Чтение онлайн

У вересні 1976–го, одразу після смерті батька Девід продав маєток і тридцять гектарів землі, щоб придбати в Парижі кілька помешкань у старих будівлях; він залишив для себе велике житло по вулиці Вісконті, а решту перебудував, улаштувавши під оренду. Просторі апартаменти були розгороджені, кімнати для прислуги іноді приєднувалися до інших: він наказав влаштувати там кухні та душові. Коли все було закінчено, він став власником двох десятків маленьких квартирок, які могли забезпечити йому досить пристойний прибуток. Він усе ще не міг облишити ідею досягти хоч якихось успіхів у рок–музиці та сподівався, що в Парижі йому більше поталанить; але ж йому вже двадцять шість. Перш ніж піти за своїм щастям до студій звукозапису, він вирішив на два роки зменшити свій вік. Це було дуже легко зробити: досить, коли запитають, відповісти: «Двадцять чотири». Певна річ, ніхто не стане перевіряти. Задовго до нього так зробив Брайан Джонс. Судячи зі свідчень, що їх роздобув Макміллан, одного вечора в Каннах Девід зіткнувся з Міком Джаггером; він одскочив на два метри, наче наступив на змію. В той час Мік Джаггер уже був найвидатнішою зіркою в світі; багатий, шанований, цинічний, він втілював у собі все те, про що мріяв Девід.

Він був таким спокусливим, бо уособлював абсолютне зло, ідеальне зло; а натовп узагалі обожнює образ безкарного зла. Одного разу перед Міком Джаґґером постала проблема влади: слід було утвердити власне «его» у групі; суперником виявився, певна річ, Брайан Джонс. Усе вирішилося добре — там дуже до речі був басейн… Звісно, це неофіційна версія, але Девід знав, що Мік Джаґґер зіштовхнув Брайана Джонса в басейн; Девід легко уявляв собі, як саме він це вчинив. Ось так, почавши з убивства, Мік Джаґґер, на переконання Девіда, став лідером найвидатнішої в світі рок–групи. Все, що на світі є справді великого, ґрунтується на вбивстві — Девід був у цьому переконаний, і зараз, наприкінці сімдесят шостого, відчував, що цілком готовий зіштовхнути в басейни стільки людей, скільки знадобиться; проте в наступні роки він спромігся лише другим контрабасистом взяти участь у запису кількох дисків. А ось жінкам він усе ще дуже подобався. Його еротичні вимоги зростали, він звик лягати одразу з двома дівчатами, бажано — блондинкою та брюнеткою. Більшість з них погоджувались, адже він і справді був дуже привабливим — у такому собі міцному, мужньому стилі, мало не звір. Він пишався своїм довгим товстим фалосом, своїми яйцями, великими й волохатими. Злягання помалу втрачало для нього інтерес, але з незмінним задоволенням він дивився на те, як дівчата опускаються на коліна, щоб відсмоктати йому член.

На початку 1981 року він дізнався від одного заїжджого каліфорнійця, що проводиться відбір груп для запису диска хевіметал на честь Чарлза Менсона. Він вирішив спробувати ще раз. Розпродав усі свої квартирки, вартість яких зросла на той час мало не вчетверо, і переїхав до Лос–Анджелеса. Тепер йому був тридцять один рік, офіційно — двадцять дев'ять; уже забагато. Він вирішив перш ніж показатися продюсерам скинути собі ще три роки. З його зовнішнього вигляду йому можна було спокійно дати двадцять шість.

Запис затягувався, Менсон з глибини своєї виправної тюрми вимагав надмірних прав. Девід захопився бігом підтюпцем і почав відвідувати гуртки сатаністів. Секти, що проповідують культ Сатани, завжди тяжіли до Каліфорнії, починаючи з «Першої Церкви Сатани», заснованої Антоном Ла Вейєм 1966 року в Лос–Анджелесі, та товариства «Церква Страшного Суду», що виникла у 1967–му в Сан–Франциско (Хейт–Ешбері). Ці групи ще існували, і Девід вступив з ними у контакт; вони задовольнялися ритуальними оргіями, час від часу приносячи в жертву якусь тварину, ото й усе, більше нічого; але за їх посередництва він дістав доступ до гуртків набагато страшніших і закритіших. Зокрема, він познайомився із Джоном Ді Джорно, хірургом, який організував так звані «аборти–трапези». Після операції зародок перемелювали, розтирали, змішували з тістом і пекли хліб, щоб потім розділити його між учасниками. Девід швидко збагнув, що найбільш прогресивні сатаністи аж ніяк не вірять у Сатану. Вони, як і він, були абсолютними матеріалістами і незабаром відмовилися від цього дещо кічевого церемоніалу з п’ятикутними зірками, свічками, довгими чорними одіяннями; такі декорації слугували переважно для того, щоб допомогти початківцям подолати моральні перешкоди. У 1983 році його допустили до першого ритуального вбивства пуерториканського немовляти. Він кастрував дитину за допомогою ножа–пилки, а Джон Ді Джорно тим часом виривав, а потім зжирав його очні яблука.

У той період Девід уже майже повністю відмовився від ідеї стати рок–зіркою, хоча, коли бачив по МТУ Міка Джаггера, його серце щоразу боляче стискалося. До того ж проект «Присвята Чарлзу Менсону» провалився, і хоча його й визнавали двадцятивосьмирічним, але ж насправді йому було на п’ять років більше, і він починав відчувати, що справді вже добряче постарів. Його жага влади і всемогутності перейшла у манію величі, він вирішив, що він — Наполеон. Його захоплювала ця людина, яка спалила Європу й залила її кров’ю, людина, яка знищила сотні тисяч, не маючи навіть такого виправдання, як ідеологія, віра чи бодай переконаність. На відміну од Гітлера чи Сталіна, Наполеон не вірив ні в що, крім самого себе, він рішуче відокремив власну особистість від решти світу, інші були для нього лише зброєю, засобом, що слугує його домінуючій волі. Розмірковуючи про своє італійське походження, Девід уявляв собі кревний зв’язок, що зближував його з цим диктатором, який, гуляючи на світанку полями битв, дивлячись на тисячі понівечених, з розпоротими животами тіл, міг недбало кинути: «Дрібниці… одна паризька ніч усе поповнить».

Чим далі, тим більше Девід та інші учасники групи потопали в жорстокості та звірствах. Зрідка вони знімали на плівку свої криваві ігрища, вони знімали маски; один з учасників був продюсером в індустрії відео, він мав доступ до виготовлення копій. Гарний фільм з реальним вбивством можна було продати за чималі гроші, приблизно за двадцять тисяч доларів за копію. Одного вечора, будучи запрошеним на чергову групову оргію до приятеля–адвоката, Девід упізнав один із своїх фільмів на екрані телевізора в спальні. На цій касеті, що була знята місяць тому, він розпилював статевий чоловічий орган механічною пилою. Користуючись своєю надзвичайною привабливістю, він заманив до спальні дівчину років дванадцяти, подругу хазяйської доньки, і змусив її стати навколішки перед його кріслом. Дівчина трохи комизилася, потім почала йому відсмоктувати. На екрані він наближає пилу до низу чоловіка років сорока, трохи чіпляючи нею його стегна, а той, міцно зв’язаний, лементує від жаху. Девід кінчив у рот дівчини саме в ту мить, коли лезо пили розітнуло член; він схопив дівчину за волосся, грубо вивернув їй шию і змусив довго дивитись на сцену, де крупним планом сцяв кров’ю обрубок.

Ось до чого зводилися докази, що були зібрані проти Девіда. Поліція випадково перехопила одну з матриць відео з тортурами, але, очевидно, Девіда попередили; у будь–якому разі, він устиг вчасно втекти. Тут Деніел Макміллан переходив до своєї головної тези.

В своєму творі він упевнено стверджував, що так звані сатаністи не вірять у Бога, в Диявола чи у будь–яку іншу надприродну силу; вони вводили блюзнірство у свій ритуал лише як другорядну приправу, смак до якої більшість з них невдовзі втрачали. Насправді вони, подібно до їх вчителя маркіза де Сада, були цілковитими матеріалістами, такими собі гурманами, що шукають насолоду в нервових потрясіннях. За Деніелом Макмілланом, прогресуючий упродовж шістдесятих, сімдесятих, вісімдесятих, а потім і дев’яностих років розпад моральних цінностей є закономірним та неминучим процесом. Коли сексуальна насолода приїдається, природно, що людина, вільна від обмежень традиційної моралі, звертається до більш різноманітних жорстоких ігор; дві сотні років тому Сад уже пройшов цей шлях. Щодо цього серійні вбивці дев’яностих — прямі нащадки хіпі шістдесятих; їх спільними предками можна визнати таких віденських акціоністів п’ятдесятих, як Ніч, Мюель чи Шварцкоглер, які під виглядом перформансу вчиняли прилюдні розправи над тваринами; у присутності всіляких бовдурів вони виривали, роздирали на шматки їхні органи та нутрощі, вони занурювались руками в їхню плоть і кров, доводячи до останньої межі страждання невинних істот, тим часом як статист знімав цю різанину на плівку, щоб потім виставити отриманий матеріал у художній галереї. Таке діонісійське прагнення звільнення звіриного, злого начала, розбуджене віденськими акціоністами, проявлятиметься упродовж наступних десятиріч. Згідно з Деніелом Макмілланом, цей поворот, що настиг західну цивілізацію після 1945–го, є прямим поверненням до культу грубої сили, зречення од вікових норм, що століттями створювалися в ім’я моралі та права. Віденських акціоністів, бітників, хіпі та серійних убивць зближує те, що всі вони абсолютні анархісти, вони сповідують цілковите утвердження прав особистості на противагу соціальним нормам, всьому тому лицемірству, до якого, на їхню думку, зводиться мораль, почуття, справедливість та співчуття. В цьому сенсі Чарлз Менсон аж ніяк не являє собою страхітливе спотворення духовного досвіду хіпі, а логічне його довершення; Девід Ді Меола тільки продовжив, втілив у життя ідеї звільнення особистості, які проголошував його батько. Макміллан належав до партії консерваторів, а деякі його нападки проти особистої свободи викликали зубовний скрегіт у його власній партії; втім, його твір відіграв більшу роль. Збагатившись своїми авторськими правами, він з головою поринув у політику; невдовзі його обрали до Палати Общин.

Брюно замовк. Свою каву він уже давно допив, була четверта година ранку, а в залі — жодного віденського акціоніста. Тим часом Герман Ніч гнив в австрійській в’язниці, куди його запроторили за зґвалтування неповнолітньої. Цій людині вже виповнилося шістдесят, можна було сподіватися на швидку смерть; отже, одне із джерел всесвітнього зла висихало. Нервувати з цього приводу було не варто. Все навколо навівало спокій, самотній офіціант блукав поміж столиків. Зараз вони лишилися тут єдиними клієнтами, але ресторан був відчинений двадцять чотири години на добу, про це повідомляла вивіска на вході, те ж саме повторювалося на обкладинці меню, таке було зобов'язання, передбачене контрактом. «Вони й похезати не сходять, ці гоміки», — машинально пробурмотів Брюно. Людське життя в нашому сучасному суспільстві неминуче проходить через кризові періоди, насамперед у галузі особистих проблем. Отже, в центрі великої європейської столиці обов’язково має бути принаймні один заклад, відчинений для клієнтів усю ніч. Він замовив малинове желе та дві пляшки вишневої горілки. Крістіана уважно прослухала його розповідь; у її мовчанні було щось нестерпне. Тепер вони мали повернутися до звичайних радощів.

Більшість з тих, з ким Брюно протягом свого життя доводилося зустрічатися, були охоплені виключно гонитвою за задоволенням — очевидно, в поняття задоволення тут слід включити і втіхи самозамилування, які так тісно пов’язані з повагою та замилуванням людей, що тебе оточують. Отож, можна було задіяти ту чи іншу стратегію, що визначає особливості людських доль.

Проте Брюно визнавав, що з цього правила слід зробити один виняток — для його зведеного брата: здавалося, що сам термін задоволення його не стосується; але, правду кажучи, з Мішелем важко зрозуміти, чи зачіпає його щось, чи ні. Рівномірний прямолінійний рух за відсутності тертя та без прикладання зовнішньої сили триває до нескінченності. Організоване, раціональне, з точки зору соціології серединно розташоване відносно вищих категорій, досі життя його зведеного брата текло, мабуть, без тертя. Хоча, можливо, в замкнутому світі дослідників–мікробіологів і розгортаються приховані, страхітливі зіткнення самозамилування; втім, щодо цього Брюно мав деякі сумніви.

— У тебе дуже похмурий погляд на життя, — сказала Крістіана, перериваючи мовчання, що ставало все більш нестерпним.

— Ніцшеанський, — уточнив Брюно. І подумавши додав: — Вочевидь, я ніцшеанець нижчої категорії. Я прочитаю тобі один віршик. — Він дістав з кишені записну книжку і продекламував:

Усі верзуть цю нісенітницю, ну скільки можна? — Стосовно вічного повернення й так далі, А я морозиво їм полуничне ложкою У ресторані «Заратустра» під азалією.

— Я знаю, що треба робити, — сказала вона після нової паузи. — їдьмо на мис Агд, улаштуємо груповуху в нудистському секторі. Там є медсестри–голландки, німкені–чинуші, все дуже пристойно, буржуазно, в північному дусі чи в дусі Бенілюкса. Чому б не потрахатись у товаристві люксембурзьких лягавих?

— У мене кінчається відпустка.

— У мене теж, заняття починаються у вівторок; але мені ще потрібен відпочинок. Мені набридло викладати, діти — такі бовдури. Тобі теж слід відпочити, тобі потрібен оргазм у колі найрізноманітніших жінок. Це можливо. Знаю, ти в це не віриш, але я запевняю тебе: можливо. В мене є приятель–лікар, він зробить нам довідку про хворобу.