Чтение онлайн

Я скуштувала:

— Солодка водка!

— А я про що?! Ми там точно знайдемо, я думаю навіть…

І тут мене викликали до дошки за те, що я нічо не слухала, а дивилася долі.

Коли я повернулася, Ліля уже заснула.

Вона проспала під партою весь урок, а потім я дістала її звідти під веселі крики товариства й істеричні запитання вчительки. І відвела додому.

Того дня у їхній квартирі нікого не було. Тільки, зручно згорнувшись, у шафі спав Іоаникій.

Я на всяк випадок дістала його звідти і поклала на ліжко, щоб раптом не задохся.

— А ти коли-небудь цілувалася із хлопцем? — спитала у мене Ліля, коли ми удвох сиділи на уламкові давньої білогородської стіни і дивилися униз у яму, яку оце щойно викопали.

Наші руки і лиця були замурзані, ніби у чортів. Зараз ми відпочивали.

— Дак звичайно ж! — відповіла я.

— З одним чи з кількома?

— Поки що з одним.

— А як його звали?

— Не знаю.

— Тю! Це як?

А отак.

У тих краях, де Сонце з’являється з-за хмар кілька разів на день, де літають річкові чайки і щодня дізнаються нове, там, де цілі села пішли під воду Дністровського водосховища, і скелі тепер живуть під водою, де глибоко дихають підводні господи і кладовища, де тихі предки лежать мокрі, і на їхніх хрестах в’ють гнізда риби, у тих краях, де людина розпоряджалася річками, у тих сторонах, де чайки все сміються і дізнаються щось нове…

Словом, там у жени мого дядька Коренева живе бабця. Торік вони забрали мене туди улітку на місяць. Там усе це і сталося.

Одного ранку я прокинулась від покликів «сну! нну!» і вийшла з хати.

Біля тамтешньої школи, порожньої влітку, на чорному колесі сидів хлопець років чотирьох і хльостав попереднє колесо вербовою гілкою і кричав «нну! ну!»

Я посміхнулася хлопцеві, бо його вранішня поїздка на коні видалася мені важливою.

Йому б справжнього коня!

І мені б коня!

Я вийшла в сад. Багато слив уже поопадало. Я трусонула сливку і повернулася на подвір’я за мискою.

Але як добре, що в нього поки нема цього коня, на якого він уже такий злий!

Хлопець кричав голосно, і верба шмагала дико — неможливо було відвернутися і робити справу, неможливо сказати: кожному — своє.

«Ну! Нну!» — навіть інтонації не мінялися, ніби хлопцеві вигуки були записані на диктофон і лунали звідусіль із гучномовців. У цих криках навіть не було справжньої людської люті — тільки лють безкінечна, лють одвічна — «нну!»

Ну! Ну! Я зловила себе на тому, що кричу на сливи і жбурляю їх у відро — і вони тріскають.

Корєнєв стояв із порожнім відром і дивився на хлопця.

«Цікаво, це йому так гратися цікаво? — спитав Корєнєв. — Про що він думає?»

«Може, що і ні про що, — кажу. — Це ти б, мабуть, думав би, коли колесо шмагав, а він не дума.»

Дядько піджав губи, і я пішла до слив.

Іще одна слива росла на межі, біля сусідської комори, сливки рясно усипали шифер її стріхи.

В цьому куткові саду було значно тихіше. Навіть «нну! ну!» здавалися тут ніжнішими. Ніби він був злий на коня, котрого дуже любив, ніби любов проступала крізь гнів.

Я

з’їла сливу.

Оце буде нам слив’янки на рік! Слив’янка — дивовижне вино. У церкві воно стає Кров Господня.

Я ненароком стала на велику сливу, і вона, як мені здалося, підкреслено голосно чвиркнула мені на другу ногу.

Я витерла і задумалась.

«Ей, ти сливи збираєш, чи що?» — гукнув Корєнєв.

«Якраз зараз — чи що!»

Я задумалась.

У коморі хтось ворушився, хтось дряпався, продирався. Може, миша потрапила в полапку, може, ластів’я десь випало із гнізда або кажаненя збудилося, і нічого не бачить, і б’ється, і по-своєму кричить.

Я приклала вухо до стінки.

Чулися відчайдушні шелести.

Далеко чулося «ну! нну!»

Ця істотка в коморі — це ніби моя душа. Це я потрапила в полапку, бо випала із гнізда, бо збудилася не тоді, коли треба, і нічого не бачу.

Та ні! Це він на колесі розминувся зі своєю душею, а душа ж — тутечки — метрів сорок до нього не добігла — потрапила в чужій коморі у полапку.

Аби ж непомітно залізти до сусідів і звільнити мишу!

Хто збирає сливи на Кров Господню — мусить дбати про такі речі.

Я видерлась по сливі на чужу стріху і обережно, тримаючись за огорожу, пригинаючись, щоб мене було не помітно, пішла по шиферу. Віконце на горище було відчинене. Я залізла. Тут було повно пилу, лежали старі качани кукурудзи, порожні мішки, торішні горіхи у картоновій коробці, валялося якесь лушпиння.

Люк униз був відкритий, там стояла драбина.

Але я швидко злякалася свого гріха проникнення до чужої комори, гріха таємного споглядання чужих харчових запасів. Я відсмикнула себе від звершення гріха викрадення пораненої миші з чужої комори.

Може, це не його, це чиясь їхня душа! Може, це звершується їхня особиста доля у їхній особистій коморі! Може, цій миші було пороблено і вона несла у сусідську господу чиєсь прокляття, образу закоханої дівчини, нагадування про слово, якого не дотримались…

Я отямилась. Страшне! І це я лазила на сусідську стріху? Я щойно лазила?

Це збирання таємних слив зробило мене молодшою розумом!

Жена Корєнєва надворі робила обід, спитала в мене:

«От скажи, Славко: чи є в нього мама? Чий він?»

«Не знаю.»

«Бідна жінка.»

«Не переймайся так! Може, у малого сьогодні день такий.»

Жена подивилася на мене суворо: «Та ні, діти страждають за гріхи батьків. Такі діти - це Божа кара. Це найстрашніше на землі».

Жена сказала це серйозно, але спокійно, пішла до газової плитки знімати з вогню картоплі, і її жваві кроки ніби відповідали хлопцеві на вигуки-запитання «нну?! нну?!» Казали:

«Так, це так, все завжди буде так».

Сяяло Сонце. На вулиці було порожньо.

Коли це спиниться? Тільки вербова гілка тут може зарадити, зломившись об боки вороного коня.

Я не хотіла їсти під такі звуки!

Я цих «нну!» не їстиму.

Прийшов на обід Корєнєв.