Чтение онлайн

Ще не затихло дудніння воза, як уже всі розійшлися з Лукашевого обійстя. Лиш один вартовий остався, поки префект не прибив на дверях громадської печатки. Ябчак, сумний, переліз через пліт і взявся до своєї роботи. Андрій Лукашів поніс дитину, що голосно кричала, а цілий натовп людей поплівся за ним.

Ось так розсталася Олюнька зі своїми батьками, яких до цеї пори не пізнала гаразд та вже й не мала пізнати на цьому світі.

Ганна, жінка Андрія Лукашевого, була зайнята важливою роботою. Вона винесла на подвір'я варену бараболю,

дробила її пальцями і кидала гусям, а ті поквапно збирали своїми жовтими дзьобами. Саме тоді Андрій, придержуючи одною рукою дитину, другою відчиняючи хвіртку, увійшов на подвір'я. Олюнька, що під час дороги була заспокоїлася й задрімала, тепер прокинулася й заплакала голосно.

Андріїха почула плач дитини, обернулася, побачила чоловіка з дитиною на руках і скрикнула:

– Матко боска!.. А ти де взяв тоту пищавку? На вулиці знайшов чи на гною?.. Пощо мені тут якесь дрантя зносиш?.. Чи ж я свого не маю досить? У Андріїв було троє дітей.

– Цить, жінко! Нещастя…Обоє Лукаші померли від холери, лишилася сирота… треба було взяти… це ж моя сестрінка.

– Та що мені до того? Що мені до твоїх сестрінок? Викинь тото де до дідька!

– Що бо ти, Ганю, говориш? Що ж воно винне, що лишилося, та й де я його подіну?

– Мені що до того?! Я чужих бахурів доглядати не буду… або воно з хати, або я!

На той голос надійшов старий сивий дідусь, що робив щось у стодолі. Був це батько Андрія й небіжки Лукашихи.

– А то чого вона так розкричалася? – питає здивовано.

– Нещастя, татуню! Обоє Лукаші повмирали від холери… щойно вивезли їх холерники. Мабуть, три дні лежали мертві в хаті, і ніхто не знав, – говорив Андрій крізь сльози.

Старий Луць став, як громом прибитий. Він не міг промовити й слова, руки в нього тряслися, губи дрижали мов у лихоманці.

– Боже мій, боже! За що мене так караєш на старі літа? Мої дітоньки бідні! Донечко моя люба! Не замкнеш ти мені повік, а мені не довелось навіть побачити тебе та поблагословити в далеку дорогу! – І заплакав старий гіркими сльозами. – Га, воля божа! Хто знає, чиє завтра…

Наблизився до маленької Олюньки й цілував личенько, вічки та малесеньке чоло.

– А я тобі ще раз кажу, що чужого бахура й на очі не хочу бачити! – клепала своє Андріїха.

– Мовчи, жінко без серця! – Гримнув старий. – Вва-а-жа-а-ай! – І погрозив рукою. – Якби в тобі була хоч краплинка людяності, тобі б язик став дубом, поки б ти таке слово вимовила. Проси бога, щоби тобі простив ті дурні слова… Що Лукашам нині, то нам завтра може статися, – а де твої діти подінуться? Що з ними буде? Як би тобі в могилі лежалося, коли б хто твоїми дітьми так накидався?

Андріїха замовкла. Хоч вона чоловіка мала ні за що й робила з ним що сама хотіла, то таки старого Луця боялася як вогню і хоч мала такий гострий язик, що ніяка шляхтянка в цілім Закутті не могла її переговорити, якось не сміла перед старим Лукашем огризатися. Чи це через його старий вік, чи через повагу, яку старий Луць мав у селі, не знати, досить що торохтіння Ганни один Луць умів угамувати кількома словами. І тепер вона замовкла, але таки не могла вгамувати злості, тож, ідучи до хати, копнула пса, що лежав під порогом, і тріснула дверми так, що аж хата затряслася й вікна задзвеніли. Луць усе ще стояв над онукою і втирав сльози.

– Годі, тату, – каже син, – треба щось з дитиною зробити, – і пішов до хати,

а старий стояв усе як прикований.

Андрій знав, що треба розлючену жінку придобрити, бо ж годі, щоб старий міг усе бути з дитиною і за жінкою наглядати.

– Слухай, Ганю, яка-бо ти нерозважна! – промовив Андрій до жінки, переступивши поріг. – Префект хотів віддати дитину, а разом з нею хату, двадцять моргів грунту і все добро Лукашів Ябчакові… це шкода ж, щоб те все пішло в чужі руки.

Ганна була дуже ласа на такі дурнички, тож і тепер від цих слів чоловіка зараз подобріла. Однак, аби не перейти так відразу з лиха в добро, звернула цілу струю своїх медоточивих слів на Ябчака:

– О, мудьо якийсь! Йому хочеться шляхетського грунту та шляхетську дитину на виховання брати!.. А ми ж від чого? Або ми чужі?.. Ходи ж до мене, бідна сирітко, моя Олюнечко! Останнім кусником хліба буду ділитися з тобою – не дам тобі пропасти…

І взяла дитину з рук мужа, поклала на запічку, а сама взяла нецьки, налила теплої води, що грілась у великім горшку, і положила дитину в теплу воду, держачи одну руку під голівкою, щоб дитина не залилася, а другою обливала її марненьке дрібне тіло.

Андрій, хоч знав добре, яка душа в його жінки, не казав нічого, щоб її не дражнити. Постояв мовчки і вийшов відтак надвір.

– А що? – спитав старий. – Не замучить дитини?

– Не бійтеся, тату, вже все добре. Тепер купає її.

Але ні слова не сказав, чим він піддобрив її.

Старий махнув рукою.

– Ей! Чорта свяченою водою відженеш, але добрим не зробиш….

– Я тату, тепер іду туди… Префект має зараз хату печатати. Там худібка осталася, треба порядок зробити, – і пішов до хати Лукашів.

Ганна тим часом викупала дитину, завинула в сухі шмати, а воду вилляла надвір, нецьки поставила сторчма під хату. Дитина, зогрівшись під подушкою, якою її Ганна прикрила, заснула тихенько.

Коли Андрій прийшов під хату Лукаша, застав там уже комісію, складену з префекта й усього уряду громадського. Всі увійшли до хати і стали оглядати те, що осталось по Лукашах.

Префект не дозволив забирати того, що ще лишилося на постелі й коло постелі.

– Гм… буде з вас того, що в скрині і в комірці, а це все треба спалити… Так нам наказали з бецирку [4] .

Скриня була замкнена, а ключ висів на цвяху під образами. Андрій просив кількох сусідів, щоб йому помогли винести скриню. Та префект спинив:

– Гм…за позволєнєм. Мусимо оглянути, що є в скрині, бо то сирітське добро, й треба його буде колись віддати. Ви, панє Стефанє, списуйте кожний кусник… Як з'їде обсигнація [5] , буде все готове.

Поки писар з іншими списав, що було в скрині, префект пішов до комори. Виявилося, що Лукаші були таки добрими господарями. В коморі, крім зимової одежі, було всяке добро: мука, каша, квасоля, горох, біб; було масло і сир, сметана і солонина – все-все, що потрібно. Префект казав усе списати і повиносити.