Гра престолів
Шрифт:
Санса зітхнула, продовжуючи шиття.
— Бідний Джон, — мовила вона, — він заздрить, бо сам байстрюк.
— Він наш брат, — сказала Ар’я занадто голосно, порушивши пообідній спокій палати у башті.
Септа Мордана підняла очі. Вона мала кістляве обличчя, гострі очиці та тонкогубого рота, звиклого невдоволено кривитися.
— Про що це ти, дитино?
— Він наш зведений брат, — виправила Санса бездоганно точно та ввічливо, а тоді посміхнулася до септи. — Ми з Ар’єю говорили про те, яке щастя для нас сьогодні приймати в себе принцесу.
Септа Мордана кивнула.
— Це справді велика честь для нас усіх.
Принцеса Мирцела відповіла на ці вияви гостинності непевною посмішкою.
—
— Нумо подивимося на твої стібки.
Ар’я воліла б заверещати з розпачу. Якраз Сансина вдача — отак взяти і привернути увагу септи.
— Ось, — пред’явила вона свою роботу.
Септа роздивилася клапоть тканини.
— Ар’я, Ар’я, Ар’я, — похитала вона головою. — Так не можна. Ні-ні, так не годиться.
Тепер на неї дивилися усі. Це вже було занадто. Сансі виховання не дозволило сміятися з сестриної ганьби, але Джейна тим часом уже шкірилася за двох. Принцеса Мирцела зробила співчутливу мину. Ар’я відчула, як на очі навертаються сльози, тоді скочила зі стільця і гайнула до дверей.
Септа Мордана закричала услід:
— Ар’є, негайно повернися! Ще один крок, і начувайся! Твоя вельможна мати дізнаються про це! Втекти на очах в принцеси королівського дому! Ти нас ганьбиш!
Ар’я зупинилася біля двері та розвернулася, закусивши губу. Сльози текли в неї по щоках. Вона спромоглася вклонитися Мирцелі і вичавити «З вашого дозволу, панно принцесо».
Мирцела кліпнула очима і поглядом пошукала в панянок свого почту підказки, що робити. Але вагалася тільки вона, септа ж налаштувалася рішуче:
— Куди це ти зібралася, Ар’є?
Ар’я обпалила її поглядом у відповідь.
— Піду коника кувати, щоб далеко ночувати, — солодко прощебетала вона, відчувши миттєве задоволення від виразу на септиному обличчі. Тоді крутнулася на місці й вибігла геть, ринувши сходами донизу так швидко, як тільки несли ноги.
Життя вчинило з нею нечесно. Санса мала геть усе, бо була на два роки старша. Поки народилася Ар’я, молодшій сестрі вже нічого в світі не лишилося. Ар’я часто про це думала. Адже Санса вміла шити, танцювати і співати. Вона складала вірші. Вона мала гарний смак до одягу. Вона грала на високій арфі, а до того ще й на дзвіночках. І що найгірше — вона сама була гарна. Санса мала високі витончені вилиці своєї матері та густе рудо-брунатне волосся роду Таллі. Ар’я ж уродилася у свого вельможного батька: з темним брунатним волоссям без жодного блиску, довгим і похмурим обличчям. Джейна раніше кликала її Ар’я-Коняка та іржала, пробігаючи неподалік. Образа боліла тим гірше, що єдине, в чому Ар’я перевершила Сансу, була їзда верхи. Ну, ще замкове господарювання, бо Санса не дуже тямила у числах. Ар’я сподівалася заради блага самої ж Санси, що принц Джофрі матиме доброго управителя.
Німерія чекала на неї у вартовій внизу сходів і скочила на ноги, щойно побачила хазяйку. Дівчинка розпливлася у посмішці. Принаймні хоч вовченя її любило, одне в усьому світі. Вони усюди ходили разом, і Німерія спала в її кімнаті, в ногах ліжка. Якби пані мати не забороняли, Ар’я радо брала б вовчицю на посиденьки з шиттям. Хай би тоді септа Мордана поскаржилася на її стібки.
Поки Ар’я відв’язувала Німерію, улюблениця лагідно покусувала їй руку. Вовчиця мала жовті очі, які блищали, мов золоті монети, коли ловили світло. Ар’я назвала її на честь войовничої цариці з-понад Ройну, яка повела свій народ через вузьке море. Чомусь це ім’я теж викликало загальну відразу. Санса, звісно, назвала своє цуценя Панночкою. Ар’я скривила мармизу і міцніше обійняла вовчицю. Німерія лизнула їй вухо, дівчинка захихотіла.
До цієї години септа Мордана вже, мабуть, наскаржилася пані
матері. Якщо Ар’я піде до кімнати, її там напевне знайдуть. А вона не хотіла, щоб її знайшли, тож вигадала кращу розвагу. Хлопці якраз навчалися бою мечами у дворі. Вона палко бажала побачити, як Робб вкладає справжнього лицаря принца Джофрі пикою догори.— Ходімо, — прошепотіла вона до Німерії, тоді скочила на ноги і побігла, а вовчиця кинулася слідом.
На критому мості між зброярнею та кам'янцем було вікно, яке відкривало вид на увесь двір. Саме туди вони й прямували, а коли нарешті дісталися, то побачили Джона, який сидів на підвіконні, підперши одним коліном підборіддя. Він дивився на навчання і так захопився, що не помічав їх наближення, аж поки його білий вовк не рушив їм назустріч. Німерія підібралася до нього тишком-нишком, а Привид, вже більший за решту зі свого поносу, понюхав її, легенько вкусив за вухо і повернувся на місце.
Джон кинув на Ар’ю цікавий погляд.
— Хіба ти не маєш зараз сидіти над шиттям, сестричко?
Ар’я висолопила на нього язика.
— Я хотіла подивитися, як б’ються.
Він посміхнувся.
— То лізь сюди.
Ар’я видерлася на підвіконня і всілася поруч із братом під супровід хору з глухих ударів та зойків знизу з двору.
На її розчарування, у дворі якраз навчалися молодші хлопчаки. На Брана накрутили стільки повсті, наче периною підперезали, а опасистий і без того принц Томен став зовсім круглий. Вони пихкотіли, пирхали і лупцювали один одного обмотаними ганчірками дерев’яними мечами під пильним наглядом пана Родріка Каселя — огрядного, мов барило, майстра-мечника з пишними сивими баками на всі щоки. З десяток малих та дорослих глядачів підбадьорливо гукали до суперників; серед них найгучніше звучав Роббів голос. Коло нього Ар’я помітила Теона Грейджоя з золотим кракеном свого дому на темному жупані та скривленим від презирливої зверхності обличчям. Обидва бійці вже хиталися, і Ар’я вирішила, що двобій почався давно.
— Трохи виснажливіше за шиття, — відзначив Джон.
— І трохи цікавіше за шиття теж, — не розгубилася Ар’я. Джон вишкірився, потягнувся і скуйовдив їй волосся. Ар’я зачервонілася. Вони завжди були близькі одне до одного. Джон мав батькове обличчя так само, як і вона. А от решта дітей… Легкі на усмішку, з вогнем у волоссі, Робб, Санса, Бран і навіть Рікон вдалися у Таллі. Тому Ар'я, коли була меншою, боялася, що теж вродилася байстрючкою. Страхами своїми вона поділилася з Джоном, і той рішуче їх розвіяв.
— Чому ти не у дворі? — запитала Ар’я.
Він відповів слабкою посмішкою.
— Байстрюкам не дозволено шкодити юним принцам. Кожен їхній синець у навчальному дворі має бути завданий мечем законного нащадка.
— Ой… — Ар’ї стало соромно. Вона мала б сама здогадатися. Вже вдруге за сьогодні Ар’я подумала, що життя влаштоване дуже нечесно.
Тоді вона поглянула, як її малий брат лупцює Томена.
— Я б теж могла не гірше за Брана, — заявила вона. — Йому ж тільки сім років, а мені дев’ять.
Джон роздивився її з висоти своєї чотирнадцятилітньої мудрості.
— Ти занадто кощава.
Він узяв її за руку і помацав м’язи, а тоді зітхнув і похитав головою.
— Маю сумнів, що ти колись піднімеш меча-півторака, не те що зможеш ним рубати.
Ар’я висмикнула руку і кинула на брата нищівний погляд. Тоді Джон знову скуйовдив їй волосся. Вони стали дивитися, як Бран з Томеном кружляють один навкого одного.
— Бачиш принца Джофрі? — запитав Джон.
Спершу вона його не помітила, а тоді знайшла позаду, в тіні високої кам’яної стіни. Він стояв оточений незнайомими хлопцями — напевне, молодими зброєносцями, бо ті мали на собі кольори Ланістерів і Баратеонів. Серед них було й кілька старших чоловіків — напевне, лицарів.