Чтение онлайн

Кілька годин поспіль я блукав містом, зайшов навіть до Пляжного бару. Згадував Кароліну Єсаян, Патрицію Хохвайлер, але, правду кажучи, я ніколи не забував про них; ніщо на цих вулицях особливо мені їх не нагадувало. Я зустрічав багато молоді, іммігрантів — передусім чорних, їх стало набагато більше, ніж за часів мого отроцтва, тільки це й було по–справжньому новим. Після цього я пішов до ліцею, знайомитися. Директора потішило, що я один з колишніх тутешніх учнів, забавило, він навіть хотів знайти мою особисту справу, але я змінив тему і зумів відвернути його увагу. Мені дали три класи: другий, перший «А» та перший «В», зі спеціалізацією «Науки». Я одразу зрозумів, що найважче буде з десятим «А»: там було лише троє хлопців та три десятки дівчат. Тридцять шістнадцятирічних дівчат. Блондинок, брюнеток, рудих. Француженки, арабки, азіатки… всі апетитні, всі жадані. І вони спали з хлопцями, це було видно, міняли їх, наче рукавички, тобто повністю користалися своєю молодістю; щодня я проходив повз автомат, що торгує презервативами, вони купували їх на моїх очах, навіть не ховаючись.

Усе почалося з того, що я почав думати, що, мабуть, у мене є шанс. Мабуть, тут багато дівчат із розлучених родин, я зумію знайти таку, що шукає образ батька. Це може спрацювати, я це відчував: може. Але батько має бути мужнім, впевненим у собі, плечистим. Я відпустив бороду й записався до гімнастичного клубу. Ідея з бородою була не надто вдалою, вона вийшла ріденькою і надавала мені трохи дивного вигляду, а–ля Сальман Рушді; проте мої м’язи відреагували добре: за кілька тижнів я за всіма правилами розвинув дельтовидні та грудні м’язи. Але виникла ще одна, нова проблема — мій член. Тепер це може здаватися диким, але в сімдесятих ніхто особливо

не цікавився розмірами чоловічого знаряддя; у молодості в мене були всі комплекси щодо власного тіла, які тільки можна собі уявити. Всі, крім цього. Не знаю, хто першим торкнувся цієї теми, мабуть, гоміки; втім, певний інтерес проявляють до неї й американські детективні романи; у Сартра, навпаки, вона цілком відсутня. Хай там як, у душовій гімнастичного клубу я усвідомив, що член у мене дуже маленький. Перевірив удома: якщо притиснути кінець сантиметра до основи члена, виходить 12, а якщо дуже постаратись — щонайбільше 13 — 14 сантиметрів. Я знайшов нове джерело для своїх мук, а тут уже нічого не вдієш, це була остаточна і непоправна вада. Саме з цього моменту я зненавидів негрів. Утім, в моєму ліцеї їх було небагато, більшість з них переважно вчилась у ліцеї П’єра де Кубертена, тому найславетнішому ліцеї, де відомий Дефранс влаштовував свої філософські стриптизи та вправлявся у плазуванні перед молоддю. В моїх класах чорношкірий був лише один, у першому «А», здоровань на ім’я Бен. Він завжди розгулював у кашкеті та кросівках «Найк»; я певен, що в нього був величезний штир. Певна річ, всі дівки розстилалися перед цим бабуїном; а я, що намагався заставити їх вивчати Маларме, не викликав у них жодного інтересу. Ось який фінал приготувала доля європейській цивілізації, сумно думав я: ми знову стоїмо на колінах перед товстими фалосами, наче в того павіана з виду hamadryas. Я взяв за звичку приходити на заняття без трусів. Негритос гуляв саме з тою, котру б я обрав для себе, — тендітною, з дуже білявим волоссям, дитячим личком і гарненькими, наче яблучка, груденятами. Вони приходили на заняття, тримаючись за руки. Під час письмових контрольних робіт я завжди залишав вікна зачиненими; дівчатам було жарко, вони скидали свої светри, їх футболки липли до грудей; я мастурбував, ховаючись за письмовим столом. Ще пам’ятаю день, коли я доручив їм розібрати фразу з роману «У Германтів» [26] :

«Чистота крові, до якої протягом кількох поколінь поспіль не намішувалося нічого, що не належало до найвеличніших, найшляхетніших родів Франції, позбавила цих людей навіть тіні того, що ми називаємо «манірністю», надавши їм бездоганної простоти».

Я глянув на Бена: він чухав потилицю, яйця, розминав жуйку. Що може зрозуміти тут ця мавпа? Втім, і всі решта, що вони можуть зрозуміти в цьому? Я й сам іноді напевно не знаю, що саме хотів сказати Пруст. Ці його десятки сторінок про чистоту крові, про шляхетність знатності, про особливості середовища видатних професорів медицини… Все це здавалось мені цілковитим проносом. Певно, ми живемо зараз у спрощеному світі. Герцогиня Германтська мала куди менше «бабла», ніж Снуп Доггі Дог, в останнього «зелені» менше, ніж у Біла Гейтса, проте він має набагато більше дівок. Два параметри, не більше. Звичайно, можна було б задумати написати прустіанський роман для всяких там jet set [27] , де б популярність протистояла багатству, або ж вивести на сцену протиборство між знаменитістю, що працює на публіку, і знаменитістю для більш вузького кола, для тих happy few, деяких щасливців, але все це не викликало б жодного інтересу. Популярність у науці та культурі не більш ніж посередній ерзац справжньої слави, насаджуваної засобами масової інформації; і ця остання разом з індустрією розваг викачує більш значні грошові маси, ніж будь–яка інша сфера людської діяльності. Що таке банкір, міністр, директор підприєства у порівнянні з кіноактором чи рок–зіркою? З фінансової, сексуальної та будь–якої іншої точки зору не більше, ніж нуль. Стратегія виключності, яку так точно описав Пруст, у наш час втратила будь–який сенс. Якщо вважати людину як ієрархічну тварину, будівника ієрархій, то між суспільством XVIII сторіччя і нашим не більше спільного, ніж між Малим Тріаноном та радіовежею. Пруст залишався переконаним європейцем, одним з останніх європейців, разом з Томасом Манном; те, що він писав, уже не має жодного зв’язку з будь–якою реальністю. Звичайно, фраза щодо герцогині Германтської залишається неперевершеною. Однак, усе це зараз звучить трохи нуднувато; і врешті–решт я звернувся до Бодлера. Тривога, смерть, сором, хміль, ностальгія, занапащене дитинство… все це лише безсумнівні сюжети, міцні теми. Проте дивно це виглядало. Весна, спека, всі ці збуджуючі красуні — і я, що декламує:

Розважна будь, моя Скорбото! В неспокої Ти звала Вечір; він спускається; він тут; Кладе на місто тінь густі свої навої, І буде мир одним, і другим — біль і труд. В час, коли Втіха, кат без милості малої, На бенкети бичем жене низотний люд, Щоб жниво раб зібрав для совісті гризької, — Скорбото, руку дай, ідімо від отруті

Я витримав паузу. Вірш їх схвилював, я відчував це, весь клас затамував подих. Це був останній урок, за півгодини мені знову йти на потяг, потім повертатися до дружини. Раптом з глибини зали почув голос Бена: «Ого, старий! Так у тебе ж смерть у голові сидить!» Він мовив це голосно, але то була не зухвалість, у його голосі я почув навіть якісь нотки захоплення. Я так і не зрозумів, чи то звертався він до Бодлера, чи то до мене; в принципі, як коментар до тексту це було не так уже й погано. Проте я мав припинити це. Я просто сказав: «Вийдіть геть». Він не зрушив з місця. Я зачекав тридцять секунд; я спітнів од страху; я відчував: ще трохи, і я не зможу вимовити ані звуку; втім, я знайшов у собі сили повторити: «Вийдіть геть». Він підвівся, дуже повільно зібрав свої речі й пішов на мене. У всіх силових конфліктах є благословенний момент, чарівна мить, коли воля та агресія обох супротивників врівноважують одна одну. Бен зупинився переді мною, він був на цілу голову вищий за мене, я думав, він зараз дасть мені ляпаса, але ж ні, зрештою він просто пішов до дверей. Я переміг. То була маленька перемога: наступного дня він знову прийшов на заняття. Здається, він щось зрозумів, одного разу, зустрівшись зі мною очима, він почав тискати свою подругу просто під час занять. Він задирав їй спідницю, совав руку якомога далі, м’яв їй стегна; потім, нахабно посміхаючись, дивився на мене. Я жадав цю кралю до нестями. Весь вихідний я складав расистський памфлет, перебуваючи весь час у стані майже безперервної ерекції; в понеділок я зателефонував до «Нескінченності». Цього разу Солерс прийняв мене у своєму кабінеті. Він був грайливим і лукавим, наче на екрані телевізора, ба навіть кращий. «Ви справжній расист, це відчувається, це вас живить, дуже добре. Ба–бах!» Витонченим жестом він дістав одну зі сторінок, позначив пасаж на полях: «Ми заздримо неграм, ми ними захоплюємось, бо прагнемо, як вони, знову стати тваринами, тваринами з великим членом і крихітним мозком рептилії, підпорядкованим потребам їхнього члена». Він пустотливо потряс аркушем: «Це круто, сміливо, дуже шикувато. У вас справжній талант. Утім, місцями поверхово, — наприклад, мені не дуже сподобався підзаголовок: «Расистом не народжуються, ним стають». Другорядності, обмовки — це завжди трохи… Гм…» Його обличчя спохмурніло, але він зробив пірует мундштуком і знов усміхнувся. Справжній клоун, просто душка. «Майже не відчувається зайвого впливу, і потім нічого такого, щоб надто шокувало. Наприклад, ви не антисеміт!». Він дістає інший пасаж: «Тільки євреї не жаліють, що вони не негри, бо з давніх–давен вони обрали шлях розуму, сорому й відчуття провини.

Ніщо в західній культурі не може зрівнятися чи принаймні наблизитися до тих висот, яких досягай євреї, спонукувані усвідомленням винності та сорому; саме тому негри так завзято ненавидять їх». Із щасливим виглядом він плюхнувся назад у крісло, закинувши руки за голову; на якусь мить мені здалося, що зараз він покладе ноги на стіл, але цього не сталося. І знову подався вперед, він не міг усидіти спокійно на місці.

— То що ж робитимемо?

— Не знаю, але ви могли б надрукувати мій текст.

— О–ля–ля! — він розреготався, наче я вдало пожартував. — Надрукувати таке в «Нескінченності»? Друже, ви не усвідомлюєте… Тепер уже не часи Селіна. Є такі теми, про які вже не можна писати, що заманеться… такий текст може накликати на мене великі неприємності. Думаєте, в мене замало неприємностей? Якщо я працюю у видавництві «Галімар», то, ви гадаєте, я можу робити все, що захочу? Знаєте, за мною стежать. Чекають на промах. Ні, ні, це було б дуже важко. Що ще ви можете запропонувати?

Здається, він був справді здивований, що я не приніс іншого тексту. Мені було прикро, що я розчарував його, я залюбки був би його дружком, і щоб він водив мене на танці, купував мені віскі у Пон–Руаялі. Вийшовши на вулицю, я відчув крайній відчай. По бульвару Сен–Жермен проходили жінки, стояла передвечірня спека, і я зрозумів, що ніколи не стану письменником; я також зрозумів, що мені начхати на це. Втім, що тоді робити? Секс уже коштував мені половини платні, неймовірно, що Анна досі ні про що не здогадалась. Я міг би виступити за Національний фронт, заради чого їсти кислу капусту у товаристві недоносків? Хай там як, але серед правих марно шукати жінок, якщо вони й існують, то завжди плутаються з десантниками. Мій текст був цілковитою нісенітницею, я викинув його у першу–ліпшу урну. Мені слід було зберегти свою позицію «лівого гуманіста», це мій єдиний виграшний шанс, у глибині душі я був у цьому певен. Я сів на терасі «Ескуріалу». Мій пеніс болів, роздувся. Я замовив два пива, потім пішки пішов додому. Переходячи Сену, згадав Аджілу. Це була арабка з мого другого класу, дуже гарненька, дуже витончена. Зразкова учениця, серйозна. Вона на рік випереджала своїх однокласників. У неї було лагідне, розумне обличчя, жодного глузування в очах; вона дуже хотіла встигати в навчанні. Нерідко навколо таких дівчат вештаються негідники та вбивці, з них було досить, аби їх трохи приголубили. Упродовж наступних тижнів я часто розмовляв з нею, викликав до дошки. Вона не уникала моїх очей, мені здалося, що вона не вважає це дивним. Слід було поспішати, адже за вікнами вже червень. Коли вона поверталася на своє місце, я дивився на її маленький зад, туго стягнутий джинсами. Вона мені так подобалася, що я почав чіплятися до повій. Я уявляв, як мій член проникає в її лагідне довге чорняве волосся; я навіть мастурбував на один з її творів.

У п’ятницю 11 червня вона прийшла у короткій чорній спідниці; уроки закінчувались о шостій. Вона сиділа в першому ряду. В ту мить, коли вона схрестила ноги під столом, я мало не впав непритомний. Вона сиділа поруч з товстою блондинкою, яка вибігла з класу одразу після дзвінка. Я підвівся, поклав руку на її папку. Вона продовжувала сидіти, здавалося, вона нікуди не поспішає. Всі учні вийшли, мертва тиша запанувала в класі. У мене в руках була її папка, я навіть зумів прочитати деякі слова: «Remember… [28] пекло…». Я сів поруч, поклав папку на стіл, але не міг вимовити жодного слова. Так, мовчки, ми просиділи не менше хвилини. Кілька разів я поринав очима у безмежну глибину її великих чорних очей, але водночас я помічав щонайменший її рух, ледве помітний трепет її грудей. Вона сиділа впівоберта до мене, її ноги були розсунуті. Я не пам’ятаю, як я зробив наступний жест, певно, він був напівсвідомим. Наступної миті я відчув, що моя ліва рука лежить на її коліні, у голові все змішалось, я згадав Кароліну Єсаян, і спалах сорому обпік мене. Та сама помилка, та ж самісінька помилка, якої я припустився через двадцять років! Як Кароліна Єсаян два десятиріччя тому, вона кілька секунд сиділа нерухомо, трохи зашарівшись. Потім дуже лагідно відвела мою руку, але не встала, не спробувала піти. Крізь заґратоване вікно я бачив дівчину, яка швидко йшла через подвір’я до гаража. Правою рукою я розстебнув блискавку своїх штанів. Вона витріщилася на мій член. Її очі випромінювали палкий трепет, я міг би кінчити тільки від одного її погляду, але в той же час я усвідомлював: треба, щоб вона зробила бодай якийсь рух назустріч, тоді б ми стали спільниками. Моя права рука потяглася до її руки, але в мене не вистачило сил здійснити задумане. Замість цього я схопив свій член і благально простягнув його до неї. Вона пирснула од сміху, здається. Я теж засміявся — і почав мастурбувати. Я продовжував сміятися й ялозити рукою член, поки вона збирала свої зошити та книжки, і потім, коли вона підвелась, щоб іти. На порозі вона обернулась, аби ще раз глянути на мене; я вивергнувся й більше нічого не бачив. Тільки чітко почув стукіт дверей, що зачинилися, та звук її кроків, що віддалялись. Я був наче приголомшений ударом великого гонга. І все ж таки з вокзалу я зміг зателефонувати Азуле. Я зовсім не пам’ятаю, як потягом повертався додому, як їхав у метро; він прийняв мене о восьмій. Я весь тремтів, я не міг опанувати себе, він одразу вколов мені заспокійливе.

Три ночі я провів у лікарні Святої Анни, потім мене перевели до психіатричної клініки міністерства освіти, у Верньєр–ле–Бюїсон. Азуле був помітно стривожений; того року журналісти почали багато писати про випадки педофілії, всі немов змовилися «ставити на педофілів». Скоріше за все через ненависть до старих, через ворожість та огиду до старості, це ставало простотаки національною ідеєю. Дівчині було п’ятнадцять, я був її викладачем, зловживав своєю владою; до того ж вона була арабкою. Отже, ідеальне досьє для звільнення й подальшого лінчування. За два тижні я почав потроху заспокоюватися; навчальний рік закінчувався, а Аджила, певно, нічого нікому не розповіла. Моя особиста справа набирала більш традиційного характеру. Викладач, що страждає на депресію, з певною схильністю до суїциду, якому слід було підлікувати психіку. Найцікавіше у всій цій історії те, що ліцей міста Мо не вважався надто «крутим»; але повернення туди роз’ятрило психологічні травми мого раннього дитинства; зрештою, справу свою вони знали і робили її добре.

У клініці я провів трохи більше півроку; мій батько кілька разів приходив навідувати мене, щоразу він виглядав усе доброзичливішим та ще більш втомленим. Я був так нашпигований транквілізаторами, що не відчував більше жодних сексуальних бажань; утім, час од часу медсестри бралися за мене. Я притулявся до них, завмирав на одну–дві хвилини, потім знову лягав. Це приносило мені таке полегшення, що головний психіатр рекомендував не ігнорувати таких методів, якщо вони самі не вбачають у цьому непереборних перешкод. Він підозрював, що Азуле сказав йому не все, але в нього було дуже багато більш серйозних пацієнтів, шизофреніків та небезпечних божевільних, він не мав досить часу, щоб опікуватися мною; він вважав, що у мене є свій лікар, і це головне.

Звісно, про викладання більше не могло бути й мови, але на початку 1991–го міністерство освіти знайшло мені місце в Комісії з програм французької мови. Я втратив погодинну оплату вчителя та шкільні канікули, але моя платня не зменшилася. Згодом я розлучився з Анною. Щодо аліментів та черговості спілкування з сином ми зійшлися на цілком традиційному рішенні — адвокати майже не залишають вам права вибору, існує щось на зразок типового контракту. На судовому засіданні ми проходили серед перших, суддя скоромовкою зачитав текст. Уся церемонія розлучення забрала менше п’ятнадцяти хвилин. Ми разом спустилися сходами Палацу правосудця, було трохи по дванадцятій годині. Починався березень, мені щойно виповнилося тридцять п’ять; я знав, що перша половина мого життя минула.

Брюно замовк. Уже була глибока ніч; ані він, ані Крістіана так і не одяглися. Він підвів на неї очі. І тут вона зробила дивовижну річ: підійшла до нього, обвила шию й поцілувала в обидві щоки.

— У наступні роки все йшло, як раніше, — м’яко провадив далі Брюно. — Я зробив пересадку волосся на голові, операція пройшла добре, хірург був товаришем мого батька. Я продовжував відвідувати гімнастичний клуб. Коли підходила відпустка, я звертався до «Нувель Фронтьєр», або знов-таки у «Клабмед», або ж у профспілку викладачів. У мене було декілька маленьких романів, зрештою, дуже мало; жінки мого віку вже не дуже хочуть трахатися. Вони, певна річ, стверджують зворотне, правда й те, що часто–густо вони хотіли б знову зазнати емоцій, почуттів, пристрасті, бажання; але я був нездатний дати їм це. Раніше я ніколи не зустрічав таких жінок, як ти. Навіть не сподівався, що така жінка може існувати.