Чтение онлайн

І я впала.

Коли я очуняла, біль пішов.

А потім прийшла Ліля.

І стала наді мною, саме коли лежати уже ставало нестерпно.

— Я знала, що зустріну тебе біля Ставу. Бо мені снилося, як я тут тебе цілую.

Я підняла голову.

Зовсім поряд прогулювався мій Іов, від якого я вже не могла відмовитися.

Я знала, що він буде тут, бо мені снилося, як я його цілую.

Тоді

Ліля відвела мене до себе додому і змастила рану на голові зеленкою і йодом.

Усе моє волосся було зеленим, і коричневим, і у крові. Але на серці уже було легко. Так, я тепер знайду маленького Йова і ми завжди будемо разом.

Правда, я не знала, де його завтра шукати, але мала наводку — кучеряві хлопці Лев і Йов зі Старої Боярки, котрі все про нього мусили знати.

Біля Ставу я загубила шапку, рукавички, портфеля і ключі. І лиш надія на те, що ключ із моєї кишені все-таки витяг Моня і зараз він сидить у мене і сушиться, тягла мене додому.

Хоча, чесно кажучи, ніщо вже не тягло мене додому.

Йов — і той міг дати сам собі раду.

Моня теж на мене абсолютно, мабуть, не сердився, лиш лежав хворий і терпів біду. І те, що я можу допомогти йому — сумнівне твердження.

До того ж він вбив мене каменем і кров моя потекла по волоссю.

Я була пришиблена каменем і готова була провалитися крізь грунт, просто в обійми земляних мертвих чуваків і цариці у ризі. Хоча і це зараз здавалося брехнею.

Я ж якраз дійшла додому.

Тут справді був Моня, уже сухий і теплий, тільки очі його від застуди взялися тонкими червоними обідками.

У квартирі було темно і тихо.

У кімнаті на підлозі грався кубиками Іоаникій.

— Що це? — спитала я.

— Це — Іоаникій.

— Знаю. Звідки він тут?

— Дали подивитися. Раз вже я все одно вдома сиджу.

Назавтра я відвела Моню на післяобідню електричку. Довелося віддати йому свою стару бузкову курточку і забрати натомість у необмежене володіння його величезну мандрівну мокру куртку.

На платформі, як на диво, стояла Ліля із мамою та бабцею, і з клунками.

— Ми їдемо жить у Васильків.

— Що? Чого ти мені не сказала?

— Бо ти ревіла б.

— Нічого собі!

— Послухай. Залишайся тут. Живи за законом. І, на Бога, влітку ходи у вінку.

— Чого?

— Бо воістину кажу тобі: Богові набагато приємніше, коли дівка — у вінку.

Йовова кров для мене коштовна!

Ось що я думаю про цього хлопця і кров!

Коли я повернулася додому, проводивши Лілю і Моню, у дворі на мене чатував Корєнєв. І сказав отак:

— Слав! У нас із твоєю мамою сталася мала неприємність, тому потрібно тікати. Ми собі втечемо своїм ходом, а ти сама придумай, де тобі цю ніч перебути. Тільки завтра в обід будь у Києві на річковому вокзалі. Запам’ятала — річковий вокзал! Тобі скажуть, як туди добратися. Там тебе знайде один дядько і далі

знатиме, куди везти. Ясно?

— Ясно. Як я його знайду? Який буде той дядько?

— Ой, я навіть іще не придумав. Але тебе обов’язково хтось звідти забере. Запам’ятай — річковий вокзал. Зрозуміла?

— Ага.

— Ну все, я мушу тікать! — сказав дядько Корєнєв і зник за рогом.

Мені іти особливо було нікуди, тому я знову пішла на електричку у Стару Боярку, щоб знайти там того Йова, чия кров для мене коштовна.

Дорогою мене наздогнав Йов.

Отой, приблизно мого віку, кучерявий Йов, у котрого іще був братець Лев.

— Послухай, — сказав мені Йов, — мені тут щойно сказали відвезти тебе у Київ.

— Хто сказав?

— Дядько Корєнєв.

— Добре, тільки це може зачекать. Я ж хочу знайти сьогодні Цвяха.

— Славко, вони теж тікають. Ще вчора Цвяхи усією сім’єю виїхали з Боярки.

— У Васильків?! — всередині мене пронеслася шалена думка.

— Та ні, — Йов зніяковів, — у Хмельницький.

Із цими словами він наблизився до дороги і стопонув вантажівку.

— Моя мама, — швидко сказав хлопець, поки ми добігали до вантажівки, яка спинилась трошки далі від нас, — завжди каже, що коли тебе охоплює сум, потрібно їхати стопом.

— А тебе що, охопив сум? — спитала я на те, але Йов уже заліз всередину і не чув.

— Нам до Дніпра! Підкинете? — спитав Йов у водія.

Той подивився на нас із недовірою.

— А ваші батьки знають, чим ви тут займаєтеся?

— Наші батьки зараз тікають — куди бачать! — відповів Йов.

— А ми тікаємо, куди бачимо ми! — додала я.

Водій заспокоївся і повіз.

На річковому вокзалі було дуже холодно. Нам із Йовом хотілося їсти.

Забрати звідси нас мали тільки завтра в обід.

Ми вийшли до води і замислились.

Хтось у присмерку на Трухановому острові запускав у небо білого паперового змія.

Це мене дуже розважило! Я почала трусити Йова за плече, я казала йому:

— Змій! Змій! Змій!

Йов подивився на мене якось дуже зворушено, ніби закохався, і сказав отак:

— Слав, ну хіба ж це змій? Хочеш, я покажу тобі справжнього змія?

— Ага!

Тоді хлопець підійшов по плитах до чорної води, у якій плавало сміття, і плюнув туди цівкою. Потім рвучко присів, занурив руку і витяг із води чорну лискучу гадюку просто з того місця, куди плюнув, і одразу ж кинув її на плити.

Чорна гадюка дуже заворушилася, зашипіла, поповзла назад до води і стрибнула у Дніпро.

— Отак! — сказав мені Йов.

Я стояла і не могла сказати ні слова.

Йов сказав:

— Це мене навчив малий Цвях. Він дуже багато таких штук знає.

Цей хлопець, чия кров для мене коштовна.

Тут, просто біля нас до плит, пристав пароплав, із нього виходили люди, піднімалися нагору.

Із натовпу до нас вибігло мале хлоп’я і стало бити кулаком у Йовову ногу.

Це був Іоаникій.