Чтение онлайн

Недільними вечорами, коли батько, як завжди, відвозив його на своєму «мерседесі» назад до пансіону, Брюно починав тремтіти, ще тільки наближаючись до Нантей–ле–Мо. Приймальню ліцею прикрашали барельєфи із зображенням колишніх учнів, які потім стали знаменитостями: Куртелін та Муассан. Жорж Куртелін — французький письменник, автор оповідань, де в іронічному дусі зображується абсурдність буржуазного побуту та вдач бюрократії. Анрі Муассан — французький вчений–хімік (у 1906 році він удостоївся Нобелівської преміі), який винайшов застосування електричної печі, виділив кремній та фтор. Батько Брюно завжди повертався саме до початку семигодинної трапези. Зазвичай Брюно вдавалося щось попоїсти не раніше полудня, коли годували вихованців, які поверталися до пансіону з дому (вечір вони проводили з тими, хто ночував у пансіоні). За стіл сідало восьмеро, кращі місця займали старші. Вони накладали собі досхочу, а потім плювали в тарілку, щоб малі не могли доїсти за ними.

Щонеділі Брюно думав, чи не поговорити з батьком відверто, але, врешті–решт, розумів, що це неможливо. Батько вважав, що хлопець повинен уміти постояти за себе. І справді, декому з хлопців його віку вдавалося, відбрикуючись та сперечаючись,

рано чи пізно змусити поважати себе. Серж Клеман у свої сорок два був, як то кажуть, людиною процвітаючою. Коли в його батьків була бакалійна лавка в Пті–Кламарі, у нього вже були три косметологічні клініки: одна в Неї, друга в Везіне, третя поблизу Лозанни, в Швейцарії. Коли його колишня дружина зібралася до Каліфорнії, він посів ще й посаду завідувача клініки в Каннах, звідки йому перераховувалася половина прибутку. Він давно вже не оперував, але був, як кажуть, «гарним керівником». Він не дуже добре тямив, як слід поводитися з сином. Мабуть, він бажав йому добра, але за умови, що від нього не вимагатимуть багато часу; він відчував легку провину. Наприкінці тижня, коли Брюно приїжджав до нього, він намагався стримуватися від побачень з коханками. Він купував у домовій кухні готові страви, вони обідали вдвох на самоті; потім дивилися телевізор. В ігри з сином він гратися не вмів. Брюно часто прокидався вночі і крадькома, прямував до холодильника. Він насипав у чашку попкорн, розбавляв молоком або свіжими вершками, засипав усе це товстим шаром цукру. Потім починав їсти. Так він з'їдав кілька чашок, їв, аж поки його не починало нудити. В животі з’являлася тяжкість. Він відчував справжнє задоволення.

З точки зору еволюції звичаїв 1970 рік був позначений швидким поширенням і споживанням еротичної продукції, усупереч все ще пильній цензурі, яка намагалася втрутитись у процес. Мюзикл «Волосся», покликаний нести в маси «сексуальну революцію» шістдесятих, мав шалений успіх. На пляжах південного узбережжя швидко поширилася мода на оголені груди. За декілька місяців кількість паризьких секс–шопів зросла з трьох до сорока п’яти.

У вересні Мішель пішов до четвертого класу й почав вивчати німецьку як другу розмовну мову. Саме завдяки заняттям німецькою він і познайомився з Анабель.

У той час уявлення Мішеля про щастя були не надто мудрими. По суті, він ніколи й не мріяв про нього. Поняття, які він міг мати з цього приводу, здебільшого він перейняв од бабусі. Вона була католичкою і голосувала за де Голля; її обидві доньки одружилися з комуністами, але від цього мало що змінилось. Ось такі ідеї генерації, що в дитинстві пережила нестатки війни, а в двадцять — Визволення, ось такий світ вони бажали залишити у спадок своїм нащадкам. Жінка лишається вдома і господарює по хаті (але на допомогу їй прийшла побутова техніка, в неї з’являється багато вільного часу, який вона присвячує родині). Чоловік працює поза домом (проте завдяки роботизації його праця стає не такою важкою та тривалою). Подружні пари щасливі й віддані одна одній; вони мешкають у затишних оселях за містом (у передмістях). На дозвіллі вони захоплюються ремісничими виробами, займаються садівництвом, цікавляться красним письменством і мистецтвом. Часто подорожують, вивчають звички та культуру інших далеких країн.

Якоб Вілкенінг народився в Леувардені, в Західній Фрісландії; потрапивши до Франції у чотири роки, він мало що пам’ятав про своє голландське походження. У 1946 році він одружився із сестрою одного з найближчих своїх друзів; їй було сімнадцять, і вона не знала інших чоловіків. Попрацювавши деякий час на заводі, що виробляв мікроскопи, він відкрив власне підприємство з виготовлення точних оптичних приладів, яке здебільшого працювало як субпідрядник разом з «Анженьє» та «Пате». Японці в той час не були для них конкурентами; Франція виробляла чудові об’єктиви, деякі з них могли змагатися з продукцією Шнейдера та Цейса; його підприємство процвітало. Подружжя мало двох синів, сорок восьмого та п’ятдесят першого року народження; потім, значно пізніше, в 1958–му, на світ з’явилася Анабель.

Анабель народилась у щасливій сім’ї (за двадцять п’ять років свого шлюбу її батьки жодного разу серйозно не посварились) і навіть на мить не сумнівалася, що її доля має бути такою ж. Замислюватися над цим вона почала влітку, напередодні її зустрічі з Мішелем. Їй тоді йшов тринадцятий рік. Десь на світі жив юнак, якого вона не знала, він тим паче не знав її, але саме з ним їй судилося прожити все життя. Вона спробує зробити його щасливим, а він теж зробить усе можливе, щоб дати їй щастя; але вона не уявляла собі, як він виглядає, на кого схожий; це дуже бентежило її. Читачка її віку, що прислала листа до «Журналу Міккі», переймалася тим самим питанням. Їй відповіли якомога заспокійливіше, останнє речення звучало так: «Не хвилюйся, крихітко Коралі: ти зумієш його впізнати».

Вони почали ходити одне до одного, щоб разом працювати над домашнім завданням з німецької. Мішель мешкав на протилежному боці вулиці, метрів за п’ятдесят од неї. Щодалі вони все частіше стали проводити разом неділі та четверги; він заходив за нею одразу після полудня. «Анабель, твій женишок іде», — виглянувши в сад, оголошував її брат. Вона червоніла, але батьки не глузували з неї. Мішель їм дуже подобався, і вона здогадувалася про це.

То був дивний хлопець. Він нічого не тямив ані в футболі, ані в співачках з вар’єте. Однокласники не відчували до нього антипатії, він розмовляв з багатьма, але тримався осторонь. До появи Анабель жоден з її шкільних товаришів не бував у нього вдома. Він звик до самотніх мріянь та міркувань. Помалу він звикав і до відсутності дівчини. Іноді вони сідали на велосипед і підіймалися по схилу Вуланжі; потім пішки блукали луками та лісами, видиралися на пагорб, звідки відкривався краєвид на долину річки Гран–Морен. Вони блукали серед заростей високої трави, навчаючись розуміти одне одного.

Починаючи з того ж 1970 року становище Брюно в пансіоні дещо поліпшилося; він перейшов до четвертого класу й відтепер вважався

старшокласником. З четвертого класу і до самого випуску учні мешкали в іншому крилі будівлі, в дортуарах, розділених на бокси по четверо ліжок у кожному. В очах своїх катів він уже був цілком приборканий та принижений; помалу вони переключились на новачків. Того ж року Брюно почав цікавитися дівчатами. Іноді, не надто часто, чоловічий та жіночий пансіони влаштовували спільні прогулянки. Щочетверга, якщо дозволяла погода, вони вирушали на щось подібне до пляжу, що простягався вздовж берегів Марни у передмісті Мо. Там в одному з кафе було багато столів для електричного більярду й настільного футболу, втім, його головним атракціоном був пітон у скляному акваріумі. Хлопчики розважались, дражнячи тварину: якщо постукати пальцем по склу, вібрація передавалася пітону і страшенно його розлючувала, він щосили кидався на скляну перегородку, аж поки падав ослаблий. Одного жовтневого дня після полудня Брюно розговорився з Патрицією Хохвайлер; дівчина була сиротою, тож покидала пансіон тількипід час канікул, коли їхала до свого дядька в Ельзас. Тоненька, білява, вона говорила дуже швидко, її обличчя весь час змінювалося, час від часу завмираючи в дивній посмішці. За тиждень після того він зазнав жорстокого удару, побачивши, як вона сидить, розсунувши ноги, на колінах у Брассера; той тримав її за талію і взасос цілував. Утім, з цього випадку Брюно не зробив жодних кардинальних висновків. Якщо паскуди, що багато років тероризували його, мають успіх серед дівчат, то лише тому, що тільки вони й насмілюються їх кадрити. До того ж він помітив, що Пеле, Вільмар та навіть Брассер намагаються не бити і не принижувати малих, коли поруч з’являється дівчина.

Починаючи з четвертого класу вихованці мали право записуватись до клубу шанувальників кіно. Сеанси відбувалися щочетверга ввечері в актовому залі чоловічого пансіону; там збирались як хлопці, так і дівчата. Одного грудневого вечора перед показом «Вампіра Носферату» Брюно сів поруч з Кароліною Єсаян. Коли фільм добігав свого кінця, він дуже обережно поклав ліву руку їй на коліно. Більше години він тільки про те й думав. Якусь надзвичайну мить (п’ять секунд? чи шість? щонайбільше — десять) нічого не відбувалось. Вона не рухалася. Потім мовчки, без різких рухів, прибрала його руку. Згодом, частенько даючи відсмоктати якійсь шльондрі, Брюно мимоволі згадував ті кілька блаженних секунд; звісно, йому доводилося згадувати й ту мить, коли Кароліна м’яко відхилила його руку. В глибині душі хлопчика за всіма його сексуальними бажаннями ховалося щось неймовірно чисте та ніжне. То було просте бажання торкнутися тіла коханої, відчути обійми її рук. Ніжність понад спокусу, саме тому так важко втратити надію.

Чому того вечора Брюно поклав свою долоню на коліно Кароліни Єсаян, а не взяв її за лікоть (на що вона, ймовірно, погодилась би, і з цього, мабуть, міг би початися їх чудовий роман, адже вона сама заговорила з ним, коли вони стояли в черзі, вона хотіла, щоб він сів поруч, і вона навмисне поклала руку на підлокітник, що розділяв їхні крісла; насправді, вона вже давно накинула оком на Брюно, він їй страшенно подобався, і вона дуже сподівалася, що того вечора він візьме її за руку)? Мабуть, проблема полягала в тому, що стегно Кароліни Єсаян було оголене, а він не зрозумів, що це ще нічого не означає. Дорослішаючи, Брюно з огидою пригадував переживання свого дитинства, і тоді він цілком ясно розумів сутність своєї долі, бачачи її в холодному світлі неминучої реальності. Того грудневого вечора 1970 року Кароліна Єсаян, певно, могла б вилікувати його від гіркоти та принижень раннього дитинства; після цього першого ж фіаско (бо після того, як вона м’яко відвела його руку, він більше ніколи не наважився заговорити з нею) все стало набагато складніше. Втім, за своєю людською суттю Кароліна Єсаян не була ні в чому винна. Навпаки, ця вірменочка з лагідним поглядом ягняти і довгим чорнявим кучерявим волоссям, через безвихідь сімейних проблем кинута у похмурі стіни жіночого пансіону при ліцеї в Мо, сама була доказом на користь людства. Якщо всі надії канули у невтішну порожнечу, причиною тому була якась майже гротескна дрібниця. Через тридцять років Брюно був цілком переконаний: якщо визнати за анекдотичними деталями того, що сталося, їх справжнє значення, можна зробити висновок: в усьому винна міні–спідниця Кароліни Єсаян.

Кладучи руку їй на коліно, Брюно, по суті, освідчувався їй, пропонуючи руку і серце. Первісна пора її дівоцтва припала на перехідну епоху. Якщо не зважати на кількох предтеч — до речі, його батьки були досить болісним прикладом такого людського різновиду, — представники дорослого покоління встановили надзвичайно міцний зв’язок між шлюбом, сексуальністю та любов’ю. Поступове зростання заробітної платні, швидкий розвиток економіки п'ятдесятих мали б скасувати так званий «шлюб за розрахунком», що тепер має сенс лише для все більш нечисленних верств населення, для яких поняття спадщини зберегло своє реальне значення. Католицька церква, яка завжди засуджувала статеві зв’язки поза шлюбом, з ентузіазмом сприйняла таке зосередження суспільства на «шлюбі за коханням», що більше відповідало її теоріям («Чоловік та жінка — Господь їх створив») і могло стати першим кроком на шляху до встановлення цивілізації миру, любові та вірності, у чому вона вбачала свій природний обов’язок. Тільки комуністична партія, єдина духовна сила того часу, яку за своєю значущістю можна було порівняти з католицькою церквою, відстоювала майже ту ж саму мету. Отже, юнаки та дівчата п’ятдесятих були одностайні в своїй нетерплячій жадобі закохуватися, тим більше, що відплив населення з сільської місцевості, супроводжуваний занепадом сільських общин, дозволяв значно розширити сферу пошуків нареченої чи нареченого, в той час як самі ці пошуки набували неабиякого значення (недарма саме у вересні 1955–го в Сарселі було запроваджено гасло так званої «політики щільних співтовариств», що вочевидь звузило поняття соціального інстинкту до масштабів сімейного вогнища). Таким чином, можна, не ризикуючи зробити серйозної помилки, визначити п’ятдесяті та початок шістдесятих як справжній золотий час любовного почуття, образ якого й зараз можна знайти у піснях Жана Ферра та ранньої Франсуази Арді.