Сашко
Шрифт:
— Може, я завтра вийду звідси пошукати чого-небудь.
Ми розломили шматок хліба на дві частини, потім одну частину — ще на дві частинки, і кожен з нас одержав по частинці. Була така тиша, що я з своєї постелі чув, як жувала Ромка.
— Ах, коли б завтра прийшли наші! — сказала Ромка.
— Я теж увесь час про це думаю, — сказав я. — Можливо, фашисти ще протримаються кілька днів, бо вони тут не дуже поспішають.
– І щоб усі наші залишилися живі!.. — додала Ромка.
– І твоя мама, — сказав я, — і моя мама, і Юрчиків
– І щоб знову повернулося те життя, яке було в нас тоді, до війни, — мріяла Ромка.
— Життя буде ще краще, тільки б знищити фашистів, — сказав я.
— Тато каже, що фашизму тепер не жити…
— Коли закінчиться війна, я, можливо, знову буду зніматися в картині. Ох, як мені хочеться зніматися в картині, тільки щоб тепер уже картина була не просто про прикордонників і шпигунів, а щоб про наших партизанів у війні з фашистами.
— А я далі вчитимусь грати на піаніно. Мама хотіла, щоб я дуже добре грала на піаніно.
Я теж згадав про свою матір. Я тепер часто про неї думав. Вона дуже хотіла, щоб я добре вчився й мав добру поведінку, а я зовсім не думав про те, що вона хоче. Скільки горя я завдавав своїй матері. Пам’ятаю, коли директор школи заявив їй, що мене, мабуть, виженуть із школи за поведінку, бо я погано впливав на інших учнів, то мати так близько взяла це до серця, що навіть захворіла. Де вона тепер, чи здорова вона?
Коли б я тоді, раніше, слухався її в усьому, мабуть, я жив би краще. А скільки клопоту й прикростей було від мене Сергієві Валентиновичу і директорові школи! Ні, ні, я доведу, що я не такий, яким мене всі вважали.
Коли фашистів прожене Червона Армія з Києва і повернуться з евакуації мати, вчитель, мої товариші й сусіди, я ніколи більше, нізащо і трошечки не ображу їх. Я любитиму свою матір дужче, ніж Ромка свою. Я й зараз люблю її більше за все на світі.
На подвір’ї прогуркотіла машина й стихла. Через хвилину Ромка сказала:
— Все-таки тут дуже страшно. Наших людей поблизу немає, а тільки фашисти, гестапівці…
— Нічого ти не знаєш, тут є й наші, я сам бачив…
— Де, де ти їх бачив?
Я зрозумів, що проговорився. Мені хотілося розказати про це не зараз, а коли зустрінемося з дядею Михайлом.
— Сашко, тобі, мабуть, приснилося. Ти спав на посту? Так? Спав?
— Зовсім не спав… — розсердившись на самого себе, відповів я і почав розповідати про все.
— Як?! — сердито обірвала мене Ромка. — Ти кидав мене саму на горищі? Оце друг!.. Я б тобі дала зараз ляпаса… Навколо фашисти, а він мене кинув…
— На горищі їх немає, — виправдувався я.
— А пацюки?
— Пацюки? До чого тут пацюки, коли виконуєш відповідальне завдання.
— Ну, то знай: ніхто тобі ніякого завдання не давав…
— Не бреши…
— Ні, ні, ніхто не давав. Це я все сама придумала. Підслухала як татусь говорив своїм товаришам, щоб вони стежили за фашистами, коли ті, відступаючи, будуть знищувати будинки,
ховати зброю для своїх агентів. Я відразу вирішила стежити за нашою школою і, коли татусь пішов, побігла до тебе.— Ромко!.. — необережно вигукнув я. — Та я ж вистежив, як вони підклали під нашу школу міну…
— Міну? Ти бачив? Своїми очима?
— А чиїми ж? Твоїми?.. Я стояв між двома сараями.
Ми відразу помирились. Ромка вже не перебивала мене, слухаючи. Потім сказала:
— Так, це здорово, Сашко!.. Аж не віриться. Ну, тепер лягай ти, а я чергуватиму. Не бійся, я тебе не кину…
Важкий, неспокійний сон враз переміг мене. Цими ночами я мало спав.
Мене збудила канонада. Здавалось, гармати були пересунуті в інше місце, хоча вони гриміли звідусіль. Уже розвиднилося. Фашисти все навантажували машини. Правда, тепер вони дуже поспішали. Одна машина стояла біля школи, її тільки почали навантажувати. Кілька солдатів стояли біля машини й палили люльки, прислухаючись до гарматного гуркоту. Раптом до школи примчав мотоцикліст. Він щось запитав у солдатів і миттю побіг усередину школи. Солдати стривожено заметушились. Тепер вони про щось сперечалися.
Мотоцикліст через хвилину вискочив з школи і помчав далі на своєму мотоциклі, начадивши на подвір’ї бензиновим димом. З школи почали вибігати фашистські солдати, за ними вискочив офіцер.
— Бачиш, як вони поспішають? — вигукнула Ромка.
— Все-таки вони затримують нас, — відповів я. — Можливо, зараз десь на Подолі вже вступає до міста Червона Армія.
Цей раз вони нічого не вантажили на машину, окрім свого обмундирування, яке вони просто кидали на машину й стрибали на неї самі. Потім один солдат вийшов із школи й поліз під ґанок. Офіцер почав кричати йому. Тоді той, поспішаючи, виліз, нащось підірвав ломом дошки на ґанку і знову поклав їх на місце. Потім усі пострибали на машину й швидко вилетіли з двору школи.
І в цю мить ми цілком ясно почули стрільбу з гармат і кулеметів зовсім близько, мабуть, на Подолі чи й ближче.
— Наші! — вигукнув я.
Але Ромка, показуючи рукою на школу, кричала:
— Дивися, дивися, вони підпалили нашу школу!
Справді, з вікна канцелярії почав іти дим. Ромка кинулася вниз, я за нею. Треба було вскочити до канцелярії й загасити вогонь, поки він не поширився далі. Ромка бігла сходами попереду мене, і я ніяк не міг її випередити. Раптом страшна думка вжалила мене:
— Ромко! — закричав я. — Спинися! Там міна…
— Ха-ха-ха! — реготалася Ромка внизу.
Але перегнати її я не міг. Тоді я сів на поручень сходів і стрілою помчав за нею. Кожного разу, коли сходи повертали в інший бік, я пересідав з одного поручня на другий і мчав униз. Я враз перегнав Ромку, яка з переляку навіть застигла на місці.
— Сашко! — вирвалося в неї мимоволі.
Страх за мене спинив її: дівчинка боялася, що я не втримаю рівноваги й звалюся вниз, на цілих чотири поверхи.