Чтение онлайн

Де в нього знайшлася сила, він не знав і сам, але підкотився Аеріонові до ніг, обхопив його закольчуженою рукою навколо стегон, стяг на землю під лайки та прокльони і видерся зверху. «Ну ж бо, потруси тепер тим клятим телепнем.» Принц спробував ударити Дунка по голові краєм щита, але удар сприйняв на себе шолом. Аеріон був сильний, та Дунк сильніший, а до того ж вищий і важчий. Він схопив щита обома руками і скрутив, розірвавши ремені, а тоді почав гамселити принца по шоломі, розбиваючи полив’яні язики полум’я на гребені. Щит був товщий за Дунків — суцільний дуб, скріплений смугами. Відпав один язик, тоді

другий. Прикраси закінчилися на принцові раніше, ніж у Дунка — удари.

Аеріон нарешті відпустив руків’я марного тепер телепня, сягнув по кинджал на стегні й навіть витяг його з піхов, та Дунк гепнув по руці щитом, і ніж відлетів далеко у грязюку.

Напевне, принц зумів би перемогти лицаря Дункана Високого. Та не Дунка з Блошиного Подолу. Старий трохи навчив його кінного бою і мистецтва клинка, але раніше, у кривих та темних провулках позаду міських шинків, Дунк набрався зовсім інших вихваток. Він відкинув побитого щита і вхопив забороло Аеріонового шолома.

«Забороло — то слабке місце», згадав він слова Баш-Булата. Принц майже припинив боротися. Очі його зачервонілися і наповнилися жахом. Дунк відчув раптове прагнення видлубати одне з них і розчавити між сталевими пальцями. Та це було б не по-лицарськи.

— Здавайся! — заволав Дунк.

— Здаюся, — прошепотів дракон, ледь ворушачи зблідлими вустами. Дунк змигнув, дивлячись на нього. Хвилю часу він не міг повірити, що чують його вуха. «То усе скінчено, абощо?» Він покрутив головою туди-сюди, намагаючись роздивитися. Зорову щілину частково закрив удар по лівій частині обличчя. Він побачив принца Маекара з булавою в руці, що намагався пробитися до сина. Та його стримував Баелор Списолам.

Дунк звівся на ноги і підсмикнув за собою принца Аеріона. Подлубавшись пальцями у поворозках свого шолома, він одірвав його, викинув убік, і негайно оглух та осліп. Стогони і лайки, галас натовпу, іржання котрогось із коней, що носився полем без вершника… Навкруги криця дзвеніла по криці. Раймун зі своїм братом у перших, обидва спішені, завзято рубали один одного перед помостом. Від їхніх щитів з зеленим та червоним яблуками залишилися самі спаплюжені тріски. Один з лицарів Королегвардії тяг пораненого братчика геть з поля. У білих обладунках та корзнах вони не вирізнялися з-поміж себе. Третій білий лицар теж вибув з боротьби, тож Шторм-Реготун став разом з принцом Баелором до бою проти принца Маекара. Булава, сокира і меч люто брязкали по шоломах і щитах. Маекар отримував три удари на кожен, якого завдавав, і Дунк бачив, що йому недовго лишилося. Треба скінчити швидше, поки ще когось не вбили.

Принц Аеріон зненацька кинувся по свого телепня, та Дунк хвицьнув його ногою у спину, зіпхнувши лицем у грязюку, а тоді вхопив за чобіт і потяг через болото. Поки він добрався до помосту, де сиділи князь і панство, Ясний Принц був наче у лайні викачаний. Дунк рвучко підняв його на ноги і струснув, мов кота, брязкаючи обладунком та обкидаючи грязюкою господаря ясенбродського разом з красною дівою.

— Ану кажи!

Аеріон Ясножар виплюнув повного рота землі з травою.

— Я відкликаю звинувачення.

Після того Дунк не міг згадати, чи він пішов з поля сам, а чи хтось його вивів. Боліло йому усюди: десь гірше, десь легше. «Чи я тепер справжній лицар?»,

гадав він до себе. «Переможець лицарського герцю, абощо?»

Яйк допоміг зняти поножі та ринграфа. Допомагав і Раймун, і навіть Баш-Булат. Дункові надто паморочилося у голові, щоб їх розрізняти. Руки, пальці, голоси. Майстер Баш, здається, бідкався.

— Отакої, весь обладунок побито, — казав він. — Зім’ято, подряпано, порубано. Чого я старався, питається? Кольчугу з нього мало не зрізати треба.

— Раймуне, — запитав Дунк поспіхом, хапаючись за руку друга. — Інші. Що з ними?

Це не могло чекати.

— Чи не загинув хтось?

— Чмелик, — відповів Раймун. — Убитий Донелом із Сутіндолу в першій сутичці. Другий пан Гамфрей тяжко поранений. Решта побита і скривавлена, та нічого такого. Не рахуючи тебе.

— А що вони? Обвинники?

— Пана Вилема Вильда з Королегвардії понесли з поля без тями. Я, здається, зламав братикові кілька ребер. Принаймні, сподіваюся на це.

— А що принц Даерон? — питався далі Дунк. — Чи він живий?

— Щойно пан Робин зсадив його з коня, він ліг і не ворушився. Ну, може, ще ступню зламав. Власний кінь потоптав його, поки гасав полем.

Побитий і запаморочений, Дунк усе ж відчув величезне полегшення.

— Отже, його сон не справдився. Про мертвого дракона. Якщо тільки, бува, Аеріон не врізав дуба. Він же не загинув, ні?

— Та ні, — відповів Яйк. — Ви ж його пожаліли. Хіба не пам’ятаєте?

— Мабуть, що так. — Його спогади про бій вже плуталися і ставали дедалі тьмянішими. — Однієї миті здається, ніби я п’яний, а іншої так болить, що хочеться померти.

Його вклали на спину і балакали згори, поки він витріщався у неспокійне сіре небо. Дунк вирішив, що зараз і досі ранок. «Цікаво, скільки ж часу продовжувався той бій?»

— Боги ласкаві, та ж вістря списа загнало кільця глибоко у м’ясо, — почув він слова Раймуна. — Рана загниється, якщо…

— Напоїть його гарненько та полийте рану киплячою олією, — запропонував хтось. — Так роблять маестри.

— Вином, — почувся голос із металічною луною. — Олія його вб’є, потрібне кипляче вино. Я пришлю маестра Йормвела оглянути пораненого, щойно він упорається з моїм братом.

Над ним стояв високий лицар у чорному обладунку, порубаному і пошкрябаному безліччю ударів. Принц Баелор. Кармазиновий дракон на шоломі втратив голову, обидва крила і мало не весь хвіст.

— Ваша милосте, — мовив Дунк. — Я увесь ваш. Благаю. Я хочу служити вам.

— То служіть. — Чорний лицар поклав руку на Раймунове плече, щоб втриматися. — Мені потрібні добрі воїни, пане Дункан. Державі…

Він говорив дивно: ледь розбірливо, трохи не мимрив. Може, язика прикусив.

Дунк дуже стомився, ледве не втрачав свідомість.

— Увесь ваш, — пробурмотів він ще раз.

Принц повільно покрутив головою з боку в бік.

— Пане Раймуне… мій шолом, якщо ваша ласка. Забороло… забороло тріснуло, а пальці… пальці якісь дерев’яні.

— Негайно, ваша милосте, — Раймун узявся до принцового шолома обома руками і застогнав з напруги. — Майстре Баш, прошу ласки.

Баш-Булат підтяг ближче ослінчика, з якого сідали на коня.

— Потилицю побито, ваша милість. Зім’ято вліво, забито аж у ринграфа. Добра та сталь, що втримала такий удар.