Чтение онлайн

3. Г. — це була єдина в історії людина, яка мене доглядати відмовилась.

На верхній губі його був шрам, і весь чувак виглядав значно старшим, аніж був.

Навіть не так: він не відмовився мене доглядати, а взяв. Але посадив на лавку і пішов.

Я тоді ще ледве вмів сидіти, тому впав долі і лазив під лавкою. Там мене і знайшли якісь жінки.

Як не дивно, я все це дуже добре пам’ятаю.

Я розбудив Лютого, бо здаля чулися крики і тупіт ніг.

Лю прокинувся неохоче і сказав, що йому болить голова.

І

що крики чути тому, що сюди несеться зграя березнів. Вони навіжені — і нема на них ради.

В руках у березнів були пили і ножі, вони пронеслися крізь нас, і один наступив на Лютого.

Але Л. став і ми спокійно пішли далі.

Як виявилося, йшли ми на Рибальський острів.

Дорогою нам таки стрівся Вечір. Він дуже хотів Лютому дать люлєй, але ми закричали і втекли.

Дійшли ми вже затемна, зайшли у будинок із комунальними квартирами.

Лютий подзвонив у якийсь із дзвінків, і тоді вийшов чималенький дядько.

І сказав, що не знає нас.

І мав на увазі, що ми маємо піти.

Мені стало взагалі погано, і я копнув стіну.

Лютий із задньої кишені джинсів дістав листочок, прочитав правильну адресу і натис кніпочку іншого дзвінка.

Двері відкрила висока дівка, і засміялася, і обхопила Лютого, і ми зайшли всередину.

Там була затіяна гульня. Чуваки і дівки сиділи скрізь, і пили вино і мартіні, і курили з люльок пахучі тютюни.

— Танцюй, чувак! — сказав мені Лютий. — Бо ти потрапив у Місце, фіг тебе забирай!

До мене припливла лиса дівка в сукні, в’язаній гачком. У руці її була тарілочка з тортом. Лиса дала мені харч зі словами:

— Никій, ти так підріс. Такий молодець. Пам’ятаю, коли я тебе купала, ти був іще такий маленький.

І вона показала свою руку від кінчиків пальців до ліктя:

— Ось такий. І так не любив купатися.

— Це — Квітень, — сказав Лю про дівку.

У мене щелепа впала.

Квітень засміялась і втекла.

— Хто з них — Листопад? — запитав я по тому в Лютого.

— Оті двоє.

— А хто той стройовий чувак?

— Котрий?

— Та отой. Накладає собі їжі.

— Тю! Дак це ж Вечір! Хіба ти його не впізнав?

Вечір підвів голову і посварився на нас п’ястуком.

На п’ястуці йому татуюваннями писало: «Жизнь».

У моїй голові спалахнуло!

— А покажи мені Вересня!

— Он.

— Покажи мені, хто з них — Мусон!

— Ось той.

— А Сонце?

Лю мовчки тицьнув на сутулу дівку з маленькими очима.

— А Дніпро! Покажи мені Дніпра!

Все обличчя Лютого спалахнуло!

— Ти хочеш бачити Дніпра?! Ти хочеш дивитися на самого Дніпра?!

Я закричав у відповідь:

— Та-ак!

Лютий зареготав і потяг мене у туалет.

Там ми стали разом на унітаз і він відкрив маленьке віконечко надвір.

— Дивися, дивися!

І я висунув у віконечко носа.

Зовсім поряд у вечірньому тумані пливла чорна ріка.

Чарівну силу можна губити і обрітати знов.

Чарівну силу

можна бачити чужу.

Можна брати собі із землі скільки завгодно, коли дерева буяють і день свят.

Свят, свят, свят — так кажуть про ранок, день, вечір і ніч, коли все довкола буяє.

Тому Лютий — зовсім не свят.

Його сила має іншу назву.

Вона всередині води.

Рік назад Йов видав щось подібне.

Ми йшли разом попід лісом, і я роззирався, дивився на засніжені дерева, із кущів крав сніг, зминав і жбурляв у Йова, і кричав:

— Нині зима! Нині — зима!

Той підняв із землі суху гілку, постукав по ній і сказав:

— Зима всередині.

— Де?

— Тут! — Йов постукав нігтем по гілці. — Тобто не саме тут, але всередині. Ти бачиш дерева, кущі і сніг. А не зиму. Зрозумів?

Йов — знаменитий чарівник, він вміє воскрешати мертвих. Тому коли помре, може стати окремою галактикою.

Я ж — просто лежатиму у ямі. І все.

Допоки не просурмить Архангел.

Одна дівка, ім’я їй — Галя, казала, що не прокинеться від архангельських сурм. Тому коли всі повстануть від гроба, хтось окремо до неї підійде і заспіва:

Устань, устань, подоляночко, Устань, устань, молодесенька. Вмий своє личко, А личко біленьке, Берися у боки, Покажи нам скоки, Біжи до Дунаю, Бери молоденьку, Бери ту, що скраю.

Та дівка родом із Поділля.

Вона каже, що ця пісня і гра саме про те, як мертва стає. І йде до річки.

Ми з Лютим ішли льодом на той берег.

Я сміливо ступав за ним, бо по ріці від тіла Лютого навсебіч розходився мороз.

Якийсь маленький тощий Березень ковзався поряд. І залетів Лютому на плечі, і звісився відти, як мавпеня. Так і їхав.

На середині річки на високій крижині воссідав Водяний Дідок. Закричав на нас:

— Теж мені, моду взяли — туди-сюди шастать! Шляються тут! Прояви!

Лютий із Березнем на нього навіть не озирнулися.

У темряві ми підійшли до пішохідного моста, коли почули зверхи людський крик.

Нам із Лютим нічого не було видно, зате у малого очі в темряві світилися і бачили все.

— Там походжає Високий Бог! — зашепотів Березень.

Ми з Лютим придивилися пильніше і побачили на височенних мостових підпорках малу фігуру, котра походжала там і час від часу щось викрикувала.

— Це що, справді Високий Бог? — спитав я у Лютого злякано.

— Тю! Ви що, дурні обоє? — Лютий вхоп мене за руку і потяг під міст, далі нашими шляхами. — То був такий самий малий, як оця абізяна. — Лютий тицьнув у Березня. — А Високий Бог — це вам не чувак на перилах. Це світло, Дніпро і свят. Людська кров — Теплий Високий Бог.