Елементарні частинки
Шрифт:
Одразу після написання цього тексту Брюно впав у щось на зразок етилової коми. За дві години він отямився од криків сина. Між двома і чотирма роками людські діти все більше наближаються до усвідомлення власного «я», що викликає в них напади егоцентричної мегаломанії. Відтепер мета дитини — перетворити своє соціальне оточення (яке звичайно складають його батьки) на слухняних рабів, які б покірно прислуховувалися до щонайменших її бажань; її егоїзм не знає меж; такі вже умови індивідуального існування. Брюно підвівся з паласу вітальні; крики посилилися, виказуючи шалену лють. Він розчавив пару пігулок лексомілу в ложці джему й пішов до Вікторової кімнати. Дитина обробилася. Де там вештається Анна? Її заняття з навчання негритосів грамоті закінчуються дедалі пізніше. Він схопив забруднений підгузок, кинув додолу; нестерпний сморід поширився по кімнаті. Дитина легко проковтнула солодку суміш і напружено завмерла, наче уражена наповал. Брюно надів куртку й пішов у «Медісон», до нічного бару на вулиці Шодронрі. Кредиткою заплатив три тисячі франків за пляшку «Дом Періньон», яку він розпив у товаристві дуже вродливої блондинки; в одній з кімнат нагорі дівчина довго вовтузилася з його членом, час від часу довго відтягуючи кульмінацію. Її звали
Наступного тижня він наважився показати свої тексти колезі по ліцею — п’ятдесятирічному викладачу літератури, марксисту, дуже витонченому суб’єкту, що мав репутацію гомосексуаліста. Фажарді був приємно вражений. «Вплив Клоделя… або, мабуть, скоріше Пегі, верлібрів Пегі… Але, безперечно, це дуже оригінально. Зараз такого вже не зустрінеш». У нього не було жодних сумнівів щодо того, як саме слід діяти далі: «Нескінченність» — ось де сьогодні створюється література. Ваші тексти слід надіслати Соллерсу». Дещо здивований Брюно попросив повторити це прізвище, відзначив, що воно схоже на марку канапи, потім надіслав свої тексти. За три тижні після того зателефонував до видавництва «Деноель» — на його превеликий подив, Соллерс відгукнувся, запропонував зустрітись. У середу в нього не було занять, за день дуже легко обернутися туди й назад. У потязі він спробував поринути в читання «Дивної самотності», дуже швидко облишив цей намір, проте встиг переглянути кілька сторінок журналу «Жінки» — насамперед пасажі про зади. Вони зустрілися в кафе на Університетській вулиці. Видавець запізнився на десять хвилин, увійшов, розмахуючи мундштуком, мабуть, обов’язковим атрибутом його популярності.
— Ви живете в провінції? Погано. Слід негайно переїжджати до Парижа. У вас талант.
Він повідомив Брюно, що тексти про Іоанна Павла Другого будуть надруковані в найближчому номері «Нескінченності». Це збентежило Брюно; він не знав, що у Соллерса в розпалі його «період католицької контрреформації», і почав вихваляти Папу.
— Пегі, я від нього у захваті! — у запалі вигукнув видавець. — І Сад! Сад! Головне, читайте Сада!..
— Мій текст про сім’ю…
— Так, це теж дуже добре. Ви реакціонер, от і чудово. Всі великі письменники — реакціонери. Бальзак, Флобер, Достоєвський: он скільки реакціонерів. Але ж трахатися теж потрібно, га? Потрібна груповуха. Це дуже важливо.
Хвилин за п’ять Соллерс пішов, залишивши Брюно у стані легкого нарцисового сп’яніння. Їдучи додому, він потроху заспокоївся. Філіпп Соллерс, мабуть, видатний письменник; але, якщо почитати «Жінок», розумієш, що йому не вдається потрахати нікого, крім старих шльондр з культурного середовища; мабуть, справжні красуні воліють співаків. А коли це так, то навіщо друкувати дурні віршики у гівняному журналі?
— Коли вийшов черговий номер «Нескінченності», — розповідав Брюно, — я все ж таки купив п’ять номерів. На щастя, вони не стали друкувати нотаток про Іоанна Павла Другого. — Він зітхнув. — Насправді то був поганий текст… У тебе ще вина не лишилося?
— Всього одна пляшка. — Мішель пройшов на кухню, дістав з коробки зі «Старим Папським» шосту, і останню, пляшку; він почувався справді втомленим. — Здається, тобі завтра на роботу? — спитав він.
Брюно нічого не відповів. Він зосереджено роздивлявся щось на паркеті; але там ні на що було дивитися, хіба що на кавалок бруду. Проте, коли дзвякнула пробка, він пожвавився, простягнув свою склянку. Він пив повільно, маленькими ковтками; тепер його погляд був неуважний, десь блукав на рівні батареї опалення; здавалося, він уже не хоче продовжувати розмову. Повагавшись, Мішель увімкнув телевізор. Передавали зоологічну передачу про кролів. Він вимкнув звук. Можливо, насправді, йшлося про зайців — Мішель їх завжди плутав. Він здивувався, знову почувши поруч голос Брюно:
— Я намагаюся згадати, скільки часу прожив у Діжоні. Чотири роки? П’ять років? Варто увійти в робочий режим, і всі роки стають схожими один на одного. Події, що ми їх переживаємо, мають медичну природу, ну ще й діти, вони ростуть. Віктор підріс; він називав мене татом.
Раптом Брюно розридався. Скорчившись на канапі, він трусився від плачу, схлипував. Мішель глянув на годинник, уже була п’ята година. На екрані дика кішка тримала в зубах мертвого зайця.
Брюно дістав з кишені паперову серветку і промокнув очі. Сльози продовжували литися. Він думав про свого сина. Бідолашний маленький Віктор, він перемальовував картинки із «Стренджа», він любив батька. А Брюно подарував йому так мало щасливих хвилин, так мало любові, а тепер хлопцю незабаром виповниться п’ятнадцять, для нього час для щастя вже минув.
— Анна хотіла б мати ще дітей, фактично їй личила роль матері сімейства. Але я пропонував їй повернутись у паризький округ в пошуках роботи. Звісно, вона не наважилася відмовити: професійна діяльність — запорука розквіту жінки, саме так усі думають в наш час чи вдають, що так думають; а вона насамперед прагне думати так, як усі. Я добре розумів, що мета нашого повернення до Парижа полягала в тому, щоб розлучитися тихо, без зайвого галасу. У провінції, попри все, люди спілкуються, ходять одне до одного в гості; я не хотів би, щоб моє розлучення викликало якісь коментарі, хай навіть і мирні, схвальні. Влітку 89–го ми їздили відпочивати до Марокко в «Клаб–мед», то була остання відпустка, яку ми провели разом. Я пам’ятаю дурні аперитиви та години, які я провів на пляжі, витріщаючись на красунь; Анна базікала з іншими матерями сімейств. Коли вона поверталася на живіт, можна було побачити, що в неї целюліт; коли ж лягала горілиць — червоні смужки на шкірі. Араби були неприємні та агресивні, сонце палило надто сильно. Щоб помастурбувати, не потрібно було виходити з номера: можна було з легкістю підчепити рак шкіри. А ось Віктор добре використав своє перебування там, він багато веселився у «Міні–клабс»… — Голос Брюно знову зірвався. — Я був тварюкою і знав, що я — тварюка. Цілком нормально, якщо батьки приносили себе в жертву, це природно. А я не міг примиритися з тим, що моя молодість скінчилася; винести думку, що мій син ростиме, замість мене стане
юнаком, що, мабуть, його життя буде більш вдалим, ніж моє. Своє життя я занапастив. Я хотів знову стати відособленою особистістю.— Монадою, — м’яко сказав Мішель. Брюно не відгукнувся, допив своє вино.
— Пляшка порожня… — зауважив він з легким зніяковінням. Він підвівся, надів куртку. Мішель провів його до дверей. — Я люблю свого сина, — додав ще Брюно. — Коли з ним щось трапиться, якесь лихо, я цього не переживу. Я люблю цього хлопчика понад усе на світі. І все ж таки я ніколи не міг примиритися з його існуванням.
Мішель розуміюче кивнув. Брюно пішов до ліфта.
Мішель повернувся до свого кабінету, написав на аркуші паперу: «Відзначити дещо стосовно крові»; потім ліг, відчуваючи потребу спокійно поміркувати, але майже одразу заснув. Кілька днів по тому він знайшов той аркуш, акуратно дописав нижче: «Закон крові» — і збентежено простояв хвилин десять.
14
Вранці першого вересня Брюно чекав на Крістіану на Північному вокзалі. Із Нуайона вона доїхала автобусом до Ам'єна, а потім прямим потягом до Парижа. День був чудовий; її потяг прибув об 11.37. На ній була довга сукня в дрібні квіточки, з мереживними манжетами. Він стис її у своїх обіймах. Їхні серця калатали з неймовірною силою.
Вони пообідали в індійському ресторані, потім повернулися до Брюно, щоб віддатися коханню. Він натер воском паркет, розставив вази з квітами; простирадла були чисті й гарно пахли. Він зміг надовго увійти в неї, дочекатися моменту її оргазму; сонячний промінь пробивався в щілину між фіранками, вигравав у її чорному волоссі — в ньому вже можна було побачити кілька сивих волосинок. Вона відчула оргазм першою, одразу ж її піхва почала різко конвульсивно стискатись; у цю мить він кінчив у неї. І одразу затих, скулився в її обіймах, вони заснули.
Коли прокинулися, сонце вже сідало між вежами; було близько сьомої години вечора. Брюно відкоркував пляшку білого вина.
Він нікому ніколи не розповідав про роки, що минули після його повернення з Діжона; тепер він зробить це.
— У вісімдесят дев’ятому, на початку навчального року, Анна дістала посаду викладача в ліцеї Кондорсе. Ми винайняли трикімнатне помешкання на вулиці Родьє, маленьке і дещо темнувате. Віктор ходив у дитячий садок, тепер вдень я був вільний. Саме тоді я почав відвідувати шльондр. У кварталі було багато салонів тайського масажу — «Новий Бангкок», «Золотий лотос», «Маї Лін»; дівчата були дуже ввічливі, люб’язні, завжди посміхались, усе проходило чудово. Водночас я почав відвідувати психіатра; достеменно вже не пам’ятаю, здається, в нього була борода, але, можливо, я сплутав його з персонажем фільму. Я почав змальовувати йому своє отроцтво, багато говорив про масажні салони; я відчував, що він зневажає мене, і мені це подобалось. У січні я змінив його. Новий був добрягою, він приймав неподалік од Страсбур–Сен–Дені, тож, повертаючись від нього, я міг завернути до піп–шоу. Його звали доктор Азуле, в його приймальні завжди були примірники «Парі–матч»: загалом, у мене склалося враження, що він гарний фахівець. Мій випадок не надто зацікавив його, та я не ображаюсь — адже все це й справді так банально, я був типовим старіючим фрустрованим бовдуром, який уже втратив пристрасть до своєї дружини. Тим часом його запросили як експерта на судовий процес групи молодих сатаністів, які розчленили та зжерли якусь пришелепкувату — це все ж таки набагато цікавіше, та й галасу більше. Наприкінці кожного сеансу він радив мені зайнятися спортом, це була в нього «ідея–фікс» — слід відзначити, що в нього самого вже почало відростати черевце. Врешті–решт його сеанси були доволі милі, хоча й дещо нуднуваті; єдина тема, при якій він завжди пожвавлювався, — мої стосунки з батьками. На початку лютого я дістав можливість розповісти йому з цього приводу справді цікаву історію. Це трапилося в залі очікування «Маї Лін»; входячи, я помітив суб’єкта, що сидів осторонь. Його обличчя когось мені неясно нагадувало, дуже невиразно, мені лише так здалося. Потім його викликали, а невдовзі настала й моя черга. Масажні кабінки відокремлювались одна від одної поліетиленовими завісками, кабінок було лише дві, тож я мимоволі опинився поруч з тим типом. У той час, коли дівчина своїми намиленими грудьми почала гладити мені низ живота, мені наче сяйнуло: людина в сусідній кабінці, що замовила сеанс «тіло до тіла», — мій батько. Він постарів і був схожий тепер на справжнього пенсіонера, але, поза всяким сумнівом це був він. Тоді я почув, як він кінчив, уловивши слабкий звук, з яким спорожнюється його мошонка. Вивергнувшись у свою чергу, я кілька хвилин зачекав з одяганням; я не хотів зіткнутися з ним на виході. Але коли я розповів психіатрові про цей випадок, то, повернувшись додому, одразу зателефонував старому. Здавалося, він здивувався, можна навіть сказати, приємно здивувався, почувши мій голос. Він справді вже вийшов на пенсію, перепродавши свою частку у каннській лікарні. За останні роки мій батько витратив чимало грошей, але він ще тримався, інші були в набагато скрутнішому становищі. Ми домовилися днями зустрітися; зробити це негайно не виходило.
На початку березня мені зателефонували з академічної інспекції. Якась викладачка пішла у декретну відпустку раніше, ніж передбачалось, її місце звільнялося до кінця навчального року, йшлося про ліцей у Мо. Я трохи вагався, адже в мене залишилися кепські спогади про це містечко. Сумніви роздирали мене години три, поки я не зрозумів, що мені начхати на спогади. Мабуть, це і є старість: емоційні реакції притупляються, в тобі залишається мало злості та мало радощів; цікавишся переважно функціонуванням власних органів, їх ненадійною збалансованістю. Коли я вийшов з потяга і потім ішов містом, найбільше мене вразили його невеликі розміри, потворність та безликість. У дитинстві, повертаючись недільними вечорами в Мо, мені здавалося, нібито я потрапляю до величезного пекла. Насправді ж пекло було зовсім маленьке, цілком позбавлене будь–якої виразності. Будиночки, вулиці… Все це не викликало в мені жодних спогадів; навіть ліцей був модернізований. Я відвідав інтернат, який був перетворений на музей місцевої історії. В цих залах мене били й принижували, в мене плювалися, сцяли мені на обличчя, сунули мою голову в унітаз із лайном. І все ж таки я не відчував ніякого хвилювання, хіба що легкий смуток — дуже загальний. «Навіть Господь неспроможний зробити небувалим те, що було», — стверджує десь, не пам’ятаю який, письменник–католик; але зважаючи на те, що в мене залишилось від мого дитинства в Мо, це не таке вже важке завдання.