Чтение онлайн

Він сидів сам-один у кімнаті за важким дерев’яним столом і писав при світлі олійниці. Коли її провели досередини, він відклав перо і подивився на неї.

— Кет, — мовив він тихо і спокійно.

— Чому мене привели сюди таким чином? — вимогливо запитала вона.

Він підвівся і коротким помахом руки відіслав сторожу.

— Залиште нас.

Сторожа вийшла геть.

— Сподіваюся, з тобою поводилися як належить, — почав він, коли вони зникли. — Я віддав чіткий наказ.

Тоді він помітив перев’язки.

— Твої руки…

Кетлін не відповіла на незакінчене питання.

— Я не звикла, щоб мене викликали, мов служницю, — мовила вона

крижаним голосом. — Здається, хлопчиком ви пам’ятали шляхетні звичаї.

— Я розгнівав вас, моя пані. Та це не входило у мої наміри. — Він виглядав винуватим. Від цього до Кетлін повернулися спогади. Він був бешкетним хлопчиськом, але потім завжди виглядав винуватим — такий вже мав хист. Роки не дуже змінили його. Петир був невеличким хлопчиною і виріс у невеличкого чоловічка — на вершок-другий нижчого за Кетлін, швидкого та тендітного, з гострими рисами обличчя і глузливими сіро-зеленими очима, які вона добре пам’ятала. Зараз він мав маленьку гостру борідку і сиві нитки у темному волоссі, хоча ще й за тридцять не перевалив. Сивина пасувала до срібного пересмішника, яким він застібав делію. Навіть малою дитиною він дуже полюбляв срібло.

— Звідки ви знали, що я приїхала до міста? — запитала вона.

— Наш пан Варис знає усе, — відповів з усмішкою Петир. — Він скоро до нас приєднається, та спершу я хотів побачити тебе наодинці. Пройшло стільки часу, Кет. Скільки ж це років?

Кетлін пропустила мимо вух його панібратство. Зараз вона мала більш нагальні запитання.

— Тож мене знайшов Королівський Павук, так?

Мізинець скривився.

— Не раджу кликати його так у вічі. Він досить вередливий — мабуть, від того, що євнух. Коли в місті щось трапляється, Варис завжди знає, що і де. А інколи він знає ще до того, як усе сталося. Він усюди має шепотинників, яких називає своїми маленькими пташечками. Одна з його пташок почула про ваш приїзд. На щастя, Варис прийшов до мене.

— Чому саме до вас?

Він знизав плечима.

— Чому б ні? Я — коронний підскарбій, радник самого короля. Селмі та князь Ренлі поїхали на північ зустрічати короля, князь Станіс виїхав на Дракон-Камінь, тож залишилися тільки маестер Пицель та я. Вочевидь, з цих двох природньо було вибрати мене. Я ж-бо завжди був другом вашій сестрі Лізі, й Варис це знає.

— А чи знає пан Варис…

— Пан Варис знає усе… окрім того, навіщо ви приїхали.

Він підняв брову.

— То навіщо ж?

— Хіба дружині не дозволено сумувати за чоловіком, а матері — відвідати своїх доньок? Хто відмовить їй у цьому праві?

Мізинець засміявся.

— О, пані моя, ваша пісня гарна й нова, але ж не чекайте, що я їй повірю. Я вас знаю не так погано. Яке там, либонь, гасло дому Таллі?

В неї заскніло у горлі.

— Родина, обов’язок, честь, — проголосила вона сухо. Він справді знав її, як облуплену.

— Родина, обов’язок, честь, — повторив він за нею. — Все назване вимагає від вас присутності у Зимосічі, де наш Правиця вас покинув на господарстві. Але ж ні, пані, щось таки трапилось. Ваша несподівана подорож видає певну занепокоєність і бажання діяти негайно. Благаю, дозвольте мені допомогти вам. Давні добрі друзі мають без жодних вагань покладатися один на одного.

Раптом у двері тихенько постукали.

— Увійдіть! — гукнув Мізинець.

Чоловік, який ступив до дверей, був повнотілий, напахчений парфумами, напудрований і лисий, мов яйце. Він мав на собі шиту золотом камізелю, накинуту на вільне вбрання фіалкового шовку, а на ногах — гостроносі капці з м’якого оксамиту.

— Пані

Старк, — мовив він, беручи її руку обома своїми, — яка радість бачити вас знову через стільки років. Його плоть була м’яка та волога, подих віддавав бузком. — О, ваші бідолашні руки. Ви обпеклися, люба пані? Ці пальці, такі тонкі та ніжні… Наш маестер Пицель робить чудові лікувальні масті, чи не послати по них для вас?

Кетлін обережно вийняла пальці з його рук.

— Красно дякую, шляхетний пане, та мій власний маестер Лювин вже подбав про мої рани.

Варис схилив голову набік.

— Мене так засмутила звістка про вашого сина. Ще ж зовсім дитя. Які жорстокі боги нами правлять!

— У цьому ми з вами сходимося, князю Варисе, — відповіла вона. Його титул, щоправда, був лише почесним іменуванням, яке личило членові малої ради; Варис не князював ані над чим, окрім павутиння, не правив ніким, окрім своїх шепотинників.

Євнух розвів м’якими руками.

— Сподіваюся, не тільки у цьому, моя люба пані. Я надзвичайно поважаю вашого чоловіка, нашого нового Правицю, і знаю, як ми обидва любимо короля Роберта.

— О так, — змушено вимовила вона. — Ніяк інакше.

— Жодного короля ще не любили так, як нашого Роберта, — докинув Мізинець, хитро всміхаючись. — Принаймні, так твердить пан Варис.

— Моя добра пані, — продовжив Варис із надзвичайно співчутливим обличчям, — у Вільних Містах є люди з видатним хистом до зцілення. Одне ваше слово, і я накажу розшукати такого цілителя для вашого Брана.

— Маестер Лювин робить для Брана все, що можливо, — відповіла вона. Про Брана вона говорити не бажала — тільки не тут, не з цими людьми. Мізинцеві вона довіряла не більше, ніж на краплю, а Варисові не довіряла зовсім. І своє горе не збиралася поділяти з жодним.

— Пан Баеліш каже, що я маю дякувати саме вам за те, що я тут.

Варис захихотів, наче мале дівчисько.

— О так, мушу схилити винувату голову і сподіватися на ваше пробачення, моя добра пані. — Він опустився на стільця і склав руки. — Чи ви з вашої ласки не покажете нам кинджал?

Кетлін Старк витріщилася на євнуха у мовчазному потрясінні. «Та він справді павук», подумала вона, «якийсь ворожбит, або й гірше». Він знає таке, чого ніхто не може знати, якщо тільки…

— Що ви зробили панові Родріку? — спалахнула вона.

Мізинець здавався збентеженим.

— Я почуваюся лицарем, який прибув до поля битви без списа. Про який ще кинджал йдеться? І хто це — пан Родрік?

— Пан Родрік Касель служить майстром-мечником у Зимосічі, — повідомив його Варис. — Запевняю вас, пані Старк, доброму лицареві нічого не заподіяно. Він заходив до нас наприкінці дня, відвідав пана Арона Сантагара у зброярні, де вони побалакали про певний кинджал. Приблизно о заході сонця вони залишили замок разом і попрямували до того жахливого блощичника, який ви обрали для ночівлі. Саме там вони досі й сидять, п’ють у загальній залі, чекають вашого повернення. Пан Родрік дуже схвильований вашою відсутністю.

— Як ви все це знаєте?

— Мені шепочуть маленькі пташки, — відповів, посміхаючись, Варис. — Я маю знати різні речі, люба пані, така вже в мене служба.

Він знизав плечима.

— То ви маєте кинджала з собою, чи не так?

Кетлін витягла зброю з-під накидки і жбурнула на стіл перед ним.

— Ось. Можливо, ваші маленькі пташки зможуть прошепотіти мені ім’я його власника.

Варис узяв кинджала з перебільшеною обачливістю і провів великим пальцем по краю. Виступила кров, євнух верескнув і впустив зброю на стіл.