Чтение онлайн

— Мабуть, це брат булавою гепнув, — глухо вимовив Баелор. — Він дужий.

Принц зіщулився.

— Якось мені… недобре, я…

— Осьдечки. — Баш підняв побитого шолома з голови. — Згляньтеся на нас, боги. О боги, божечки, що ж це діється…

Дунк побачив, як з шолома випало щось червоне та мокре. Хтось нажахано заверещав на весь голос. На тлі тьмяного сірого неба маяв високий принц у чорному обладунку з половиною черепа на плечах. Дунк бачив червону кров, бліду кістку під нею, ще щось: сіро-блакитне, пухке, неначе зіжмакане. Дивне занепокоєння пробігло обличчям Баелора Списолама, неначе хмара сонцем. Він підняв руку і торкнувся голови

ззаду двома пальцями, зовсім легенько. А тоді впав.

Дунк підхопив його.

— Вставайте, — закликав він до нього, мовби до Грома на бойовищі, — підводьтеся, благаю вас.

Пізніше він і сам того не пам’ятав. А принц з землі більше не підвівся.

Баелора з дому Таргарієн, принца Дракон-Каменя, Правицю Короля, Оборонця Держави, спадкоємця Залізного Трону Семицарства Вестеросу віддали вогню у дворі замку Ясенбрід на північному березі річки Кучерявки. Інші доми ховали мертвих у темній землі чи топили у холодному зеленому морі, але Таргарієни мали кров драконів, і їхнє земне існування закінчувалося у полум’ї.

Він був кращим лицарем свого часу. Тож багато хто казав, що принц має відійти в інший світ у повній лицарії, з мечем у руках. Та зрештою перемогла воля його ясновельможного батька. Даерон II мав миролюбну вдачу. Коли Дунк проходив мимо Баелорового каравану, принц мав на собі чорного оксамитового жупана з триголовим драконом, вигаптуваним кармазиновою ниткою на грудях. На грудях лежав важкий золотий ланцюг. При боці поклали меча принца у піхвах. Зрештою, на голову все-таки вдягли шолома — тонкого золотого шолома з відкритим заборолом, щоб усі могли бачити обличчя.

У ногах каравану біля свого статечного батька стояв на чатах Валар, молодий кронпринц. Він виглядав його нижчою, тоншою і гарнішою подобою, не маючи двічі зламаного носа, завдяки якому Баелор здавався більше схожим на людей, аніж на принців. Валар мав брунатне волосся, але крізь нього бігло яскраве срібно-золоте пасмо. Дункові воно нагадало про Аеріона, але він розумів, що порівнювати двох принців не варто. Приміром, Яйкове волосся, що вже відростало, було таке ж яскраве, як у його братів, а він, як на принца, був гарним хлопчиною.

Коли Дунк зупинився проказати незграбні співчуття, рясно пересипані подяками, принц Валар блимнув холодними синіми очима і відповів:

— Моєму батькові виповнилося тільки тридцять дев’ять років. Він мав стати великим королем, найвеличнішим з часів Аегона Дракона. За віщо боги забрали його і залишили вас?

Він похитав головою.

— Йдіть геть, пане Дункане. Забирайтеся.

Без жодного слова Дунк вийшов геть із замку і пошкутильгав до табору біля зеленого ставка. Він не мав що відповісти Валарові. Не мав він відповіді й на ті питання, які сам собі ставив. Маестри та кипляче вино зробили свою справу: рана зцілювалася добре, хоча й мала залишити глибокого товстого рубця між лівою пахвою та соском. Дунк не міг дивитися на рану, не згадуючи Баелора. «Він урятував мене двічі: власною зброєю на бойовищі та власним наказом після нього, коли стояв уже мертвий. Світ з’їхав з глузду, якщо великий принц гине, щоб міг жити заплотний лицар.»

Дунк сів під в’язом і витріщився на свою ногу.

Коли надвечір до табору з’явилися четверо стражників у королівській ліберії, Дунк вирішив, що це таки прийшла його смерть. Заслабкий і надто виснажений, аби хапатися за

меча, він сидів спиною до в’яза і чекав.

— Наш принц просить ласки перемовитися наодинці.

— Це котрий принц? — сторожко запитав Дунк.

— Оцей принц, — буркнув похмурий голос, перш ніж начальник варти устиг відповісти. З-за в’язу вийшов Маекар Таргарієн.

Дунк повільно зіп’явся на ноги. Чого йому треба цього разу?

Маекар майнув рукою, і сторожа зникла так само раптово, як з’явилася. Принц довго розглядав Дунка, по тому відійшов до ставка і втупився у своє віддзеркалення.

— Я вислав Аеріона до Лису, — коротко повідомив він. — Можливо, кілька років у Вільних Містах підуть йому на користь.

Дунк не бував у Вільних Містах і не знав, що на це сказати. Ясна річ, він був втішений, що Аеріон зникне з Семицарства. І потай сподівався, що той взагалі не повернеться. Але ж не скажеш таке батькові про сина. Тому він стояв і мовчав.

Принц Маекар повернувся до нього обличчям.

— Дехто казатиме, що я навмисне убив брата. Боги відають, що то брехня, але з цими чутками мені жити до самої смерті. Я не маю сумніву, що фатального удару завдала моя булава. У тому бою він бився, окрім мене, тільки з лицарями Королегвардії. А їхні обітниці дозволяють за такої нагоди лише захищатися. Тобто вбив його я, що не кажи. Та на диво, я не пам’ятаю удару, який розколов йому череп. Чи це милість божа, а чи прокляття? Мабуть, потроху того й іншого.

З погляду принца Дунк зрозумів, що той чекає відповіді.

— Мені годі судити, ваша милість. — Мабуть, він мав ненавидіти Маекара, та натомість плекав до нього чудернацьке співчуття. — Булаву тримала ваша рука, мосьпане, але ж загинув принц Баелор за мене. Тому я винний у його смерті не менше за вас.

— Так, — погодився принц. — Вам теж судилося слухати плітки до кінця життя. Король вже старий. Коли він помре, то замість свого батька на Залізний Трон сяде Валар. Кожного разу, як держава програватиме битву або потерпатиме від неврожаю, дурні казатимуть: «А от Баелор би такого не дозволив, якби його не згубив один заплотний лицар».

Дунк добре розумів, про що принц веде мову.

— Якби я не бився, ви б відрізали мені руку. Ще й ногу. Інколи я сиджу під оцим деревом, дивлюся на ноги і питаю себе, чи не міг би я обійтися однією. Хіба варта моя нога життя принца? І ще двох добрих лицарів — обох Гамфреїв.

Пан Гамфрей Гардинг помер від ран тільки минулої ночі після довгої й тяжкої боротьби за життя.

— Яку ж відповідь вам дає дерево?

— Якщо якусь і дає, то я її не чую. Але мій старий хазяїн, пан Арлан, щодня надвечір казав: «Хтозна, що нам принесе наступний день». Він того не знав, і ми так само не знаємо. Хто відає, чи не настане такий день, коли мені знадобиться саме ця нога? Коли вона стане у пригоді державі більше, аніж принцеве життя?

Маекар хвильку обмірковував сказане, зціпивши щелепи під сріблястою бородою, що робила принцеве обличчя неоковирно вугластим.

— Дідька лисого, — грубо відказав він нарешті. — У державі заплотних лицарів більше, ніж заплотів, і кожен має дві ноги.

— Якщо ваша милість мають кращу відповідь, я б радо її вислухав.

Маекар спохмурнів.

— Може, богам смакують жорстокі жарти. А може, богів зовсім немає. Може, все в світі — суцільне безглуздя. Я б запитав верховного септона, та минулого разу він мені сказав, що люди неспроможні зрозуміти вчинки богів. Мабуть, йому треба частіше ночувати під деревами.