Гра престолів
Шрифт:
— Ти такий самий сліпий, як Роберт, — мовила жінка.
— Якщо ти хочеш сказати, що я бачу те саме, що й він, то так, — відповів чоловік. — Я бачу людину, яка скоріше помре, аніж зрадить свого короля.
— Одного він уже зрадив, чи ти забув? — запитала жінка. — О ні, я не заперечую, що він вірний Робертові, це кожному видно. Але що буде, як Роберт помре, і трон займе Джоф? До речі, що швидше це станеться, то безпечніше для нас. Мій чоловік з кожним днем стає дедалі шаленішим. А буде біля нього Старк, то він взагалі здуріє. Він усе ще кохає Старкову сестру, оту шістнадцятирічну
Раптом Бранові стало дуже лячно. Нічого він би не бажав більше, аніж повернутися тим шляхом, яким дістався сюди, і знайти своїх братів. Та що він мав їм сказати? Бран зрозумів, що треба підійти ближче і побачити, хто розмовляє.
Чоловік зітхнув.
— Ти б менше думала про майбутнє, а більше — про миттєві задоволення.
— Припини! — вигукнула жінка. Бран почув звук ляпаса і чоловічий сміх.
Бран підтягнувся догори, заліз на химеру, тоді перебрався на дах. Це було легко. Він перебіг дахом до наступної химери, просто над вікном до кімнати, де розмовляли двоє.
— Я втомився від балаканини, сестричко, — мовив чоловік. — Піди-но сюди і замовкни.
Бран всівся на химеру, обхопив її ногами і перевернувся, повиснувши догори дригом. Висячи на ногах, він потроху витягував голову до вікна. Перевернутий світ виглядав незвично. Десь унизу плавав і хитався замковий двір з мокрими від розталого снігу каменями.
Бран зазирнув до вікна. Усередині, в кімнаті, боролися жінка і чоловік, обидва голі. Бран не міг сказати, хто то був, бо чоловік повернувся спиною і закрив своїм тілом жінку, яку притискав до стіни.
Бран зрозумів, що тихі вологі причмокування — то поцілунки. Подих йому перехопило, а очі розширилися з переляку. Чоловік щось робив рукою їй між ніг — мабуть, боляче, бо жінка від того хрипко стогнала.
— Припини, — казала вона, — припини, припини. Прошу тебе… — Та голос був кволий, і чоловіка вона не відштовхувала. Її руки заплуталися у його волоссі, рясному золотому волоссі… а тоді вона рвучко притягнула його обличчя до своїх грудей.
Саме тоді Бран побачив її обличчя. Вона закрила очі й стогнала з розтуленим ротом. Золоте волосся метлялося з одного боку в інший, голова хиталася туди-сюди, та все ж Бран упізнав королеву.
Мабуть, він видав якийсь звук. Раптом її очі розплющилися, і вона втупилася просто у нього. А тоді заверещала.
Далі все сталося дуже швидко. Жінка шалено відкинула від себе чоловіка, волаючи та показуючи на вікно. Бран спробував перегнутися навпіл, щоб дотягнутися руками до химери. Та занадто поспішив. Руки шкрябнули гладкий камінь, ноги з жаху розціпилися, і раптом він зрозумів, що падає. Миттєва запаморока, все болісно похилилося, мимо майнуло вікно… Він викинув руку, вхопився за приступок, не втримався, піймав знову іншою рукою. Гойднувся, добряче вдарився об стіну, аж подих перехопило… Зрештою Бран повис на приступку, зачепившись однією рукою й важко дихаючи.
У вікні над ним з’явилися два обличчя.
Королева… Бран упізнав і чоловіка біля неї. Вони нагадували віддзеркалення один одного.
— Він бачив нас, — верескнула жінка.
— Та вже ж, — відповів чоловік.
Бранові
пальці почали ковзати. Він ухопився за край другою рукою. Нігті намагалися вчепитися у твердий камінь. Чоловік потягнувся униз.— Берися за руку, — мовив він, — бо впадеш.
Бран ухопив його руку і тримався з усієї сили. Чоловік висмикнув його на приступок.
— Що ти робиш? — вигукнула жінка.
Чоловік не зважав на неї. Він був дуже сильний. Далі він поставив Брана на підвіконня.
— Скільки тобі років, хлопче?
— Сім, — відповів Бран, тремтячи з полегшення. Його пальці надавили на руці чоловіка глибокі сліди. Соромлячись, він відпустив руку.
Чоловік зиркнув на жінку.
— До чого змушує кохання, — мовив він з огидою. А тоді виштовхнув Брана з вікна.
З вереском Бран вилетів назовні спиною вперед, не маючи за віщо вхопитися. Двір стрімко полетів йому назустріч.
Десь далеко вив вовк. Гави кружляли навколо зруйнованої вежі, чекаючи насіння.
Тиріон I
Десь у величезному кам’яному лабіринті Зимосічі завивав вовк. Його виття висіло над замком, наче знак жалоби.
Тиріон Ланістер підняв очі від книжок і затремтів, хоча у бібліотеці було затишно і тепло. Слухаючи вовче виття, чоловік неначе переставав бути самим собою, тут і зараз, а натомість опинявся у темному лісі власної душі, голий перед хижою зграєю.
Коли лютововк знову завив, Тиріон захряснув шкіряну обкладинку важкої книги, яку саме читав: столітньої давнини трактат, написаний якимсь давно померлим маестром про те, як пори змінюють одна одну. Він позіхнув і прикрився долонею. Читальний каганець миготів, залишки олії догоряли, а крізь високі вікна просочувалося вранішнє світло. Він читав усю ніч — таке траплялося часто. Тиріон Ланістер не надто полюбляв спати.
Злізаючи з лави, Тиріон відчув, як затекли ноги. Він розтер їх, трохи повернувши до життя, і важко прошкутильгав до столу, де тихенько хропів септон, поклавши голову на відкриту книжку. Тиріон прочитав назву. Житіє великого маестра Етельмура. Не диво, що він заснув.
— Чайле, — покликав він неголосно. Молодий септон підскочив, збентежено блимаючи очима. Кришталь його ордену заметлявся на срібному ланцюжку навколо шиї.
— Я піду поснідаю. Дивися, щоб повернув усі книжки на полиці. Обережніше з валірійськими сувоями — їхній пергамен дуже крихкий. «Військові машини» Айрмідона — дуже рідкісна книга, тільки у вас я бачив її повний примірник.
Чайл ще не прокинувся і відчайдушно позіхав. Тиріон терпляче повторив свої вказівки, тоді поплескав септона по плечі й залишив наодинці з його обов’язками.
Вийшовши назовні, Тиріон вдихнув повні груди холодного вранішнього повітря і почав важке сходження крутими кам’яними сходами, що завивалися навколо бібліотечної вежі. Справа йшла повільно: сходинки вирізані були високими й вузькими, а ноги Тиріон мав короткі та криві. Сонце якраз сходило і ще не прогнало темряву зі стін Зимосічі, а у дворі внизу вже було повно людей. До нього долетів хрипкий голос Сандора Клегана:
— Щось хлопчина ніяк не здужає померти. Хай би вже збирався швидше.