Чтение онлайн

А над усім цим з високого Аегонового пагорба нависав Червоний Дитинець: сім величезних круглих башт, увінчаних залізними зубцями, похмуре громаддя передбрамної башти-стрільниці, бані палат, накритні мости, казарми, підземелля, комори, товстезні зовнішні мури, поцятковані стрілецькими гніздами, і усе це вибудуване зі світло-червоного каменю. Наказав збудувати дитинця ще Аегон Завойовник, та закінчив тільки його син, Маегор Лютий. Після того він зітнув голови усім каменярам, теслям… геть усім, хто мурував замок. Тільки кров дракона мала знати надалі усі таємниці твердині Драконовладців. Така була воля

короля.

Але зараз над мурами майоріли золоті, а не чорні прапори, і там, де колись дихав вогнем триголовий дракон, нині танцював увінчаний короною олень дому Баратеон.

Корабель-лебідь з Літніх островів якраз виходив з порту, розпустивши по вітру велетенські білі вітрила на високих щоглах. «Штормова танцівниця» пройшла повз нього, йдучи прямим курсом до берега.

— Ласкава пані, — мовив пан Родрік, — лежачи у ліжку, я думав про те, як нам краще діяти. Вам не треба ходити до замку. Я піду замість вас і приведу пана Арона до якогось безпечного місця.

Вона уважно роздивилася старого лицаря, поки галера підходила до молу. Морео вигукував накази валірійським суржиком Вільних Міст.

— Ви ризикуватимете не менше за мене.

Пан Родрік посміхнувся.

— Оце вже ні. Я подивився на своє обличчя у воді й заледве сам себе упізнав. Остання людина, яка бачила мене без рясної порості на обличчі, була моя мати, а вона сорок років як померла. Гадаю, пані, що для мене ніякої загрози немає.

Морео проревів наказ. Шістдесят весел піднялися з води, як одне, а тоді почали табанити. Галера вповільнилася. Ще один наказ, і весла сховалися у короб. Коли корабель бумкнув об причал, тирошійці вискочили, щоб пришвартувати його. Вибіг Морео, посміхаючись аж на кутні:

— Ось і Король-Берег, ласкава пані, як наказували. І ніколи ще море не знало такого швидкого та безпечного переходу. Чи не треба віднести ваші речі до замку?

— Ми не поїдемо до замку. Чи не змогли б ви порадити якогось заїзда недалеко від річки, де досить чисто і зручно?

Тирошієць посмикав свою роздвоєну зелену бороду.

— Таки-так. Я знаю кілька закладів, де вам буде зручно. Але спершу, пробачте мою зухвалість, залагодимо справу про другу половину платні. Не рахуючи того срібла, яке ви з вашої ласки обіцяли на доданок. Шістдесят оленів, якщо не помиляюся.

— Вони для веслярів, — нагадала Кетлін.

— Ніяк інакше, — запевнив Морео. — Проте доцільно віддати гроші мені на зберігання, доки ми не повернемося до Тирошу. Заради їхніх дружин та дітей. Якщо віддати їм срібло тут, моя пані, вони програють його у кості або ж віддадуть за нічні задоволення.

— Не найгірший спосіб витратити гроші, — встряг у розмову пан Родрік. — Зима насувається.

— Люди мають самі вирішувати за себе, — мовила Кетлін. — Вони заробили це срібло. Як вони його витратять — то не мій клопіт.

— Воля ваша, пані, — вклонився з усмішкою Морео.

Для певності Кетлін виплатила гроші веслярам сама, по оленю кожному, а ще кілька мідяків тим двом, які віднесли їхні скрині до запропонованого Морео заїзду на середині пагорба Візеньї. То була стара корчма у Вугровому провулку, яка розповзлася прибудовами на всі боки. Хазяйнувала у корчмі похмура неоковирна шкиринда. Вона підозріло побігала по них оком і вкусила запропоновану

монету, щоб її не надурили. Проте кімнати були великі, мали багато повітря і світла, до того ж Морео присягався, що смачнішої рибної юшки, ніж у неї, не варять ніде у Семицарстві. А найкраще було те, що іменами постояльців корчмарка не цікавилася взагалі.

— Краще б вам не ходити до загальної зали, — мовив пан Родрік, коли вони поселилися. — У такому місці ніхто не знає напевне, що за очі на тебе витріщаються.

На собі лицар мав кольчугу, кинджала та меча, які ховав під темним кобеняком.

— Я повернуся до темряви разом з паном Ароном, — обіцяв він. — А ви, пані, тим часом відпочиньте.

Кетлін і справді дуже стомилася. Подорож була довгою і виснажливою, та й роки її були вже не ті. Її вікна відкривалися на провулок та дахи, а за ними було видно Чорноводну. Вона дивилася, як іде геть пан Родрік, швидко крокуючи людними вулицями. Коли він зник серед натовпу, вона вирішила нарешті послухати його поради. Постіль було набито соломою, а не пір’ям, та вона не зважала і швидко заснула.

Прокинулася вона від грюкання у двері.

Кетлін різко сіла на ліжку. За вікном дахи Король-Берега червоніли від сонця, що сідало. Вона спала довше, ніж бажала. У двері знову загупав кулак, і чийсь голос завимагав:

— Відкрийте, ім’ям короля!

— Одну мить, — відповіла вона, тоді загорнулася у накидку і схопила кинджал зі столика при ліжку, а вже потім відсунула засув на важких дерев’яних дверях.

Чоловіки, які проштовхалися до кімнати, мали на собі чорні кольчуги та золоті киреї міської варти. Їхній начальник усміхнувся, побачивши кинджал, і мовив:

— Нема потреби, мосьпані. Ми лише супроводимо вас до замку.

— За чиїм наказом? — запитала вона.

Він показав їй стрічку, і в Кетлін перехопило подих. На печатці сірого воску був зображений пересмішник.

— Петир, — вимовила вона. Так скоро. Мабуть, щось сталося з паном Родріком. Вона подивилася на начальника сторожі.

— Ви знаєте, хто я?

— Ні, мосьпані, — відповів той. — Пан Мізинець звеліли тільки доправити вас до нього, поводитися чемно.

Кетлін кивнула.

— Тоді почекайте за дверима, поки я вдягнуся.

Вона помила руки у балійці та перев’язала їх чистим полотном. Неслухняними, дерев’яними пальцями якось спромоглася ушнурувати сукню і застібнути на шиї непоказну буру накидку. Як Мізинець міг дізнатися, що вона тут? Пан Родрік йому б нізащо не сказав. Старий був упертий і вірний попри все на світі. Чи не спізнилися вони? Може, Ланістери встигли до Король-Берега раніше за них? Ні, якби так, то до столиці приїхав би й Нед, а він напевне прийшов би до неї сам. Тоді як?..

Раптом вона подумала: «Морео». Тирошієць знав, хто вони такі і де поселилися, лихо б його вхопило. Може, хоч не задешево продав, матиме зиск.

Їй підвели коня. Поки вона їхала, оточена золотокирейниками, на вулицях запалювали ліхтарі, й Кетлін мовби відчувала на собі очі міста. Коли вони дісталися Червоного Дитинця, грати були опущені, а величезна брама зачинена на ніч, проте вікна замку миготіли численними вогнями. Стражники залишили коней за стінами і провели її через вузьку потерну, а далі нескінченними сходами до башти.