Чтение онлайн

Тим часом ми вже вийшли за синьо-червону каменюку із надписом «Боярка» і прямували до древньої Білогородки. Котрій тисяча років.

Я кажу Лілі:

— Це ж цими шляхами так само ішли всякі древні люди!

Ліля задумалась і відповіла:

— Тоді вони були іще молоді.

Поруч носилися машини, а з іншого боку росло поле. На пізню осінь воно взялося плямами. Окрема пляма на ньому — це був мій спокійний і рішучий настрій, який зараз. І це було дарма.

І це було дарма Швидко біля нас пригальмував автобус, звідти на мить вискочила дівчина і з криком:

— Лілечко!

Славко! — забрала нас всередину.

Це була якраз дуже нелюба мені дівчина, і звали її Яна.

Ми з мамою довгий час жили у них. А потім її батьки попросили нас відселитися. Можливо, навіть через мене. Давно іще.

А потім усі-усі — і гості, і господарі, і ми — сиділи навколо стола у два ряди, і пили чай, закип’ячений не у чайнику (не стало б на всіх!), а у здоровій каструлі, і їли м’які скиби батона, і балакали хто з ким.

Песеня стягувало із мене капці й слинило колготи, кішка, важка і вагітна, ходила по колінах усім і стрибала надвір через відчинену кватирку.

І не дострибнула, вагітна.

Впала на підлогу.

Мовчить.

Бо її біле туге черево вдарилося об дерев’яну підлогу.

Я злякалися і підбігла.

Кішка закрила очі, її лапа смикалась.

Я знала, що її не можна гладити.

Хтось голосно гаркнув:

— Не чіпай!

Тоді старша хазяйка, висока чорнява жінка, взяла її обережно і понесла в кімнату. За ними простягся тонкий червоний слід.

Песеня побігло за ними, але знайшло на підлозі свіжу кров і почало вилизувати.

Я схопила його за хвоста і відтягла від цієї справи!

Хтось із дівчат підвівся і витер червону лінію.

І тут із кімнати закричала кішка.

Хазяйка вийшла звідти і винесла покривало від ліжка все у крові.

Кішка, трохи хитаючись, бігла за нею і кричала.

Хазяйка зайшла у ванну і зачинилася.

Кішка зашкреблася туди.

Яна тоді взяла її на руки, казала:

— Заспокойся, не плач. Не буде у тебе цього разу кошенят. Не буде. Їх і не було.

Я заревіла.

І тоді!..

І тоді до мене нахилилася ота дівчина, котра витирала кров, і сказала:

— Не плач, чого ти? Тих кошенят уже повернути не можна.

Я закричала.

І тоді вона додала:

— Зате можна усе інше.

— А що ж тоді можна у цьому дурдомі?! Вона ж не просила чиїхось інших кошенят! Вона через усю зиму носила своїх власних кошенят! А тепер нічого не можна! Вам усім сидіти отут можна! Червону пляму з покривала виводити можна, а народити власних кошенят — ні?!! Покажіть мені, що загорнуто у покривалі! Я хочу бачити, як виглядають ті істоти! Із них іде кров, і вони там кричать у ковдрі!!

Тієї ночі я кричала у ковдрі. Щоб заспокоїти, мене довелося загорнути у ковдру і покласти у кладівку.

— Куди це ви, дівчата, зібралися? — питала нас в автобусі Яна.

Мовчимо.

— Куди ви йшли?

— Гуляли полем біля дороги.

Автобус був набитий і деренчав. Ми стояли удвох біля білого поручня і трималися міцно, а Яна над нами нависала і розпитувала.

Найсмішнішим було те, що саме в той день Лілина мама віддала доню на догляд

цій Яні. А вона вирішила натомість кудись податися.

— Славко, де ви тепер живете з мамою?

— На Богдана Хмельницького.

— А тебе мама зі школи не забирає? Ти сама вже ходиш?

— Сама. Я вже у другому класі!

— Так чого ж ви отак вирішили кудись піти разом?

Тут Ліля задерла башку до Яни і випалила;

— Якісь такі розмовляння кожен раз! А ти куди їздила? Треба було, дак і їхала! Щодня виникають якісь проблеми — і їх потрібно вирішувати!

Лілька замовчала, але голова її залишилась задерта.

Яна, схоже, знітилась. І не так від Лілиних слів, як від цієї задраної і завмерлої голови.

Ми приїхали.

Тоді Яна мені й каже:

— Славочко, ходімо до нас. Будем чай пить.

— І варення пожирать, — додала Лілька.

— Бо чого ж його на Білогородку пішкадрала лишній раз ходити. Далеченько це, — сказала Яна, відкрила двері під’їзду і увіпхала туди нас із Лілею.

Ми йшли у вчорашню страшну квартиру із виламаними дверима і листами, замурзаними в кров.

У квартирі хтось кричав, аж надривався.

Яна швидко роздяглася і побігла на крик.

— Це — Іоаникій, — пояснила Ліля. — Малий. Десь год йому.

— Твій братик?

— Та ні. Це Янка бере його в його мамки і таскається із ним за гроші.

— Больші?

— Нормальні.

— І за тебе мама їй плотить?

— Та ні. Картоплю дає. Або цукор. Вона ж тут не кожен день. Вобще я і сама можу.

У вчорашній кімнаті двері були вже на місці.

— Це мама назад зачепила, — пояснила Лілька, — вона любе всяке таке. Пішли чай пити.

Я думала, що цій малій Лілі усе робитиме і чай наливатиме Янка. Аж ні. Дівка сама взяла чашки, запарила чаю, нарізала хліба (навіть рівненько!) і намастила маслом. І варенням. А потім поклала біля мене яблучко.

— Це твоє. Вчорашнє. Ти так його зі швабри і не взяла.

Я зареготала.

— Я ж кажу, — сказала Лілька, — ти смішна і нєрвна. Я розкажу тобі свій план. Про Білогородку. Ти пий. Пий собі і слухай. Сходимо туди завтра, добре? Я вже візьму тоді малу лопату, і ти щось таке захопи. Я приблизно вже навіть уявляю, в якому місці може бути щось закопано. Ти не думай, що я так кажу, бо мала і не особливо умна. Розумієш, є певні штуки, які в мене виходять. І я думаю по житті іменно ними і займатися. Так само — зі скарбом. Тільки доведеться трошки важкувато. Ти коли-небудь копала землю?

— Ні. Я тільки колись носила ящики.

— З чим?

— Із продуктами всякими. Ми так заробляли гроші.

— Із мамою?

— Із дядьком. Два роки тому.

Було так.

Взагалі мене часто раніше віддавали дядькові Корєнєву.

Він жив у гуртожитку. У нього була одна кімната і два ліжка. Як правило, коли ми заходили, на одному з них ницьма лежав дядьків сусід по кімнаті Саня. Його кістки і суглоби були довгі й криві, і пролягав він крізь усе ліжко, як сама нескінченність. А над ним на стіні із блідими шпалерами висіло три картини: Чорношкірий Господь, сущий на райдугах; Царствений лев на різнокольоровому прапорі і Чоловік у довгих косицях. Бо він убоявся Господа.