Чтение онлайн

«Чуєте, це татаро-монгольське іго досі там сидить!»

«Чуємо.»

Колись узимку я спала на першому поверсі, а двері в парадне були зачинені на кодовий замок, а якийсь персонаж усе бився біля них, усе смикав, усе ніяк не міг зайти.

Я теж бувала у такій ситуації, але ж код на таких замках - здебільшого із двох цифр.

Можна всі можливі випадки перепробувати - і це не так і довго. Хвилин п’ять.

Але чоловік все смикав, дьоргав і сильно бив.

А може, його не чекають, може, ця жінка,

що він іде до неї, не хоче більше його знать!

Невже не можна дочекатися когось надворі?

Ще ж не так і пізно!

Але чоловік розбігався і власним тілом гатив у металеві двері.

Він не хотів гратися із кодом!

Він хотів увійти!

Він хотів видрати замка, розтрощити двері!

А може, і не хотів…

Може, і не хотів увійти!

Може, хотів розбігатися, і гатитися у металеві двері, і скаженіти!

Ні, я вийду і відкрию йому двері!

Чого він не застукає мені у шибку і нормально не попросить відчинити, як деякі робили? Тоді б я знала, що він хоче увійти, а не хоче дико гатитися. А так — я відчиню йому, а він зо злості на ту дівку, яка не дає йому жити, яка не дає йому куди йому завгодно гатитися, — вгатить кулаком мене!

Отак — ГУП! — (це він знову вдарився у двері).

Що Господь як поставив — жодна людина не зрушить.

І от Господь його за двері поставив. І він — та людина, яка навіть двері не зрушить. Усе співпало.

Я сказала жені:

— Словом, я зрозуміла, що з цим хлопцем щось не так. Йому пороблено. Але я можу зарадити.

— Ти?

— До нього треба підійти і поговорити.

— Не знаю. По-моєму, краще не чіпати. Я б на твоєму місці його би боялася.

— Так я і боюся, але цим не зарадиш.

Жена промовчала.

Я кажу:

— Щось у ньому є від того Чудовиська!

— Якого?

— Ну, того, що Красуня і Чудовисько.

Жена здивувалася. До неї не дійшло.

Вона засипала сливи із миски у бутель.

Я ж почалапала до хлопця.

Я знала, що просто треба відчути, ніби ти його кохана і кохаєш його безмежно, а він тебе. І тоді все складеться саме собою.

І я підійшла до нього усміхнена.

Він був вбраний у спортивне, і футболка була на нього мала, бо він був трохи товстенький. І добре молодший за мене.

Тож я на всякий випадок іще уявила, ніби він мій син.

Я підійшла до нього, як до свого жениха, і сказала «Привіт!» — і поцілувала.

Він тупо розвернув до мене весь свій корпус, і так само, як колесо, зо всієї сили шмагнув вербою по ногах — хрест — навхрест — аж проступила кров.

Я скрикнула від болю, а він закричав:

— АААА-А!

І знову розвернувся до колеса.

Коли справжні речі торкаються нас — їхні доторки виразні.

Того літа я ще кілька разів бачила дивного хлопця. Він ходив із вербовою гілкою і колупав коров’яки і чорний кінський послід, а одного разу — хитав у воді яблучний качан.

Я

іще щось хотіла розказати Лілі про свої поцілунки, але вона приклала пальця до губ, і ми прислухались.

— Чуєш, хтось іде?

— Ні.

— Та іде хтось!

— Ш-ш. Хтось дряпається.

— Що?

Земля у ямі почала потихеньку рухатися, звідти видибала сіра маленька голова і сказала:

— О! Тут дівки!

Це, видно, зачула іще одна голова під землею і теж видибала.

— Дві дівки!

— Ага. Одна і втора.

— Обидві.

Перша голова витягла довгу сіру руку із кігтиками, а в ній — ніби заварошний чайничок із припаяною кришкою, і сьорбнула з носика. Потім обсмоктала свої зуби і мовила:

— Нема чого тут балакать далі. Тягни одну за ногу, та й по всьому!

І вони потягли.

Чорт забирай, вони потягли!

Лільку вхоп маленький із чайничком, а мене — більший у зеленому жилеті. Крізь товстий шар землі ми опинилися у довгому вогкому коридорі, який освітлювали тоненькі корінці, котрі стирчали зі стін. Тут земляні чуваки поставили нас, відійшли на метр і подивилися на нас строго і запитально.

Лілька обтрусила з куртки землю і почала говорити так важно, ніби розказувала вірша:

— Ми по вопросу клада. Тут замість вас мусили би бути зариті скарби. А ви ж, мабуть, мертві, які тут були заховані. Не маючи до вас претензій, ми хотіли би продовжити нашу копательську роботу.

Створіння перезирнулись. Сірі, схожі на ящірок.

Один тихо вимовив:

— Навіть не знаю, що тут сказать, — задумавсь і закусив верхню губу.

Інший наморщив лоба і, замислившись, опустив руку із чайничком. Із носика заструменіло молоко. Дивні чуваки не зважали на це. І стояли, і думали далі.

Ліля підійшла, підставила палець під струмінь і облизала його.

— Солодке молоко!

Струмінь не спинявся. Чуваки тим часом придумали:

— Так, може, ходімо?

— Ходімо!

Вони розвернулися і пішли.

Лілька подивилася їм услід і сказала:

— Мені тут подобається. Тут прикольно.

І тоді я зрозуміла, що відбулося!

— Це — чари! Ти, Лілько, попила здуру їхнього вражого молока і…

Ліля засміялася і зручно сіла, спершись спиною об земляну стіну:

— Ну звичайно ж чари, Славко! Але це прикольні чари. Таких тепер дуже важко знайти.

Здаля почулися кроки.

По земляному коридорові до нас ішла жінка. Висока, у золотій ризі, прекрасна, на високих підборах, трохи незграбна, коли підбори застрягали у земляній підлозі. Волосся її було коротке і біле, очі — сірі, великий-великий рот. У правій руці вона несла чудову золоту пектораль, а у лівій — коштовну кирею, всю дорогим камінням шиту.

Спершу покликала Лілю і наділа їй пектораль. Спереду ланцюжки звисали малій аж до пупа, усі груди були усіяні коштовним камінням, золоті завитки обплітали руки аж по лікті, і вся пектораль була така важка, що дівчинка у ній ледь на ногах трималася.