Чтение онлайн

У 1961 році дідусь помер. У нашому кліматі труп ссавця чи птаха спочатку приваблює деякі види мух (Мusса, Сurtоnеvrа) тільки–но він почне розкладатися, нові біологічні види вступають у гру, а саме Саlliphora і Lucilia. Під дією бактерій і травних соків, що їх виділяють хробаки, труп більш–менш розріджується, перетворюючись на середовище маслянокислого та аміачного бродіння. За три місяці мухи завершують свою справу, поступаючись місцем команді жорсткокрилих комах з роду Dermestes та лускокрилих метеликів Aglossa pinguinalis, які переважно живляться жирами. Під час бродіння білкової матерії її споживають личинки Piophila petasionis та жорсткокрилі роду Соrynetes. Труп, що розрідився, ще містить певну кількість вологи, стаючи надалі вотчиною кліщів, які висмоктують з нього останню сукровицю. Висушений таким чином та муміфікований, він стає житлом для нових користувачів — личинок хутряного шкіроїда та шкіроїда–антренуса, гусениць метеликів Аglossa cuprealis та Tineola bisellelia. Вони й довершують цикл.

Подумки Брюно знову бачить труну гарного глибокого чорного кольору із срібним хрестом, а в ній – діда. Картина умиротворена, навіть чарівна: дідусеві, певно, добре в такій чудовій труні. Згодом він дізнається про існування кліщів та трупних

личинок з іменами другосортних італійських старлеток. Проте, навіть зараз, образ дідусевої труни лишається в його пам’яті щасливою картиною.

Ще він уявляв собі бабусю того дня, коли вони приїхали у Марсель, як вона сидить на валізі посеред викладеної кахлем кухні. Долівкою снують таргани. Мабуть, саме того дня її розум затьмарився. За кілька тижнів вона пережила смерть чоловіка, його останню агонію, спішний від’їзд з Алжира, важкі пошуки житла в Марселі. Неймовірно брудний квартал, у якому вони опинилися, був на північному заході міста. Раніше вона ніколи не була у Франції. І донька кинула її, не приїхавши на батьків похорон. Мабуть, тут була якась помилка. Хтось колись мав припуститися тут якоїсь помилки.

Вона одужала і прожила ще п’ять років. Купила меблі, поставила ліжечко для Брюно в їдальні, записала його до початкової школи в їхньому кварталі. Щовечора вона забирала його звідти. Він соромився цієї маленької жінки, старезної, сухої, що водила його за ручку. Інші мали батьків; у той час дуже рідко можна було побачити дітей, чиї батьки розлучилися.

Щоночі вона знов і знов згадувала етапи свого життя, що закінчувалося так сумно. Стеля в помешканні була низенькою, влітку тут стояла задушлива спека. Врешті–решт вона засинала перед самісіньким світанком. Удень вона сновигала туди й сюди в стоптаних капцях, і раз у раз повторювала, сама того не усвідомлюючи, іноді до п’ятдесяти разів за день, одне й те саме. Вона все ніяк не могла забути вчинок доньки. «Не приїхати на похорон рідного батька…» Вона ходила з кімнати в кімнату, часом не випускаючи з рук ганчірку чи каструлю, забуваючи, нащо вона їх взяла. «Похорон рідного батька… Похорон рідного батька…» Її капці шаркали по кахельній долівці. Брюно злякано завмирав, скулившись у своєму ліжку; він розумів, що все це погано скінчиться. Інколи вона бурмотіла вже з самісінького ранку, ще в халаті та бігудях: «Алжир — це Франція…»; тоді починалося човгання. Вона тинялася з кімнати в кімнату, втупившись очима в якусь одну невидиму цятку. «Франція… Франція…» — весь час повторював її голос, поступово слабшаючи.

Вона все ще була доброю куховаркою, це була її остання втіха. Для Брюно вона готувала смачну вишукану їжу, якою можна було б нагодувати десятьох їдців. Перці в олії, анчоуси, картопляний салат: зрідка перед основною стравою на стіл виставлялося кілька різних закусок — фаршировані кабачки, заєць з оливками, іноді кус–кус [6] .

Хіба що кондитерські вироби їй не дуже вдавалися, але у дні, коли вона отримувала пенсію, вона приносила додому коробки з нугою та мигдалевим печивом з Ексу, вершки з каштановою пудрою. Поволі Брюно став опецькуватою боязливою дитиною. Сама вона майже нічого не їла. В неділю вона прокидалася пізніше; він залізав до неї в ліжко, притулявся до її худого тіла. Іноді він уявляв, як підводиться вночі і встромляє ніж їй у самісіньке серце; потім він бачив самого себе на підлозі, всього у сльозах, біля її трупа, йому здавалося, що він сам одразу помре.

Наприкінці 1966 року вона отримала листа від доньки, яка дізналася про її адресу через батька Брюно — щороку на Різдво вони обмінювалися листами. Жанін не висловлювала аніякогісінького жалю з приводу минулого, згадавши про нього лише одним реченням: «Я довідалася про смерть батька і про твій переїзд». Між іншим вона повідомляла, що виїхала з Каліфорнії, повернулась на південь Франції, де й оселилася; проте адреси не повідомила.

Одного березневого ранку 1967 року, намагаючись приготувати кабачкові оладки, стара жінка перекинула на себе сковорідку з киплячою олією. В неї вистачило сил вийти в коридор; її стогони привернули увагу сусідів. Коли ввечері Брюно повернувся зі школи, він зустрів мадам Аузі, котра мешкала над ними; вона відвела його прямісінько до лікарні. Йому дозволили увійти до бабусі всього на кілька хвилин; її опіки були приховані під простирадлами. Вона отримала велику дозу морфіну; проте, впізнала Брюно, взяла його за руку; потім хлопчика забрали. Вночі її серце зупинилося.

Брюно довелося ще раз зустрітися зі смертю. І знову він майже нічого не зрозумів з того, що відбулося. Навіть кілька років по тому, отримавши контрольну роботу з французької чи написавши гарний твір з історії, він казав собі, що розповість про це бабусі. Звісно, він одразу згадував, що вона померла, але ця думка, то зникаючи, то знов повертаючись до нього, по суті не переривала їхнього діалогу. Коли відбувся його конкурс на заміщення посади викладача сучасної літератури, він довго обговорював з нею свої оцінки; втім, тоді він вірив у її присутність лише у хвилини душевного затьмарення. Заради такої нагоди він купив дві банки вершків з каштановою пудрою; то була їхня остання тривала розмова. Діставши посаду викладача, він помітив, що більше не може вийти на контакт з нею; тоді образ бабусі поступово зник за стіною часу.

Наступного дня після похорону він став свідком дивної сцени. Батько з матір’ю, котрих він бачив уперше, сперечалися про те, що робити з ним. Це відбувалось у їдальні їх марсельського помешкання. Брюно слухав, сидячи на ліжку. Завжди цікаво слухати, як інші говорять про тебе, особливо коли вони, як здається, не усвідомлюють твоєї присутності. Так і самому можна втратити певність у власному існуванні, в цьому є своя чарівність. Отож, здавалося, все це його не стосується. Проте ця розмова мала зіграти вирішальну роль у його житті, він багато разів згадуватиме її, хоча так і не зможе відчути справжнього хвилювання. Він не зможе віднайти кревного зв’язку між собою і двома дорослими людьми, які того дня в їдальні особливо вразили його своїм високим зростом і моложавою ходою. У вересні Брюно мав піти до шостого класу; вирішили, що для нього знайдуть пансіон, а батько забиратиме його до себе у Париж на вихідні. Мати спробує час від часу забирати його на канікули. Брюно не заперечував: ці двоє не здалися йому надто ворожими. Що не кажіть, а справжнім життям для нього було життя з бабусею.

Брюно спирається на раковину умивальника. Він скинув піжамну курточку. Його білий маленький живіт зморщився, притиснутий до фаянсу раковини. Йому одинадцять років. Він хоче почистити зуби, як робить це кожного вечора. Він сподівається, що його туалет відбудеться без прикрих несподіванок. Утім, Вільмар тут як тут, наближається, поки що він

сам, штурхає Брюно у плече. Він починає відступати, тремтячи від страху; він приблизно знає, що зараз буде. «Облиш мене…» — слабко белькоче він.

Підходить Пеле. Низенький, кремезний, надзвичайно сильний. Пеле дає болючого потиличника Брюно, той плаче. Потім вони штовхають його додолу, хапають за ноги і волочать. Біля вбиральні вони зривають з нього піжамні штани. Цюрчик у нього маленький, ще дитячий, без порості. Вони удвох тримають хлопчика за чуба, змушуючи відкрити рота. Пеле тикає йому в лице смердячою шваброю. Він відчуває на губах смак лайна. І репетує, мов навіжений.

Підходить Брассер; йому чотирнадцять, він найстарший із шестикласників. Він дістає свого члена, який здається Брюно величезним і товстим. Нахилившись над ним, помочився йому в лице. Учора він змусив Брюно смоктати його член, а потім лизати зад; але цього вечора він цього не хоче. «Клемане, твоя цюцюрка зовсім гола, — каже він знущально, — треба допомогти волоссю рости…» За командою свого ватажка інші хлопці обмазують член Брюно кремом для гоління. Брассер розкриває лезо бритви, приміряється. Від страху Брюно обкалявся.

Однієї березневої ночі 1968 року наглядач знайшов його у дальньому кутку подвір’я, зовсім голого, вимазаного лайном. Він розпорядився, щоб хлопчику принесли піжаму, й одвів його до старшого наглядача Коєна. Брюно ціпенів од жаху, що він буде змушений розповісти про все, що треба буде назвати ім’я Брассера. Але Коен, хоча його й підняли посеред ночі, прийняв хлопчика дуже лагідно. На відміну від наглядачів, що були під його керівництвом, він звертався до вихованців на «ви». Це був третій, до речі, не найгірший, пансіон, де він працював; він знав, що жертви майже завжди відмовляються називати імена своїх знущальників. Усе, що він міг зробити, то це покарати наглядача, який відповідав за порядок у дортуарі шестикласників. Більшість з цих дітей була кинута батьками напризволяще, він був для них єдиною людиною, яку вони поважали. За ними потрібно було добряче пильнувати, щоб запобігти будь- яким правопорушенням — але це було неможливо: за двома сотнями вихованців доглядало лише п’ять наглядачів. Після того, як Брюно пішов, він зварив собі каву, перегорнув список учнів шостого класу. Він запідозрив Пеле та Брассера, але в нього не було жодних доказів. Якщо вдасться приперти їх до стінки, він зможе довести справу до виключення. Досить найменшого прояву насильства і жорстокості, щоб почалася ланцюгова реакція. Більшість хлопців, особливо якщо вони збираються в зграю, прагнуть підкорити собі інших, більш слабких, принизити їх. На початку отроцтва їхнє дикунство досягає неймовірних розмірів. У нього не було ілюзій щодо характеру людської природи, якщо вона не підпорядкована контролю закону. З часу, як він прибув до пансіону в Мо, він спромігся вселити у вихованців відчуття страху. Коен знав, що без цього останнього бастіону законності, яку він тут уособлював, розправам над такими хлопцями, як Брюно, не буде кінця.

Залишившись у шостому класі на другий рік, Брюно сприйняв це з полегшенням. Пеле, Брассер та Вільмар перейшли до п’ятого [7] і тепер були в іншому дортуарі. На жаль, після міністерських директив, викликаних подіями 68–го, було вирішено скоротити кількість наглядачів у пансіонах, створивши натомість систему самодисципліни; такі заходи відповідали духові того часу, до того ж до них ще додавалась така перевага, як скорочення видатків на зарплату. Проникнути з одного дортуару до іншого стало простіше; п’ятикласники взяли за правило бодай раз на тиждень влаштовувати наскоки на дортуар молодших; до себе вони поверталися, захопивши з собою одну, а то й дві жертви, і сеанс починався. Наприкінці грудня Жан–Мішель Кемпф, тендітний боязкий хлопчина, що вступив до пансіону на початку року, аби позбутися своїх мучителів, вистрибнув у вікно. Падіння мало б бути смертельним, йому ще поталанило, що все обійшлося тільки численними переломами. Щиколотка була сильно ушкоджена, роздроблену кістку ледве відновили. Було ясно, що хлопець залишиться калікою. Коен вчинив генеральний допит, після чого його підозри ще дужче посилилися; незважаючи на вперті заперечення Пеле, він вирішив виключити його на три дні. В основі майже всіх тваринних суспільств лежить система підпорядкованості залежно від співвідношення сил його членів. Для цієї системи характерна сувора ієрархічність: найсильнішого самця групи називають «тварина альфа», того, хто посідає друге місце за силою, звуть «твариною бета», і так далі аж до «тварини омега» — найслабкішого в ієрархії. Позиція в ній зазвичай визначається за допомогою бойового ритуалу. Тварини, що мають нижчий статус, провокують більш привілейованих на поєдинок, знаючи, що в разі якщо вони виграють, їх становище поліпшиться. Високий ранг дає певні переваги: право наїдатися першим, спаровуватися з самками зграї. В той же час найслабкіша тварина звичайно може ухилятися від сутичок, вдаючись до пози «покірливості» (присідаючи, підставляючи зад). Ситуація, в якій опинився Брюно, була не настільки сприятливою. Панування завдяки грубій силі властиве всім тваринним суспільствам, вже у шимпанзе (Pan troglodytes) воно супроводжується актами невиправданої жорстокості щодо слабших. Ця тенденція досягає свого повного розвитку як в примітивних людських суспільствах, так і в розвинутих — серед дітей та підлітків. Згодом з’являється жалість, або ідентифікація чужих страждань зі своїми власними; надалі ця ж сама жалість швидко систематизується, перетворюючись на моральний закон. Але в ліцейському пансіоні в Мо втіленням морального закону був Жан Коен, і він був сповнений рішучості не відхилятися з цього шляху. Він анітрохи не вважав перекрученням те застосування концепцій Ніцше, до якого вдавалися нацисти: заперечуючи співчуття, ставлячи себе вище за добро та зло, Ніцше, на його думку, природно йшов до фашизму. Професійний досвід та рівень освіти Коєна дозволяли йому обійняти посаду директора ліцею; і якщо він ще залишався на посаді наглядача, то тільки добровільно. Він відправив до академічної інспекції кілька повідомлень, в яких ремствував на скорочення штатів наглядачів у притулках; жодних наслідків ці повідомлення не мали. В зоопарку самець кенгуру (macropodides) часто поводиться так, наче сприймає вертикальне положення працівника за виклик на бій. Агресивного кенгуру можна заспокоїти, якщо працівник прийме зігнуту позу, властиву для смиренного кенгуру. Жану Коєну аж ніяк не хотілося перетворюватися на смиренного кенгуру. Злостивість Мішеля Брассера, що фактично є нормальним проявом егоїзму, властивого тваринам, які перебувають на більш низькій сходинці еволюції, вже призвела до того, що один з його товаришів залишився інвалідом на все життя; хлопцям на кшталт Брюно вона, мабуть, може завдати незворотних психологічних травм. Викликаючи Брассера до себе в кабінет для допиту, Коен навіть не збирався приховувати ані свого презирства до нього, ані бажання домогтися його виключення з пансіону.