Зло
Шрифт:
– Здрастуйте, Костянтине! Вибачте, замислилася.
– Я помітив. Гукаю вас – не обертаєтеся. Біжу – не можу наздогнати. Швидка і невловима, як гірський потік!
Так, у нас тут справді вечір любовної лірики.
– Як співбесіда?
– Дякую. Здається, добре. Через тиждень – на роботу.
– Вітаю. – Костянтин погладив мою руку. Я здригнулася. Він помітив:
– Це треба відсвяткувати. Обирайте ресторан.
– Вибачте… Мені дуже прикро, але…
Метал у голосі:
– І чути нічого не хочу! Я впевнений, ви зголодніли: тяжкий день, нервова
Ця хвороблива любов до повторення! Це вічне прагнення ввійти в одну й ту саму річку! Хто може цьому опиратися, – закидайте мене камінням, – я не змогла.
– «Золотий дракон». В'єтнамський ресторанчик у парку Горького. Знаєте?
Він кивнув:
– Гарний вибір. Вишуканий смак. Скажіть, Марго, складно бути бездоганною?
Місячне коло світильника здавалося сонячним і різало очі. Золоті крісла, червоні скатертини, жовті дракони – все збігалося і водночас було іншим. Тоді – азіатська казка. Зараз – яскрава сухозлітка.
Ми посиділи з годину і весь час не розмовляли, а гралися. Обережно здавали дрібні карти, блефували, ховали козирі. Я втомилася. Костянтин був небезпечним супротивником: удвічі старший, вдесятеро досвідченіший, в сто разів сильніший. Я боялася його і водночас бажала. Суміш почуттів була такою дивною, що я й не знала, як на неї реагувати і що робити. Хоч це – досить цікаве питання. Чи могла я, чи була я в змозі хоч щось зробити?
– Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз – велике спасибі за допомогу.
Він загасив пальцями ароматичну свічечку:
– Ви поспішаєте?
– Відверто кажучи, я дуже стомилася.
– Дякую за відвертість.
– Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно – б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім – на тобі! – все влаштовується саме собою.
Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.
Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.
– Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?
Він усміхнувся:
– Як я міг? Ви незабутні, Марго.
Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя – одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.
– Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.
– Що саме?
– Вони теж незабутні.
Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все – його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:
– Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…
Тільки не червоніти, Марго!
– Вибачте, мені час…
–
Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.Той самий гостинний хазяїн закладу – куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:
– У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?
У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді – перший клас. Я всміхнулася:
– Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.
Він уклонився мені:
– Красно дякую.
Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:
– Ну то що, додому?
– Так, якщо ваша ласка.
– Додому до мене чи до вас?
Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».
– Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.
– Ого-го! – Він розсміявся. – Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…
Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.
Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.
– Що вас поєднує з моїм сином, Марго?
Я напружилася:
– Ми друзі.
Він іронічно скривився:
– У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.
– Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.
– Навіть так?
– Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.
– Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?
Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.
– Знаєте, Костянтине, зло – зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.
Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.
– А що ви шукаєте в чоловіках?
Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!
– Кохання.
– Що?
– Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.
Він розсміявся. Гірко, але ж і не байдуже.
– Кохання… Мушу розчарувати вас, дівчинко, світ уже давно вилікувався від цієї хвороби. Вакцину знайдено, щеплення робляться іще в дитинстві. Нема його – кохання. Принаймні Тут. Сорок вісім років живу, а не зустрічав.
Може, Тут і немає. Проте Там воно є. Там, де Ян.
– А кого ви зустрічали? Задумливий погляд:
– Переважно – швидкоплинні захоплення. А одного разу навіть справжню пристрасть.