Сашко
Шрифт:
— А що ви тут робите?
— Ми просто загулялися допізна. Ніч така гарна, а в хаті задуха. Але не йдіть туди далі, там фашисти підстерігають.
Він задумався, мабуть, не знаючи, що робити. В цю хвилину на вулиці пролунали притишені голоси. Це йшли фашистські солдати.
— Дядю Михайле, давайте я проведу вас усіх до того підвалу, який ви знаєте.
— Гаразд, веди, — враз погодився він. — Ти проведеш туди цих людей, а я піду до себе. Мене не займуть, адже я в себе вдома.
Я повів аж п’ять дорослих чоловіків до свого саду, потім на подвір’я
Зачиняючи після всіх двері до підвалу, я чув, як розмовляли солдати на сусідньому подвір’ї. Хоч було дуже темно, але я показав їм язик, як це робила Женя, і повів людей заплутаними темними коридорами й ходами по підвалах, де тільки я розбирався вільно, бо це були шляхи моїх дитячих пригод. П’ятеро дорослих підпільників ішли за мною, і я їх рятував від гестапо, — це вам не іграшки!..
Всіх п’ятьох я привів до ями, підняв ляду й закрив потім за ними, заваливши її всяким мотлохом.
Один підпільник, кремезний і балакучий дядя, сказав мені, коли стрибав у яму:
— Ти ж, хлопчику, дивися не забудь про нас завтра, бо з твоїх катакомбів сам чортяка дороги не знайде…
— В порядку! — сказав я йому. — Як тільки солдати подадуться з нашої вулиці, я буду у вас.
Ледве я встиг прийти додому й лягти в ліжко, як у двері застукали.
— Це фашисти, — прошепотіла Ромка, яка, звичайно, ще не спала.
— Вони, — відповів я і розбудив бабусю, потім відчинив двері.
Четверо фашистів — троє солдатів і один офіцер — зайшли до кімнати.
— Хто тут живе? — спитав офіцер.
— Тут живемо ми, — відповів я, показуючи на Ромку і на бабусю, що саме протирала очі й ніяк не могла збагнути спросоння, що власне сталося.
Офіцер подивився на мене й сказав щось до солдатів. Вони пройшли на кухню, заглянули під бабусине ліжко, але по-справжньому не шукали. Мабуть, на них вплинуло те, що помешкання наше виглядало дуже вбого і фашистам не було чого потягнути. Недаремно на їх обличчях, коли вони тільки зайшли до нас, можна було побачити якесь невдоволення й розчарування.
Один солдат, який, до речі, трохи розумів по-нашому, зняв був з цвяшка моє пальто, але, оглянувши його з усіх боків, презирливо скривив губи і повісив знову. Я вийшов вслід за ним і пошепки сказав йому:
— Пане солдат, ось я вам покажу квартиру, де живе одна дуже багата жінка. Вона спекулянтка, вона скуповує у ваших солдатів і офіцерів майно, обдурює їх. В неї бувають різні підозрілі люди…
І я розповів, як потрапити до квартири Вовчихи.
— Гут, гут, хлопшику! — зрадів солдат і сказав щось офіцерові. Потім вони всі вчотирьох рушили до зубної лікарки, минаючи квартири інших пожильців.
«А що, мадам, — сказав я собі в думках, — потралялякаєш тепер!..»
І я пішов спати.
Вранці Ромка пішла додому і враз повернулася:
— Сашко, тебе кличе батько. За хвилину я вже був у них.
— Ну, розповідай, — сказав він.
— Що ж тут розповідати? — відповів я. — Сидять усі в ямі, замасковані так, що ніхто їх
не знайде. Коли скажете, тоді й випущу. Але в мене немає чого дати їм їсти.— Про те не турбуйся. Просидять кілька годин голодні. З дому не виходь нікуди, я прийду незабаром і тоді скажу тобі, що робити далі.
– Єсть! — відповів я з готовністю.
Але даремно я побоювався, що дядя Михайло затримається. Він прийшов швидше, ніж я сподівався, і знову Ромка прибігла за мною.
— Діти, — сказав дядя Михайло мені й Ромці, — сталося велике горе: гестапівці схопили батька вашої товаришки Жені.
— Не може бути!
— Бідна Женя! — вигукнули ми.
— Це тоді, — промовив я, — коли він уночі вийшов садом на Собачку.
— Сашко, — відповів дядя Михайло, — зарубай собі на носі, що його тут не було ні сьогодні вночі, ні вчора, ніколи не було… Ти його зовсім не бачив тут, ти помилився…
— Я вже зарубав собі на носі, дядю Михайле. Я нікого не бачив цієї ночі навіть уві сні і нічого не знаю… — сказав я.
— Справді, ми нічого не бачили, — відповіла Ромка.
Дядя Михайло пильно подивився на нас і щось буркнув собі під ніс, здається, про те, що, мовляв, ми ще молокососи і що нам треба гратися в ляльок.
З Ромкою ми умовилися, що вона піде до Жені й спробує її заспокоїти. Я запропонував, щоб Женя приходила до нас частіше.
ПІСНІ СТЕПУ
Заховані мною підпільники сиділи в підвалі аж до вечора другого дня. Дядя Михайло заборонив мені випускати їх раніше і навіть хоч один раз понести їм їсти. Я думав, що вони потім будуть мене страшенно лаяти і, в усякому разі, будуть ображені на мене, що я не прийшов до них і не приніс їсти, бо цілих півтори доби ніхто з них нічого не їв.
Тільки надвечір другого дня дядя Михайло наказав мені випустити їх, але сам не пішов зі мною до підвалу. Я розумів: він зовсім не хотів, щоб хтось його бачив зі мною та ще й на нашому подвір’ї.
Підпільники покірно сиділи в ямі, коли я прийшов і, відкидавши мотлох, підняв ляду. Вони не тільки не лаяли мене, а, навпаки, були дуже ласкаві зі мною, і дякували мені, і руку тиснули, і навіть хотіли щось подарувати мені, та тільки в них нічого з собою не було, і тоді один спитав, який би я хотів подарунок від них на згадку: чи сибірського кота, чи складаний ніж, чи металевий свищик, чи балалайку.
Я сказав йому, що дуже хочу, щоб мені хто-небудь подарував пістолет ТТ.
Тоді один з них промовив:
— Такою цяцькою ми й самі граємось.
Другий додав:
— Бач, синку, пістолети, та ще такі, як ти просиш, не даруються, а здобуваються в бою. Зрозумів?
— Авжеж, зрозумів, — засміявся я. — От я й здобуду такий пістолет собі в бою.
Вони похитали головами, дивлячись на мене. На прощання я їм сказав:
— Ви не думайте, що я побоявся прийти до вас удень або пожалів для вас якої-небудь їжі. Ні, я хотів принести вам що-небудь поїсти, але дядя Михайло мені заборонив навіть відвідувати вас.