Чтение онлайн

Так званий Край Змін був створений у 1975 році групою колишніх бунтівників шістдесят восьмого (правду кажучи, ніхто нічого славного в той час не здійснив, але, скажімо, в них відчувався дух шістдесят восьмого); вони зайняли широку територію трохи на південь від Шоле. Ця земля належала батькам одного з них. Їх задум, що містив у собі відбиток модних на початку сімдесятих анархістських поглядів, полягав у тому, щоб здійснити конкретну утопію, тобто «тут і зараз» заснувати певний простір де можна було б жити у злагоді з принципами самоврядування, поваги до прав особистості та справжньої демократії. Втім, Край не був новою общиною; мета була набагато скромнішою — створити місце відпочинку, тобто місце, де прихильники цієї ідеї мали б нагоду об’єднатися в літні місяці для втілення ідей у життя; йшлося також про створення сприятливих умов для спільної діяльності, творчих зустрічей, і все це в дусі гуманізму та народовладдя; і нарешті, якщо вживати

термінологію засновників, йшлося про те, щоб «добряче перепихнутися».

Брюно повернув з дороги поблизу виїзду із Шоле–Сюд і кілометрів з десять їхав уздовж прибережного шосе. Карта місцевості була незрозумілою, стояла задушлива спека. Він побачив табличку, як йому здалося, майже випадково. Різнобарвні літери на білому тлі повідомляли: «КРАЙ ЗМІН»; нижче, на приклеєній фанерці меншими червоними літерами було каліграфічно виведено те, що, певно, було місцевим девізом: «Воля інших продовжує мою до нескінченності» (Михайло Бакунін). Праворуч дорога вела до моря; дві дівчини тягли по ній пластикову качку. Під футболками в них, поганок, нічого не було. Брюно дивився їм услід, у нього засвербіло у штанях, «футболки мокрі, — сумно сказав він собі, — висохнуть — липнути вже не будуть». Мабуть, вони прямували до прибережного кемпінгу.

Він поставив на стоянку свій 305–й і пішов до маленької дощатої контори з вивіскою «ЛАСКАВО ПРОСИМО». Всередині, підгорнувши під себе ноги, сиділа жінка років шістдесяти. Її худі зморшкуваті груди майже вивалювалися з вирізу довгої бавовняної блузи; поява Брюно додала їй зайвого клопоту. Її доброзичлива посмішка здавалася трохи вдаваною. «Ласкаво просимо до Краю», — мовила нарешті вона. І знову широко усміхнулась (чи не ідіотка?) «У тебе є броня?» Брюно відкрив валізу зі штучної шкіри, дістав звідти документи. «Чудово», — сказала недоумкувата, все ще з дурнуватою посмішкою на вустах.

Їздити на машині по території кемпінгу заборонялося; він вирішив уладнати справу за два заходи. Спочатку знайти місце для намету, а потім забрати речі. Саме перед поїздкою він купив намет типу іглу в «Самаритені» (вироблений в Китайській Народній Республиці, дво-, тримісний, 449 франків).

Коли Брюно вийшов на галявину, перше, що він побачив, була піраміда. Двадцять метрів в основі, стільки ж заввишки: бездоганно рівносторонній об’єкт. Усі стінки скляні, поділені на прямокутники сіткою рам з темного дерева. Деякі з прямокутників блищали, відбиваючи промені призахідного сонця; крізь інші можна було розгледіти структуру внутрішньої будови: сходові майданчики, перегородки теж з темного дерева. В цілому, ансамбль мав нагадувати дерево, і це виходило досить непогано — циліндрична конструкція, що проходила крізь центр піраміди, ховаючи східці, зображала стовбур. З будівлі поодинці чи гуртом виходили люди; одні були оголені, інші одягнені. У присмерковому світлі, від якого виблискувала свіжа трава, все нагадувало науково–пізнавальний фільм. Подивившись на цю сцену дві–три хвилини, Брюно взяв свій намет під пахву і подався до найближчого пагорба.

Маєток складався з кількох лісистих пагорбів, землі, суціль укритої сосновими голками, подекуди були й галявини; то тут, то там були розкидані вбиральні; можливості розміщення були не безкінечними. Брюно трохи спітнів, його обдимало; мабуть, у придорожніх ресторанах він забагато з’їв. Усе це заважало ясно мислити, втім, він чітко усвідомлював, що вибір місця може стати вирішальним чинником вдалого перебування тут.

В ту саму мить, коли йому спала ця думка, він помітив мотузку, що була натягнута між двома деревами. На ній досушувалися дівчачі трусики, які лагідно колихав вечірній бриз. «Мабуть, це непогана ідея, — сказав він собі, — між сусідами в кемпінгу зав’язується знайомство, це дозволить зрушити з мертвої точки». Він поклав свій намет додолу й почав вивчати інструкцію з його збирання. Французький переклад був нестерпним, англійський — трохи кращим; з іншими європейськими мовами справи, мабуть, були такими ж. Чортові китайози. Ну що, наприклад, може означати: «вигорнути напівжорстке кріплення, щоб зафіксувати положення купола»?

З усе більшим відчаєм він тупо дивився на схеми. Раптом праворуч від нього з’явилося щось схоже на скво [10] ; жінка була одягнена в шкіряну міні–спідницю; у сутінках можна було побачити її пишні важкі груди. «Ти щойно приїхав? — запитала примара. — Допомогти натягнути намет?» — «Я справлюся, — прохрипів він глухим голосом, — усе добре, дякую. Дуже люб’язно з вашого боку», — додав він, і в нього перехопило подих. Він відчув пастку. І справді, за якусь мить із сусіднього вігвама (де вони спромоглися купити цю штуку? Самі зробили?) долинуло голосіння. Скво рвонула туди й одразу ж повернулася з двома малими опецьками, по одному на кожному стегні, й почала похитувати стегнами. Голосіння посилилося. Риссю прибіг самець скво з членом назовні. То був бородатий здоровань років п’ятдесяти з довгими сивими патлами. Він узяв одного малюка й почав його пестити; це було огидно. Брюно відійшов на кілька метрів; од спеки він був увесь мокрий. З

цими монстрами безсонна ніч йому забезпечена. Певна річ, ця корова годує їх груддю; а груди таки нічогенькі!

Брюно відступив на кілька кроків по пагорбу, намагаючись непомітно відійти од вігваму; втім, він не дуже хотів занадто віддалятися від трусиків. То була делікатна штучка, прозора, вся в мереживах; неможливо уявити, щоб такі могли належати скво. Він віднайшов місце між наметами двох канадок (кузин? сестер? ліцейських подруг?) і взявся до роботи.

Коли він, нарешті, закінчив, уже майже стемніло. В останніх променях вечірнього світла він спустився за своїми речами. По дорозі він зустрів кількох людей: і пар, і одинаків. Самотні жінки переважно років сорока. Час від часу він читав таблички, прибиті до дерев: «БУДЬТЕ ВЗАЄМНО ВВІЧЛИВІ»; він підійшов до однієї з них. Під нею була розташована маленька купіль, повністю наповнена презервативами вітчизняного виробництва. Нижче стояла біла пластикова урна для сміття. Він натиснув на педаль, увімкнув кишеньковий ліхтарик: усередині здебільшого банки з–під пива, але також і кілька використаних презервативів. «Це вселяє надію, — сказав собі Брюно, — здається, тут часу не марнують».

Повертатися нагору було важко; валізи впивались у руки і різали їх, дихання було уривчастим; йому довелося зупинитись на півдорозі. Якісь люди вешталися по кемпінгу, промені їх ліхтариків схрещувались у темряві. Трохи далі, на прибережній дорозі, ще був жвавий рух. У «Династії», що на Сен–Клеманському шосе, очікувалося шоу оголених бюстів, але в нього вже не було сил туди йти — ні туди, ні будь–куди. Брюно ще з півгодини не рухався з місця. «Я дивлюся на світло фар, що мерехтять за деревами, — думав він, — це моє життя».

Повернувшись до свого намету, він налив собі віскі й почав тихесенько мастурбувати, гортаючи «Свінг меґезін» (розділ «Право на насолоду»); свіжий номер він купив на автостоянці поблизу Анже. Він не припускав, що зможе скористатися різноманітними пропозиціями цього видання; не відчував себе на висоті для групового сексу чи могутніх сім’явивержень. Жінки, готові до інтимних зустрічей з чоловіками, як правило, надають перевагу чорношкірим і потребують таких мінімальних розмірів члена, до яких йому було далеко. Вивчаючи номер за номером, він мимоволі смиренно усвідомив, що його член надто малий: з таким не увійдеш до лав порногігантів.

Проте, його загалом задовольняли власні фізичні можливості. Капілярні імплантати добре засвоїлися: лікар знався на своїй справі. Він регулярно відвідував спорт–клуб і, відверто кажучи, вважав, що як для сорокадворічного чоловіка він не в такій уже й поганій формі. Він знову налив собі віскі, кінчив просто на журнал і заснув майже умиротворений.

Дуже швидко Край Змін зіткнувся з проблемою старіння. Молодь вісімдесятих вважала ідеали його засновників дещо застарілими, якщо не брати до уваги павільйони спонтанного театру й каліфорнійського масажу. Край за своєю суттю був передусім кемпінгом; з точки зору комфорту житла та якості харчування він не міг змагатися з офіційними центрами відпочинку. До того ж його певна анархічність ускладнювала чіткий контроль відвідування та сплати; тому з часом ставало дедалі складніше підтримувати фінансову рівновагу, втім, з самого початку вона була досить хисткою.

Перший захід, одностайно схвалений засновниками, полягав у тому, щоб встановити тарифи, які надавали б молоді справді пільгові умови; виявилося, що цього замало. У 1984–му, на початку бюджетного року, Фредерік Ле Дантек на щорічних зборах запропонував нововведення, які мали б забезпечити добробут Краю. Для 80–х років підприємництво — саме таким був результат його аналізу — одна з найбільш перспективних авантюр. Адже всі присутні мають неперевершений досвід оздоровчих практик, які починаються з гуманістично орієнтованої психології (гештальтпсихологія, вчення про реінкарнацію, ходіння по розпеченому вугіллю, трансактний аналіз, медитація дзен, нейролінгвістичне програмування). Чому ж не скористатися всім цим задля розробки програми прийому стажерів? Після бурхливих дебатів пропозицію було прийнято. Саме тоді й була збудована піраміда, а також з півсотні бунгало з обмеженим, але прийнятним комфортом, для стажерів. У той-таки час був проведений інтенсивний вузькоспрямований мейлінг, адресований адміністраторам з кадрової політики великих підприємств. Дехто з представників крайньої лівої політичної орієнтації вороже сприйняв такі нововведення. Всередині керівництва Краю відбулася недовга боротьба, і асоціацію, за законами якої жили в цій місцевості з 1901 року, було розпущено, а замість неї створено товариство з обмеженою відповідальністю, головним акціонером якого став Фредерік Ле Дантек. До того ж маєток належав його батькам, а відділення банку «Креді Мютюель» департаменту Марна–і-Луара, здавалося, було схильне підтримати цей проект.