Сашко
Шрифт:
В ці дні я зовсім не ходив на Хрещатик з своєю скринькою, бо треба було увесь час вартувати на подвір’ї. Адже облава могла повторитися, і тоді треба було б вчасно попередити Старикова. Не міг я блукати десь по місту, знаючи, що поранений наш офіцер залишається без догляду.
Якось прибігла Ромка й сказала, що мене кличе її тато.
— Я розповіла йому про Старикова, — сказала вона.
— А що він сказав тобі відразу?
— Сказав, що ми взялися не за свою справу.
— Тобі треба було сказати, що ніхто з дорослих не побачив Старикова на пустирях Собачки, а ми побачили і нізащо
— Я йому так і сказала.
— А він?
— Пробурчав, що ми завжди плутаємося в дорослих під ногами. А тоді сів і довго, довго думав, а потім каже: «Поклич мені отого шибеника твого Сашка… Я з ним поговорю як слід!..»
— Думаєш — він мене лаятиме?
— Не знаю. Ти його не лякайся: він у мене хороший.
— Та я знаю… Нехай і лає, і наб’є, аби тільки допоміг Старикову.
— Він мені нічого про це не сказав. Але ходімо швидше, мені просто не терпиться, щоб ти поговорив з батьком.
Коли ми прийшли до них, Ромчин батько сказав їй:
— Ти йди собі, погуляй… у нас тут розмова між мужчинами… Ну! — гримнув він на неї, побачивши, що вона зам’ялася, не бажаючи йти. — Кому я сказав?!
Ромка пішла, ображена. Я певний, що вона намагалася потім нас підслухати, бо я її вдачу знаю.
Коли ми залишилися вдвох, дядя Михайло походив трохи по кімнаті мовчки, потім спинився напроти мене й гукнув:
— Ти що тут каламутиш дітей? Га? Ти думаєш, усе тобі так просто минатиметься?.. Молокосос ти, щоб за такі справи братися. Ось я візьму дрюка та всиплю тобі, щоб ти не брався не за своє діло! Матері немає тут, то виробляєш, що хочеш…
Такої зустрічі я не сподівався і мовчав, переступаючи з однієї ноги на другу, а він не переставав:
— Ти знаєш, що таке гестапо? Ти знаєш, що звідти живими не повертаються? А за такі справи гестапо тобі не минути. Там тебе битимуть нагаями, колотимуть голками під нігті, ламатимуть руки, а потім повісять незалежно від того, чи викажеш ти своїх спільників, чи ні… Тебе вмовлятимуть, що випустять, коли викажеш усіх, ти їх послухаєш і викажеш, а вони все одно тебе повісять. А коли й випустять, то свої тоді рішать тебе…
— А звісно, — вставив я, — щоб своїх не виказував, щоб мовчав як риба…
— Правильно, щоб мовчав як риба або брехав би їм хтозна-що…
— Я й мовчатиму. Я їх не боюся. З мене слова не витягнуть.
— Тебе спитають: «З ким ти водив пораненого командира? До кого ти повів його? Хто його заховав?» Ти їм і скажеш…
— Ніколи в світі! Дядю Михайле, ніколи й нізащо в світі! Їй-бо!
— А потім тебе спитають: а кому ви віддали пораненого? а ти їм скажеш: батько моєї подружки Ромки забрав його і десь дівав. «Ага! — скажуть. — Ромчин батько!.. А давай його сюди, в гестапо, ми ще й з ним побалакаємо!..»
Ці його слова вражали мене.
І навіщо він усе це говорить? І тоді я крикнув:
— Мовчіть, дядю Михайле! Коли ви мені не вірите, то я сам уночі уб’ю фашистського солдата на вулиці, роздягну його, заберу одяг і документи, потім переодягну Старикова, віддам йому фашистські документи, і він тоді зможе кудись поїхати і, може, сам, без нас потрапить до партизанів. Тільки…
— Що — тільки?
— Мені буде дуже жаль, що ви не допомогли йому зв’язатися з партизанами,
і людина може потрапити в лапи до гестапівців.— Чекай, чекай, молокососе, до яких партизанів? Чому це я мушу його зв’язувати з ними? Я нічого про них не знаю…
Тут уже я й сам почав сумніватися, чи не помилялися ми всі троє щодо Ромчиного батька. Може, й справді, він нічого не знає про партизанів і сходяться до нього ночами не підпільники, а казна-хто. Справді, так могло бути. Це навіть дуже можливо. Мабуть, це так і є. Тоді навіщо мені з ним розмовляти? А він тим часом знову атакував мене:
— Ну, ось ти просиш поради в мене, ти навіть закинув про те, щоб я зв’язав його з партизанами, а звідки ти береш, що я можу це зробити і що я хочу це зробити? Що я, партизан, чи що?
Я розгубився зовсім. Виходить, що ми всі помилялися.
— Я нічого не знаю, — сказав я. — Як ви нічого не можете нам порадити, то ми й самі знайдемо, що зробити з ним.
— Що, що ж ви з ним зробите? Ви ще самі з собою не знаєте, що робити, а вже хочете інших рятувати.
— Якщо ви такі, — випалив я раптом, — то я піду. Даремно ви мене кликали…
І я, одягнувши кашкета, рушив до дверей. Я почув, як від дверей хтось поспішав легкими нечутними кроками. Я впізнав Ромчині кроки. Звичайно, вона підслуховувала і зараз прибіжить до мене радитись.
— Чекай! — почув я голос Ромчиного батька. — Куди?
— Додому! — відповів я сердито. — Ви на мене гримаєте, а може, я зараз для Радянської влади роблю більше, ніж ви. І мати моя для Радянської влади десь працює, а ви тут у фашистів служите на паровозі…
Він підійшов до мене, взяв за плече і скуйовдив мені чуприну.
— Ви мене не затримуйте, — сказав я йому і взявся за ручку дверей.
— Ну, ну, не поспішай…
Він глянув у вікно. Надворі вже було темно, і холодний дощ забивав у шибки. Я подивився на дядю Михайла запитливо. Він почав одягатися.
— Ну, веди до нього, — сказав він.
— До кого?
— До командира роти Старикова, зрозумів?
— Ніякого командира я не знаю і ні до кого вас не поведу.
— Ну, ну, Сашко, не вдавай дурника, веди.
— Не поведу й нізащо не покажу вам його. Я вам не вірю…
— Що? — вигукнув він. — Як ти сказав?
— Коли ви нічого не можете допомогти, то нащо я вам буду його показувати.
— От як!.. — Він спохмурнів і знову почав ходити по кімнаті. Потім підійшов до мене. — Ну от що, Сашко, давай помиримось. Ось тобі моя рука, що я тебе не зраджу і не викажу нікому. Що ж до партизанів і таке інше, то ти менше ляскай про це, все-таки не твоя це справа. А тепер пішли, показуй свого командира. Можеш мені довіритися. Ти друг Ромки, я тобі поганого не схочу.
На цьому ми й помирились. Я повів його до свого підвалу. Що далі ми йшли підвальними ходами, то більше дивувався дядя Михайло. Нарешті він спитав:
— А хто ще буває в цих підвалах?
— Я знаю тут краще за інших всі ходи й виходи… Ці підвали позакидані наполовину всяким сміттям та жужелицею від опалення, і тепер тут ніхто не буває, бо опалення не працює. Добре знав ходи тут двірник, але його ще наші мобілізували, а слюсар теж десь подівся, і тепер в домі немає нікого, хто б тут добре розбирався…