Чтение онлайн

— То скажи, що у листі.

— Мабуть, мені краще піти, — припустив маестер Лювин.

— Ні, — застерегла Кетлін, — нам може знадобитися ваша порада.

Вона відкинула хутро і вибралася з ліжка. Нічне повітря холодило голу шкіру, наче могила, поки вона пробиралася кімнатою.

Маестер Лювин відвернув очі. Нед остовпів.

— Що це ти робиш? — запитав він.

— Запалюю вогонь, — відповіла Кетлін. Вона знайшла халата і вдяглася, тоді схилилася над холодним попелом.

— У присутності маестра Лювина… — почав Нед.

— …який приймав усіх моїх дітей, — перебила Кетлін, — нема коли

облудно встидатися.

Вона просунула листа між розпалу і поклала згори більші дрова.

Нед ступив кілька кроків, схопив її за руку і підняв на ноги, поставивши обличчям до обличчя.

— Ласкава пані, та кажіть уже! Що там, у тому листі?

Кетлін застигла у його руках.

— Попередження, — мовила вона дуже тихо. — Аби ж нам тільки стало розуму його послухати.

Його очі блукали її обличчям.

— Продовжуй.

— Ліза пише, що Джона Арина вбили.

Його пальці з силою вчепилися їй у руку.

— Хто?

— Ланістери, — відповіла вона. — Королева.

Нед відпустив її руку, залишивши на шкірі глибокі червоні сліди.

— Боги святі, — прошепотів він хрипко. — Твоя сестра божеволіє з горя. Вона сама не знає, що пише.

— Знає, — відповіла Кетлін. — Так, вона поривчаста, але цей лист дуже ретельно продумано і хитромудро збудовано. Вона розуміла, що як лист потрапить не в ті руки, то їй кінець. Щоб так ризикувати, замало одних підозр.

Кетлін подивилася на чоловіка.

— Тепер у нас дійсно немає вибору. Ти повинен стати Правицею Роберта, поїхати на південь і дізнатися правду.

І зразу ж зрозуміла, що Нед дійшов геть інших висновків.

— Я не знаю іншої правди, ніж та, яку маю тут. Південь — то гаспидське гніздо, куди краще не потикатися.

Лювин поправив маестерський ланцюг там, де він тер йому шию.

— Правиця Короля має величезну владу, пане. Владу знайти правду про смерть князя Арина, вчинити королівський правосуд над його убивцями. Владу захистити пані Арин та її сина, якщо найгірше виявиться правдою.

Нед розгублено роззирнувся опочивальнею. Серце Кетлін прагнуло до нього, але вона знала, що зараз не повинна обіймати його. Спочатку треба було виграти суперечку. Заради дітей.

— Ти сказав, що любиш Роберта як рідного брата. А чи залишив би ти рідного брата самого у оточенні Ланістерів?

— Інші на вас обох, — понуро пробурмотів Нед, тоді відвернувся і пішов до вікна. Ані вона, ані маестер не зронили ані слова. Вони мовчки чекали, поки Едард Старк прощався у тиші з домом, який любив. Коли нарешті він відвів погляд від вікна, то мовив стомленим і повним суму голосом:

— Колись мій батько поїхав на південь на виклик свого короля. І не повернувся додому.

У куточках Недових очей ледь помітно блищали сльози.

— То був інший час, — відповів маестер Лювин. — Й інший король.

— Так, — глухо підтвердив Нед, тоді всівся у крісло біля вогню. — Кетлін, ти залишишся тут, у Зимосічі.

Його слова пронизали її холодом до самого серця.

— Ні! — раптом вигукнула вона злякано. Невже він хоче покарати її? Невже вона більше не побачить його обличчя, не знатиме його обіймів?

— Ти залишишся. — Карбоване слово Неда не залишало місця для суперечок. — Ти маєш правити Північчю замість мене, поки я там відбуватиму в Роберта на

побігеньках. На Зимосічі завжди має сидіти Старк. Роббові чотирнадцять років, скоро він стане дорослим чоловіком. Він має вчитися правити, а мене поряд не буде. Хай сидить у твоїй раді й готується до своєї години.

— Хай боги збавлять нас від неї ще багато років, — пробурмотів маестер Лювин.

— Маестре Лювине, я довіряю вам, як власній рідні. Радьте моїй дружині у всіх справах, малих і великих. Навчайте мого сина усього, що він має знати. Бо зима насувається.

Маестер Лювин поважно кивнув. Тоді запала тиша, поки Кетлін не зібралася з силами і не спитала те, чого боялася найбільше:

— Що буде з іншими дітьми?

Нед підвівся, забрав її у обійми і глянув просто у вічі.

— Рікон ще дуже малий, — мовив він м’яко, — хай лишається тут з тобою і Роббом. Решту дітей я повезу з собою.

— Я не зможу цього пережити, — відповіла Кетлін, тремтячи.

— Але мусиш. Санса вийде заміж за Джофрі, бо інакше не можна. Приводу сумніватися у нашій вірності престолові я їм не дам. Що до Ар’ї, то їй час вчитися південних двірських звичаїв. За кілька років нам доведеться думати вже про її заміжжя.

«Санса засяє на півдні, як сонце», подумала про себе Кетлін, «та й Ар'я, боги тому свідки, конче потребує кращого виховання». Поволі, неохоче вона відпустила дочок у своєму серці від себе. Але не Брана. Тільки не Брана.

— Гаразд, — мовила вона, — але прошу тебе, Неде, заради нашої любові, залиш Брана у Зимосічі. Йому ж тільки сім років.

— Батько послали мене виховуватися у Соколиному Гнізді, коли мені було вісім, — відказав Нед. — Пан Родрік каже, що принц Джофрі та Робб незлюбили один одного. Це недобре, але Бран може стати містком між ними. Він чудовий хлопчик, веселий і добрий, його легко полюбити. Хай росте разом з молодими принцами, хай стане їхнім другом, як я — Робертовим. Від цього нашому домові буде безпечніше.

Він мав рацію, і Кетлін це відчувала, та біль її легшим від того не ставав. Вона мусила втратити чотирьох коханих людей: Неда, обох дівчат, її любого синочка Брана. Тільки Робб та малий Рікон залишалися, аби втішити її. У велетенській і похмурій Зимосічі вона відчувала самотність вже зараз.

— Тоді хоч тримай його якнайдалі від стін, — удавано бадьоро мовила вона. — Ти ж сам знаєш, як Бран любить ними видиратися.

Нед поцілунками висушив їй сльози на очах, перш ніж вони ринули щоками.

— Дякую, моя люба пані, — прошепотів він. — Я знаю, як тобі важко.

— Що робитимемо з Джоном Сніговієм, пане? — запитав маестер Лювин.

Кетлін заціпеніла від цього імені. Нед відчув її гнів і віддалився.

Байстрюки народжувалися в багатьох чоловіків. Кетлін виросла, добре усвідомлюючи це. Її не здивувало, коли на першому ж році шлюбу Нед нарядив дитину від якоїсь дівчини, випадково стрінутої на війні. Врешті-решт він мав чоловічі потреби, а вони жили той рік нарізно. Нед воював на півдні, вона залишалася у безпеці батькового замку Водоплин. Її думками радше володіло немовля на ймення Робб, аніж чоловік, якого вона ледве спізнала. Зумів чоловік знайти собі якоїсь утіхи між боями — то й нехай. Якщо ж посіяне проросте, то хай він чесно забезпечить потреби дитини, думала вона.