Зло
Шрифт:
Костянтин відірвався від моїх губів, звільнив мої руки.
– Синців не буде, обіцяю. Я вмію поводитися з жіночою шкірою.
– Вірю. – Я потерла зап'ястки. – Як ти мене знайшов?
Він знизав плечима:
– Байдуже! У мене – свої методи. А знаєш, ти мені снилася.
Я здригнулася. Заспокойся! Звичайний комплімент з джентельменского набору.
– Щоночі снилася. Яскравіше за сни підлітка під час нічних полюцій.
Я болісно скривилася:
– Будь ласка, звільни мене від подробиць твого нічного життя!
– А що тут такого? Це цілком природно. – Він відступив від мене
Я відмахнулася. – Не треба. Я не хочу.
– Як це «не хочу»? Людині треба їсти, Марго.
Я зневажливо всміхнулася.
– Костю, це ж у тебе батьківське, так? Вся ця турбота, всі ці накази… Ти асоціюєш мене зі своєю дитиною. Звідки ж тоді бажання? Невже інцест – найулюбленіша з твоїх сексуальних фантазій? Бруднувато…
Він розсміявся:
– Не ускладнюй, дівчинко. Твоя психологія занадто тонка для мене. Стосовно «брудного сексу» таку фантазію можна задовольнити в кожному домі розпусти: хлопчики, дівчатка і, взагалі, що завгодно.
– Бачу, ти – фахівець.
Він ухопив мою руку, поцілував чи вкусив – я не розібрала:
– Та й ти не схожа не початківця. Незважаючи на твою юність. Твої очі…
– Знаю. Вони старі, як гріх. – Я не стрималася і позіхнула. – Костю! Залиш мене, їдь додому, знайди собі нормальну, спокійну жінку, яка слухатиметься тебе і виконуватиме кожне твоє бажання. Буде тобі вірною собачкою та…
Він перебив мене:
– Одягайся, Марго.
– Костянтине…
– Одягайся, або я тобі зараз допоможу!
– Я не хочу!
Він мовчки вхопив мене за руку, потягнув у спальню, відчинив дверцята шафи, передивився сукні, вибрав червону, ту, в якій мене вперше побачив, і кинув її на ліжко. Потім повернувся до мене і почав зривати з мене халат. Я пручалася, мляво, наче вві сні.
– Припини, Костю! Припини, я сама.
Костянтин глянув на годинник:
– В тебе три хвилини, дівчинко, – і залишив мене саму.
Я позіхала і не могла зупинитися. В голові дзвенів
ображений дитячий голосок: «Ну чого він мене мучить? Я нічого не хочу. Хочу спати, хай він йде геть!» Очі заплющилися самі собою. Здавалося, Ян зовсім поруч. Треба лише прихилитися до чогось, знайти точку опори, розслабитися і прокинутися, прокинутися від цього жахливого сну про цього жахливого чоловіка. Розплющити очі у ліжку коло Яна.
Коли Костянтин повернувся, я сиділа у самій лише нижній білизні, притулившись лобом до шафи і солодко та часто позіхаючи. В руках – зіжмакана сукня, яку я саме намагалася підкласти під щоку замість подушки, щоб було м'якше. Він сплеснув руками:
– Та що ж це таке!
Тієї ж миті мене грубо стягнули зі стільця. Я провела його сумним поглядом. Прощавай, затишний мій! Ти був непоганим притулком. Правда, трішечки твердува-а-а-а-тим. Я знов позіхала. Костянтин сів на ліжко, рішуче затягнув мене до себе на коліна і, чортибатькаючись, почав натягувати на мене сукню.
– Марго, що з тобою коїться? Ти що, п'яна?
Я почала вмощуватися на його грудях, щоб знов заснути. Це мені майже вдалося, але Костянтин вхопив мене за плечі і почав трусити, як стовбур дерева. Яка брутальність! Я зарюмсала і над силу
розплющила очі.– Костю, ну чого ти до мене причепився? Я хочу спати. Ти чуєш? Просто спати. Роби зі мною, що завгодно. Мені байдуже, тільки дай мені поспати. Ну, будь ла-а-а-а-а-сочка. – Я вкотре позіхнула. Щелепу можна вивихнути.
Він задумливо подивився на мене:
– Цікава пропозиція, проте… не в моєму стилі Не люблю, коли жінці байдуже. Прокидайся, кошеня, прокидайся! Не змушуй мене плескати тебе по щоках.
Це подіяло. Я одразу перестала позіхати:
– Тільки посмій! Я теж.умію давати ляпасів.
Костянтин розсміявся:
– О, це вже краще! Ану, давай, розповідай, чому це ти така сонна о восьмій вечора. Ти дивно виглядаєш.
– Нічого дивного. Я просто втомилася.
– От воно як! Пані розвантажували вагони з вугіллям?
– Ха-ха-ха. Дуже дотепно. Існує багато інших видів роботи, від якої можна втомитися.
– Не знаю, не знаю. – Він уважно подивився на мене, наче йому щось спало на думку. Задерши рукава моєї сукні, Костянтин почав уважно роздивлятися внутрішню поверхню моїх рук, насамперед ліктеву зону. Я випручалася з його обіймів і підвелася:
– Припини! Я не наркоманка! Невже я схожа на тих ідіоток, які руйнують своє життя цією гидотою?
А ти не схожа, Марго? Хто ж тоді ще годину тому досить серйозно грався з цією небезпечною думкою? Він знизав плечима:
– Не знаю, проте з тобою щось коїться. Щось дуже погане. Я не витримала:
– Ти зі мною коїшся, ти!!! Ти не даєш мені спати, ти вдерся до моєї квартири, до мого життя! Геть звідси! Я не хочу тебе бачити. Ніколи, чуєш, ні-ко-ли!
Костянтин подивився на мене:
– Ні. Я нікуди не піду. Без тебе. І тебе не пущу. – Спокійно, впевнено, категорично.
Я втомлено опустилася на ліжко поруч з ним.
– Скажи мені, Костю, що тобі треба?
– Ти.
– То давай! Вперед! Бери мене, я не пручатимуся. Тільки пообіцяй, що потім даси мені спокій.
Він не слухав мене. Це тебе й досі дивує? Більшість чоловіків вважають, що слухати жінку – гайнувати час. Нікому не потрібна розкіш. Тому він тебе не «не слухає», він тебе просто не чує.
Якийсь час Костянтин сидів повністю занурений у свої думки, потім підвівся і повернувся до мене:
– Ходімо, дівчинко. Швиденько. Здається, я знаю, що тобі зараз на користь.
Ми мчали нічним шосе. Я глянула на спідометр: сто шістдесят кілометрів на годину. Костянтин керував машиною бездоганно. Якщо ви помітили, він взагалі полюбляв керувати.
Мене завжди вабила і водночас лякала швидкість. Чимось вона нагадує політ: ти відштовхуєш від себе землю і небо, звичайний ландшафт, і повітря, втікаєш від минулого, теперішнього і майбутнього, втікаєш від самого часу, спостерігаєш, як хвилини і роки, наче мошки, розбиваються об вітрове скло. Тобі навіть здається, що ти втікаєш від долі. А потім настає мить, якої ти лякаєшся, бо починаєш розуміти, що все це – омана, що насправді ти втікаєш від самого себе, відштовхуєш себе, женеш себе геть. Тиснеш на гальма, зупиняєшся і бачиш, що нікудишній з тебе втікач, бо все залишилося на своїх місцях – і небо, і земля, і час, і доля, і ти сам.