Славка
Шрифт:
Тоді ж із натовпу вибігла жінка, вибачилася перед Йовом і забрала малого кудись із собою.
— Таких змій, — розказував Йов, — малий Цвях викликав навіть зі Ставка, він казав, коли йому щастить добратися до більшої річки — він може робити взагалі щось неймовірне.
Ми замислились.
— Може, зараз він стоїть біля Бугу і викликає, — сказав Йов.
— Чого це він має саме зараз стояти біля Бугу?
— А його завжди до річки тягне, розумієш?
— Розумію.
До плит пристав другий пароплав. Із натовпу до нас вибігла доросла
Я сіла на плити і притислася рукою до Дніпра.
Саме зараз через цю саму воду, яка, як відомо, уся на світі — сполучена, до Бугу притискається мій Цвях, чия кров коштовна.
Тоді я нахилилася до води, і занурила своє обличчя у річку, і сміття було мені за вінок, і я голосно покликала хлопця — «ЙОВ!» — крізь Дніпро, чия кров для мене коштовна.
І витягла лице із ріки.
У рот мій набралося води, у ніс теж, і в очі, і у річку з мого обличчя текло тисячі струмків Дніпрової води, і тоді я зрозуміла, що викликаю змія.
І тоді я побігла геть від плит і геть від річкового вокзалу у ті місця, де змій міг би вилізти.
І спітніла, і злякана, уже далеко від усіх людей я покликала змія тихенько-тихенько, ніби подула над водами:
— Йо-ов!
— Шшшш! — тихо відповів мені Дніпро Довгий Змій.
— Йо-ов!
І він скрикнув, як чайка.
— Йо-ов! — скрикнула я голосом чайки.
І він показав десь далеко, може аж біля того берега, кінчик свого хвоста.
Я засміялася.
Я зрозуміла, що Дніпрового Довгого Змія звуть не Йов.
— Йоаникій! — закричала я.
І змій голосно зробив вдих і видих, як ціла річка.
Він плавав дуже близько від поверхні, крізь воду було видно його різнокольорову шкіру.
— Йоаникій! — закричала я знову, і змій почав тривожитися.
То там, то там він плюскався назовні і виринали шматки його довгого тіла, завитого кільцями.
— Йов!!
Весь Дніпро плюскався і розливався.
Змійове тіло, завите кільцями, билося то об мій берег, то об той. Острів заливали хвилі.
Я закричала змійове ім’я:
— ЙОВ!
І змій застогнав, і мене накрило величезною хвилею.
Мене всю охопила така коштовна Дніпрова вода!
І тоді я закричала змійове справжнє ім’я:
— Ісихій!
Змій заревів і показався!
Величезний зимовий змій!
Він став іще більшим, і повз, зрушуючи собою гори, і ревів тихо-тихо і голосно:
— ІСИХІЙ!
А я кричала:
— Йо-ов!!
І тоді показався Цвях Йов!
Він почув мій крик крізь коштовну воду і нашу коштовну кров, і викликав змія із вод Бугу.
Буговий змій повз швидко і тримав голову високо, а на голові воссідав хлопець мій Йов.
Він тримався рукою за змійову брову, і від того змій не міг закрити ока і ревів:
— Іоов!
— Ііссии! — шипів йому Дніпровий змій.
І вони почали колом обходити одне одного, і дніпрове річище було для них затісне.
Уся вода посунулась, і посунулись гори, і на поверхню річки почали випливати
якісь таємні чорні давні уламки.— Йов! — закричав, коли їх побачив Йов.
Я подивилась на те місце, куди він показував рукою, коли кричав.
Якась людина, чоловік, сплив із глибини на поверхню, і Йов зліз зі змія, і ми разом побігли до людини і витягли його на берег.
Це був Заяча Губа і він сказав отак:
— Я лежав на дні, і потік охопив був мене, і усі хвилі замкнулися наді мною. І я кликав: «Славко!» — я крізь коштовну воду кликав також: «Йов!» І ваша кров почула мене, і ви підняли мене. Бо я лежав там на денах і тільки на вас і уповав.
СЛАВКА
Тоді на річковому вокзалі ніхто мене так і не забрав.
Я знову автостопом приїхала додому. Дитині, до речі, набагато легше стопити.
Двері були відчинені, в хаті стояв бардак. Але я лягла на своє ліжко і заснула міцно-преміцно.
І мені наснилося все, що повважало за потрібне наснитися дівці.
Наступного дня мама повернулася і все поприбирала.
Але перед тим, як заснути, я все лежала, і все тіло моє здригалося, як від довгого-довгого плачу.
ЛЮТИЙ
ПАТЛАТІ
Коли Лютий пішов від мене, патлатим хороводилось.
Патлатим завжди навесні хороводиться. Або з дзьобатими їм б’ється, або ж хороводиться. Ще й наспівують кружляючи:
«Всі сушені квіти віддам за одну Зелену, прозору, широку весну!..»Кидаються у свої кубла, виносять звідти всяке сушене: невипиту липу, віночки, ікебани — складають все, як водиться, на купу і підпалюють приспівуючи:
«Всі кактуси в банках віддам за одну Зелену, і навіть червону в світанках, Велику на волі поволі весну!»І безперечно, аби в патлатих малися кактуси в банках, то, доспівавши до цього місця, це дике плем’я не полінувалося б їх винести та іспортить. Та, на щастя, кактуси по болотах не росли. Але ж патлі за тим довго не журилися, а однаково бігли знов десь по кублах і виносили свої зачитані книжечки — томики Байрона, скидали їх докупи та підпалювали. Тепер увесь гамуз патлатоволосих ділився на два: одні хороводили навколо палаючих віночків та сушених квіток, інші ж — навколо згоряючих, але безсмертних томиків Байрона.
«Увесь світ віддали б лише за одну, Та ні, цього мало — за справжню весну!»А останні два рядки волали голосно-голосно, наче недорізані, і при тім гасали межи вогнищ, як показилися:
«Ви здатні віддати усе — за одну, Усе, чим багаті, — за справжню весну?!»Звертання, мабуть, зверталося до дзьобатих. Не знати точно, але, як правило, після цих слів прилітала зграя дзьобів і починалося взаємозачіпання.