Чтение онлайн

– Можна використати дроти від сонячної ферми замість розтяжок. – Він трохи відсапався, а тоді продовжив. – Марсоходи будуть якорями. Головне, міцно примотати дроти до…

Якісь летючі уламки вдарили Вотні, і він зник за вітром.

– Вотні! – вигукнула Йогансен.

– Що сталося? – спитала Льюїс.

– Його чимось ударило! – доповіла Йогансен.

– Вотні, доповідай, – сказала Льюїс.

Ніхто не відгукнувся.

– Вотні, доповідай, – повторила Льюїс.

І знов у відповідь вона почула тільки тишу.

–

Його скафандр вимкнувся, – доповіла Йогансен. – Я не знаю, де він!

– Командир, – сказав Бек. – Перед втратою телеметрії було чутно сигнал про розгерметизацію!

– Трясця! – вигукнула Льюїс. – Йогансен, де ти його востаннє бачила?

– Він ішов прямо переді мною, а тоді зник, – сказала вона. Його віднесло на захід.

– Так, – сказала Льюїс. – Мартінезе, йди до АПМ і готуйся до запуску. Всі інші, йдемо на сигнал Йогансен.

– Докторе Бек, – сказав Фоґель, важко долаючи вітер, – як довго людина може вижити після розгерметизації?

– Менше хвилини, – сказав Бек, і його голос урвався.

– Нічого не бачу, – сказала Йогансен, коли екіпаж зібрався навколо неї.

– Шикуємося в шеренгу і йдемо на захід, – скомандувала Льюїс. – Дрібними кроками. Він, певно, лежить ниць; не наступіть на нього.

Вони важко пішли крізь хаос, тримаючись в полі зору одне одного.

Мартінез упав до шлюзу АПМ і допоміг йому побороти вітер і закритися. Щойно тиск нормалізувався, він швидко скинув скафандр. Залізши драбиною до відсіку екіпажу, він ковзнув у крісло пілота й запустив систему.

Однією рукою він тримав аварійний контрольний список дій, а іншою швидко клацав умикачами. Системи одна за одною переходили в режим готовності до польоту. Йому впали в око показники однієї з них.

– Командире, – передав він по радіо. – Кут нахилу АПМ – сім градусів. Він перекинеться за 12,3 градуса.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

– Йогансен, – сказав Бек, дивлячись на наручний комп’ютер, – біонаглядач Вотні щось надіслав перед тим, як вимкнутися. у мене написано тільки «Пакет пошкоджений».

– У мене теж, – сказала Йогансен. – Передалося не повністю. Частки даних бракує і контрольна сума не сходиться. Дайте мені секунду.

– Командире, – сказав Мартінез. – Повідомлення з Г’юстона. Нас офіційно згорнули. Буря напевне стане занадто сильною.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

– Вони надіслали повідомлення чотири з половиною хвилини тому. на основі зображень із супутників дев’ятихвилинної давності.

– Зрозуміло, – сказала Льюїс. – Продовжуй готуватися до старту.

– Прийнято, – сказав Мартінез.

– Беку, – сказала Йогансен. – Я відкрила вихідні дані. Простий текст: BP 0, PR 0, TP 36,2. Це усе, що є.

– Прийнято, – похмуро сказав Бек. – Кров’яний тиск нуль, пульс нуль, температура нормальна.

В ефірі на мить запала тиша. Вони продовжували просуватися вперед, долаючи піщану бурю, сподіваючись на чудо.

– Температура

нормальна? – спитала Льюїс із ноткою надії в голосі.

– Має минути якийсь час, поки… – Бек затнувся. – Поки тіло охолоне.

– Командире, – сказав Мартінез. – Нахил вже 10,5 градуса, а пориви штовхають до 11.

– Прийнято, – сказала Льюїс. – Готовий до запуску?

– Підтверджую, – відповів Мартінез. – Можу злітати в будь-яку мить.

– Якщо він перехилиться, ти зможеш злетіти, поки він не впав остаточно?

– Гм, – сказав Мартінез, який не очікував такого питання. – Так, мем. Я перейду на ручне керування і дам повний газ. Тоді вирівняюся носом догори й повернусь до запрограмованого режиму злету.

– Прийнято, – сказала Льюїс. – Усім іти на сигнал скафандру Мартінеза. Проходьте шлюз і готуйтесь до старту.

– А ви, командире? – спитав Бек.

– Я ще трохи пошукаю. Ворушіться. Мартінезе, якщо апарат почне перекидатися, злітай.

– Ви справді думаєте, що я вас покину? – спитав Мартінез.

– Я тобі щойно наказала це зробити, – відповіла Льюїс. – Ви троє, рушайте на борт.

Вони неохоче підкорились наказові Льюїс і пішли до АПМ. Нещадний вітер примушував їх боротися за кожен крок.

Льюїс посунула вперед, не бачачи навіть власних ніг. Згадавши щось, вона потяглася за спину і витягла пару свердел для каміння. Вранці вона додала метрові свердла до свого обладнання, сподіваючись узяти кілька геологічних проб протягом дня. Тримаючи по одному в кожній руці, вона мацала ними поверхню перед собою.

Пройшовши двадцять метрів, вона розвернулася й пішла в протилежному напрямку. Виявилося, що іти по прямій неможливо. Їй не тільки бракувало візуальних орієнтирів, а й вітер постійно збивав з курсу. Самого тільки піску налітало стільки, що він заносив її по кісточки з кожним кроком. Вона бурчала щось і йшла далі.

Бек, Йогансен і Фоґель запхалися до шлюзу. Троє могли заходити до розрахованого на двох шлюзу тільки в аварійних випадках. Коли тиск вирівнявся, Льюїс викликала їх по радіо.

– Йогансен, – сказала вона. – А інфрачервона камера марсохода не допоможе?

– Ніяк ні, – відповіла Йогансен. – в інфрачервоному крізь пісок видно не краще, ніж у видимому спектрі.

– Що вона надумала? – спитав Бек, знявши шолома. – Вона геолог. Вона знає, що в піщану бурю інфрачервоні камери не допоможуть.

– Хапається за соломинку, – сказав Фоґель, відкриваючи внутрішні двері. – Треба сідати в свої крісла. Будь ласка, не баріться.

– Мені це не подобається, – сказав Бек.

– Мені теж, докторе, – сказав Фоґель, піднімаючись драбиною, – але командир віддала нам наказ. Порушення субординації не допоможуть.

– Командире, – передав Мартінез, – нахил 11,6 градуса. Один сильний порив – і ми перекинемося.

– А локатор наближення? – спитала Льюїс. – Він зможе зреагувати на скафандр Вотні?