Олюнька
Шрифт:
Іноді засуджено когось на різки – вони й тут виконували болючу функцію. При тім напилися з коштів процесу, закусили та ще й закурили. А вже ж то велика нужда змушувала їх найматися на який день робити до заможного шляхтича.
В пору, як починається це оповідання, вони несли службу холерників, а корчму на Ячменівці зробили собі рятунковою станцією.
Асафат був хлоп низького зросту, грубий, з надутими жовтими щоками, з волоссям як щітка та підпухлими від перепою очима. Петро був високий, стрункий. А обидва – сильні як ведмеді.
Хоч вони ходили обдерті й замаргані, хоч займали таке принизливе становище,
Асафат і Петро відвезли Лукашів на холерний цвинтар і вернули знов на Ячменівку.
– Гей, Янкель! Горілки! – гукнули з порога.
Той налляв. Випили по чарці.
– За двоє два! – каже Асафат.
Випили знов.
– Знаєте, Янкель, Лукаші обоє вже… ого! – і махнув рукою.
– Але? – питає шинкар. – А коли?
– Господь їх знає… зо три дні лежали мертві, а ніхто не знав. Щойно ми вивезли.
Янкель лиш головою покрутив.
У тій хвилі ввійшов до корчми Стефан Ясів.
– Дзінь добрий! А ще нема нікого?
– Є ми… та й ви прийшли, то вже й усі.
– Я не те хотів сказати… Андрій Лукашів запросив усіх на почесне… буде нас тут більше.
Асафат глянув на Петра й усміхнувся. Петро й собі моргнув, та й Янкелеві щось ніби усмішка під носом пробігла.
– Певно! – відзивається Петро. – Добре поживився… має звідки платити.
– Та що говорити, панє Пєтше! Де ж би? Таж то сирітське.
– Ага! В сироти два животи, – каже Петро.
– Сироту де зловиш, то бий! – доповідає Асафат.
Всі засміялися гуртом.
Тим часом шляхта почала сходитися по двоє, по троє до корчми. Кожний вітав присутніх своїм «дзінь добрий», кланявся кашкетом і сідав коло стола.
Надійшов префект. Усі повставали на привітання, поклонилися чемно і запросили його на почесне місце.
Вкінці надійшов і Андрій. Він був якийсь не свій – не знати, чи згризений смертю своїх швагрів, чи втішений тим, що йому дісталося.
– Пане Єнджею, вам, мабуть, треба вокомана [6] , не забувайте за мене, а про нагайку я сам постараюся, – кликнув йому Асафат назустріч.
– А мене беріть за мандатора [7] ! – каже Петро.
6
Економа.
7
Суддю.
Усі засміялися.
– Жартуйте здорові, а мені в голові морочиться, що з тим усім робити?
– Відступіть мені – каже Асафат, – я буду господарити і дитину няньчити.
– Ви ґаздували б, як коза в капусті,– каже котрийсь шляхтич. – А худоба у вас є?
– У нього худоба за коміром аж пішки ходить, – каже другий.
Асафат насупився як міх, оглянувся, хто це з нього кепкує.
Андрій налякався, щоб не було сварки, і заговорив про інше.
– То ж то бо й біда, що худоби бракує…
– Що
балакаєте, Єнджею? Таж у небіжчика Лукаша худоби доволі…– Ого! Й одного хвоста нема… хтось покрав.
– Покрав?! – чудувалися Асафат і Петро, котрі ще того не знали.
Зійшла бесіда на те, як хто міг украсти худобу, коли в Лукашів був такий злющий собака, що не дав нікому чужому на обійстя приступити.
– Ба! Собака була замкнена в хаті, а як ми її випустили, то вганяла як скажена, – каже Петро Ясів. – Пан префект таки добре настрашився…
– Гм… настрашився не настрашився – але чого ж лізти в зуби скаженій собаці?
Андрій побалакав про щось із Янкелем, а той поставив на стіл гарнець горілки і пляшку гараку.
– За ваше здоров'я, пане префекцє! – промовив Андрій, зняв шапку і, тримаючи чарку в руці, поклонився префектові.– Дай боже довгий вік прожити – віват!
Андрій вихилив горілку до рота, потримав її хвильку, проковтнув, скривився і сплюнув набік. Відтак налляв другу чарку і подав з поклоном префектові. Префект устав, узяв чарку до рук, відкашлянув і каже:
– Дякую, пане Єнджею! Дай боже й вам довгого віку! Споживайте здорові ваше добро та щоби вивели в люди дитину, котру вам віддали під опіку, – віват!
І знов понеслося по корчмі грімке «віват».
Андрій наливав чарку, подавав чергою і кланявся, але вже не так низенько, як префектові. Кожний шляхтич промовляв кілька слів, а відтак випорожнював чарку.
Янкелиха поклала на стіл кілька шабасових гуглів [8] , миску сиру й горня сметани. Принесла зеленої цибулі, накришила до сиру, вим'яла разом, посолила й налляла сметани. Цеї мішанини понакладала на тарілки і порозставляла на столі. Префектові дісталася найкраща тарілка.
8
Булок.
Шляхта взялася до роботи. Кожний краяв кавальчик гугля, мачав у миску і, відгортаючи лівою рукою вуса, правою вкладав обережно до рота. На хвилю втихла розмова, чути було лише ляскання язиків, задоволених смачною їдою. Хто скоріше упорався, запивав горілкою.
Як уже всі скінчили їду, поставила Рифка горнець кип'ячої води й кілька склянок з грубого зеленого скла. Варехою наливала гарячої води до склянок і ставила перед гостей, а ті знов доливали собі гараку з пляшки, від чого вода набирала червоної окраски. Кому було води забагато, зливав зі склянки таки на поміст. Не стало склянок для всіх, тож дехто здіймав горня з полиці, а дехто таки мусив ждати, аж старший гість вип'є. Вимити склянку, з котрої пив попередник, уважається обидою його так само, як обидою було б обтерти пищик цибуха, коли шляхтич шляхтичеві дасть покурити.
– Оце добре проти холери! – перервав мовчанку один з гостей. – Вода гаряча, гарак добрий… все те розігріє кишки – та й трохи безпечніше…
– Е! Або холера таке вже велике лихо? Не одному вона вийшла на добро, – каже Петро і глядить з усмішкою на Андрія.
– Авжеж, – підхопив Антін Михасів, свояк Андрія. – Петро і Асафат, либонь, попухли би з голоду, якби не возили мерців…
– Пильнуйте-но ви свого носа, пане Антоні, не наших мерців! – каже Асафат.
– Вже ж то ми не заробимо на холері стільки, як ваш швагер Єнджей.