тепло.

Втома навалилася зненацька, щойно Джон вдяг своє повсякденне вбрання з чорної дерги. Він сів на лаву, длубаючись пальцями у застібках на свиті. «Ой, як холодно», подумав він, згадавши теплі кімнати Зимосічі, де гарячі підземні води текли стінами, наче кров — людським тілом. У замку ж Чорному тепла було годі шукати: стіни тут були холодні, а люди — ще холодніші.

Ніхто не казав йому раніше, яка з себе Нічна Варта; ніхто, окрім Тиріона Ланістера. Карлик розповів йому правду по дорозі на північ, але тоді було вже запізно. Джон спитав себе, чи знає батько, як воно на Стіні насправді. «Мабуть, знає», подумав він, і від цього стало тільки гірше.

Навіть дядько покинув його у цьому холодному кутку на краю світу. Добрий та дружній Бенджен Старк, якого він знав удома, тут став геть іншим. Тут він був першим розвідником, проводив усі дні з князем-воєводою Мормонтом, маестром Аемоном, іншою старшиною Варти, а Джона тим часом віддали до не занадто ласкавих рук пана Алісера Терена.

Через три дні після приїзду Джон почув, що Бенджен Старк має вести півдесятка людей у розвідку страхолюдним лісом. Того ж вечора він знайшов дядька у великій трапезній, вибудуваній з колод, і вмовляв узяти з собою. Бенджен відмовив йому коротко і різко.

— Тут тобі не Зимосіч, — казав він, поки краяв м’ясо кинджалом та виделкою. — На Стіні людина завжди отримує по заслугах. Ти не розвідник, Джоне, а лише зелененький хлопчина, що пахкотить літом.

З дурості Джон ще намагався сперечатися.