Чтение онлайн

Мартінез виліз із ліжка першим. Як військовий пілот, він легко підхопив флотський режим Льюїс.

– Доброго ранку, командире, – браво привітався він.

Йогансен сіла, але не поспішала рухатися далі, в суворий світ поза межами ковдри. Для неї, розробника програмного забезпечення, ранок ніколи не був улюбленою порою.

Фоґель повільно сповз із ліжка і перевірив годинник. Без жодного слова він одяг комбінезон і, як зміг, розгладив на ньому зборки. Він стиха зітхнув від сверблячого відчуття ще одного ранку без душа.

Вотні відвернувся до стіни,

міцніше обійнявши подушку.

– Облиште мене, крикуни, – пробурмотів він.

– Беку! – гукнув Мартінез, термосячи лікаря екіпажу. – Прокинься і співай, друзяко!

– Так, зараз, – заспано сказав Бек.

Йогансен випала з ліжка і залишилася на підлозі.

Витягши подушку з рук Вотні, Льюїс промовила:

– Уставай, Вотні! Дядечко Сем заплатив сто тисяч доларів за кожну секунду нашого перебування тут.

– Зла тітка забрала подушку, – простогнав Вотні, не бажаючи розплющувати очі.

– На Землі я витягала з ліжок 90-кілограмових дядьків. Хочеш побачити, що я зможу зробити за 0,4g?

– Ні, не дуже, – сказав Вотні, сідаючи.

Пробудивши бійців, Льюїс сіла за панель зв’язку, щоб прочитати повідомлення від Г’юстона, що надійшли за ніч.

Вотні заліз до ящика з їжею і вхопив першу-ліпшу пачку на сніданок.

– Знайди мені «яєчню», га? – сказав Мартінез.

– Ти хіба розрізняєш їх на смак? – спитав Вотні, передаючи йому пачку.

– Не дуже, – відповів Мартінез.

– Беку, а ти що будеш? – питав далі Вотні.

– Байдуже, – сказав Бек. – Що даси.

Вотні кинув йому пачку.

– Фоґелю, тобі сосиски, як завжди?

– Ja, будь ласка, – відповів Фоґель.

– Ти ж розумієш, що ти живий стереотип?

– Я не переймаюся, – сказав Фоґель, беручи простягнутий сніданок.

– Агов, сонечко, – гукнув Вотні до Йогансен. – Снідатки сьогодні будемо?

– Мнррн, – буркнула Йогансен.

– Здається мені, що ні, – здогадався Вотні.

Екіпаж їв мовчки. Йогансен нарешті допленталася до ящика з їжею і витягла пакетик з кавою. Вона незграбно залила його окропом, а тоді почала сьорбати, поки потроху не прокинулася.

– Уточнення місії з Г’юстона, – сказала Льюїс. – Супутники показують, що наближається буря, але ми можемо виходити на поверхню до її початку. Фоґелю, Мартінезе, ви зі мною назовні. Йогансен, тобі доведеться сидіти над повідомленнями про погоду. Вотні, твої експерименти з ґрунтами переносяться на сьогодні. Бек вивчатиме вчорашні зразки спектрометром.

– Чи справді потрібно сьогодні виходити перед бурею? – спитав Бек.

– Г’юстон дозволив, – сказала Льюїс.

– Це здається непотрібною небезпекою.

– Летіти на Марс теж було непотрібною небезпекою, – сказала Льюїс. – До чого ти ведеш?

Бек знизав плечима.

– Просто будьте обачні.

•••

Три постаті стояли обличчям на схід. Важкі скафандри зробили їх майже ідентичними. Тільки прапорець Євросоюзу на плечі Фоґеля відрізняв його від Льюїс і Мартінеза, котрі мали зоряно-смугасті.

Темрява на сході коливалася

і мерехтіла у променях ранкового сонця.

– Буря, – промовив Фоґель своїм акцентом. – Вона ближче, ніж повідомляли з Г’юстона.

– Час ми ще маємо, – сказала Льюїс. – Зосередьтеся на завданні. Ця ПКД присвячена хімічному аналізу. Фоґелю, ти хімік, тож ти й відповідаєш за те, що ми накопаємо.

– Ja, – сказав Фоґель. – Прошу, закопайтесь на тридцять сантиметрів і візьміть зразки ґрунту. Дуже важливо саме тридцять сантиметрів.

– Гаразд, – сказала Льюїс. – не відходьте від Дому більш, ніж на сто метрів, – додала вона.

– Угу, – сказав Фоґель.

– Так, мем, – сказав Мартінез.

Вони розділилися. Скафандри «Ареса» зазнали чимало змін з часів «Аполлона» і давали набагато більше свободи руху. Копати, нагинатися, складати зразки в торбинки – усе стало простим.

Трохи згодом Льюїс поцікавилася:

– Скільки зразків тобі треба?

– Давайте по сім кожен?

– Гаразд, – погодилася Льюїс. – в мене поки що чотири.

– В мене п’ять, – сказав Мартінез. – Звісно, ніхто й не чекав, що флот встигатиме за авіацією.

– Он якої ти заспівав? – спитала Льюїс.

– Співаю, що бачу, командире.

– Це Йогансен, – пролунав у радіо голос сисадміна. – Г’юстон погіршив прогноз по бурі до «сильної». Вона буде тут за п’ятнадцять хвилин.

– Повертаємося на базу, – сказала Льюїс.

•••

Дім хитався від ревучого вітру, і астронавти скупчилися посередині. Усі шестеро одягли польотні скафандри, на випадок, якщо довелося б добиратися до АПМ для аварійного злету. Йогансен слідкувала за ноутбуком, а решта слідкувала за нею.

– Швидкість вітру вже за сотню км/год, – сказала вона. – Пориви до ста двадцяти одного.

– Господи, хоч би нас так до чарівної країни Оз не занесло, – сказав Вотні. – А яка максимально припустима швидкість?

– За документами – півтори сотні км/год, – сказав Мартінез. – Сильніший вітер може перекинути АПМ.

– Є прогноз переміщення бурі? – спитала Льюїс.

– Ось її край, – сказала Йогансен, показуючи на екрані. – Перш ніж полегшає, стане гірше.

Покриття Дому ішло брижами під жорстоким натиском, а внутрішні опори гнулися й тремтіли від кожного пориву. Какофонія ставала щохвилини гучнішою.

– Гаразд, – сказала Льюїс. – Приготуватися до переривання місії. Усі йдемо до АПМ і сподіваємося на краще. Якщо вітер стане занадто сильним, злітаємо.

Покинувши Дім парами, вони згуртувалися навколо шлюзу №1. Вітер і пісок сікли їх, але вони могли встояти на ногах.

– Видимість практично нульова, – сказала Льюїс. – Якщо загубитеся, йдіть на сигнал телеметрії мого скафандра. на віддалі від Дому вітер сильніший, будьте готові.

Пробиваючись крізь стіну вітру, вони попленталися до АПМ, попереду Льюїс і Бек, позаду Вотні з Йогансен.

– Гей, – пихтів Вотні. – Може нам прив’язати АПМ? Щоб підстрахуватися від перекидання?

– Як? – видихнула Льюїс.