Зло
Шрифт:
Біжи, Марго! Вдалішого моменту не буде! Швидше біжи, доки він знов не прикував тебе своїм поглядом! Якнайдальше від нього, доки сама, добровільно, не пішла у полон його рук!
Ну що казати? Я побігла.
Вдома я швидко заспокоїлася. Дивно, але, зникнувши з очей, сонячна примара вже не хвилювала мого тіла. Геть з очей, із серця геть! Хоч не думаю, що його сяйво торкнулося мого серця. З сонцем завжди так: зовні обпалює, а розтопити кригу в самісінькій глибині не може. А мені й не треба було. Лід у моєму серці вже розтав. Завдяки іншому промінню. Місячному.
Я сиділа в кімнаті і уважно
Увечері я вибігла до крамниці по хліб. Проходячи повз дошку оголошень, замріяно ковзнула поглядом по афішах. Давненько вже не була на людях… що у нас тут? «Руки вгору», «Ногу звело», ну просто якийсь анатомічний музей! А щось серйозніше? «Шевченківська пісня», виступ бандуристок, співає Левицький, грає Поташко, якийсь Дроба, Яремчик, Яновський… Нічого цікаво… Що??? Яновський? Я підійшла до афіші. Третє липня, п'ятниця, о четвертій. Сьогодні. Я глянула на годинник – восьма. Виступ вже закінчився. Я почала розглядати яскраву афішу: Сергій Яновський, перша скрипка України, грандіозне шоу відомого скрипаля, лавреата престижних конкурсів… Так… «Межа тисячоліть». Квитки у касах… ого-го! Нічого собі! Від дев'яноста гривень. Дорога розвага! Так от ти який, Сергію! Талановитий і скромний. «Шукаю роботу, рядовий скрипаль…» Цікаво, що ти розкажеш мені завтра.
Ненавиджу, коли чоловіки запізнюються. Мабуть, це – суто жіноча риса чи привілей.
Сергій прийшов рівно о десятій, як і домовлялись. Привітний, уважний, з букетом білих лілій. Таким маленьким, кругленьким, прикрашеним барвистими стрічечками, й пучечками фіалок. Милий хлопець, милий букетик.
Ми поснідали разом. Я – каву, він – чай. І знов так затишно, так спокійно. Обережніше, Марго, це може перетворитися на звичку. Контролюй свої емоції і не розслабляйся. НЕ буде в тебе друзів серед чоловіків, не буде!
Сергій підвів очі:
– Ви так близько і так далеко, Марго.
– Так, далеченько.
– Можна дізнатися, де саме?
Я всміхнулася:
– У Шотландії, обожнюю цю країну. Загадкова, сутінкова, дивна.
– Як ви, Марго.
– Гарний комплімент, Сергію, а ви казали, що не вмієте їх говорити.
Він зосереджено обмірковував щось:
– А як щодо Вікторіанської Англії?
– Звучить непогано.
– Тоді – домовилися. Я викликаю машину. – Він витягнув з кишені мобільний телефон і вийшов у коридор.
Забезпечений хлопчик. Проте, здається, гроші і слава ще не встигли його зіпсувати. – Не встигли?? Що ти про нього знаєш, Марго? Ні, ви тільки подивіться, які ми швидкі на висновки! Ну просто психолог-початківець! Кандидат у знавці людських душ!
Я поправила зачіску і ретельно обдивилася свій рожевий сарафан. А чи не занадто він легковажний? Якби ж знати, куди ми їдемо!
Сергій повернувся, манірно вклонився і голосом англійського дворецького промовив:
– Міледі, карета чекає!
Я присіла в не менш манірному реверансі, і ми водночас розсміялися.
На вулиці на нас і справді чекала карета. Ще й яка! Темно-червоний ніссан. Водій, міцно збудований чоловік років тридцяти, стояв поруч. Він відчинив дверцята і, професійно всміхнувшись, привітався:
– Здрастуйте,
Сергію! – І для мене:– Добрий день!
Я завагалася:
– Сергію, я думала, ми поїдемо таксі.
– Ні, ні, ні! Тільки не лякайтеся, Марго! Запевняю вас, для цього немає жодної підстави. Це – Ігор. Він уже десять років працює на мою родину.
Ігор кивнув і обережно уточнив:
– Дев'ять років і сім місяців.
– От бачите, – незрозуміло з чим погодився Сергій. – Я просто подумав, що так буде зручніше. Ігор чудово знає місцевість і прекрасний водій.
Сергій взяв мою руку і зазирнув у вічі:
– Марго, хіба я схожий на погану людину?
Я зітхнула:
– Ні, проте я, мабуть, схожа на хвору з параноїдальним синдромом у прогресуючій стадії.
– Ну що ви, Марго! Я розумію Вашу обережність.
З думкою: «Хай живе пригода!» я рішуче сіла у машину.
Ми вже довгенько їхали околицями Харкова. Час іти у розвідку.
– Сергію, ви така забезпечена людина. Хто ваші батьки? Його погляд посуворішав, і я відчула, як хлопець замикається:
– Потім, Марго! Офіційна частина пізніше.
Як інтригуюче! Я промовчала. Сергій взяв ініціативу в свої руки:
– Ми майже приїхали. Ця місцевість колись називалася Тиха Земля, проте ми з друзями охрестили її Англією Вікторіанських часів. Рельєф, краєвиди, сама атмосфера нагадують старовинну Англію.
Машина зупинилася. Ми вийшли. Ландшафт справді казковий. Природа часів творення світу. Сергій мовчки спостерігав за моєю реакцією. Я була у захваті і не приховувала його:
– Сергію, ми можемо тут погуляти? Ви покажете мені все, правда? Кожен куточок? Тут є квіти? А річка чи ставок? Я хочу у той ліс, бачите, там, на обрії? Ми підемо туди?
Сергій мовчки кивав, засунувши руки у кишені завеликих для нього штанів, і вряди-годи кидав погляд на водія, наче хотів сказати: «Ви тільки подивіться, яка вона в мене. Не втримаєш, не вдержиш».
– Тут є все, Марго. І ліс, і річка, і ставок, і квіти. Все, що забажаєте.
Я роздивлялася величезний мурашник в траві. Добра земля, чиста, якщо мурахи обрали її своєю домівкою. Сидячи навпочіпки, я глянула вгору на Сергія, який стояв поруч. Знизу він здавався високим, як вежа.
– Так, Сергію. Здається, тут є все, крім людей. Де вони?
– Це закрита зона, Марго. Людей сюди просто не пускають. Інакше б ця земля не була такою гарною, чи не так?
Я згодилася.
Ми довго гуляли лісом. Я назвала його Букінгемським. Купалися в річці, лежали під сонцем. Я назбирала квітів і сплела з них вінок, у якому, за словами Сергія, була схожа на лісову мавку.
Коли ми повернулися до машини, Ігор вже розпалив багаття і смажив шашлики. На невеличкій галяві – біла скатертина, заставлена різноманітною їжею. Оце так сервіс!
– Сергію, а ви вмієте відпочивати!
– Так. Це в нас родинне.
Сутеніло. Я необережно здригнулася, і Сергій одразу вкутав мене піджаком. Боже мій, здається, я йому таки подобаюсь. Треба припинити це. І нащо я згодилася на побачення у цьому раю? Кожна разом проведена хвилина лише ускладнює ситуацію. Що тепер робити? Як відмовитися від подальших зустрічей? Сергій вдавав, що підкладає дрова у багаття, а сам потайки спостерігав за мною. Я зустрілася з ним поглядом і подумала, що зараз, коли в його очах грають відблиски полум'я, є в ньому щось схоже… Але на кого?