Сашко
Шрифт:
Ромка сіла разом з Женею на східцях за кілька кроків від вікна. Я нахилився до Юрчика.
— Треба зробити так, щоб вона не дивилась на страту. Нехай сидить на східцях, а ми будемо розповідати їй дещо з того, що побачимо.
— Ми загородимо від неї вікно, і вона нічого не побачить, навіть коли б хотіла, — радив Юрчик.
Кілька дорослих прислухалися до наших розмов. Тоді я пошепки попросив їх стати стіною коло вікна, щоб Женя нічого не могла бачити.
— А нащо це? — спитали вони.
— Сьогодні будуть розстрілювати батька цієї дівчинки.
Я побачив, з яким жахом і жалем
— Сашко, — спитала кволим голосом Женя, — ще нема нічого?..
— Ще.
— А їх ще не привозили?
— Ще.
Але в цей час на повній швидкості під’їхали три закриті машини. Народ загомонів, заворушився. Солдати й поліцаї на площі зімкнулися шпалерами.
— Привезли, — промовила одна з жінок біля нас.
Я оглянувся на Женю. Ромка сиділа поруч неї й обіймала її за плечі.
Тепер усе відбувалося швидко. Приречених на страту вивели з машини і поставили під стіною в одну шеренгу. Офіцер прочитав уголос папір, але ми нічого не чули. Народ гомонів, чути було якісь вигуки.
Ми всі притиснулись до вікна. Не всім було добре видно, бо місця було мало, але кожен з нас хотів усе бачити.
— Вони помруть як герої! — промовив збуджено я. — Адже вони партизани.
І раптом Юрчик підштовхнув мене й шепнув:
— Дивися на крайнього праворуч…
Я придивився пильніше й пізнав Жениного батька. Я на мить оглянувся назад. Женя хлипала на грудях у Ромки.
На площі проти партизанів вишикувався взвод есесівців. Офіцер стояв збоку спиною до солдатів, вдивляючись в іншого офіцера біля авто. Ми завмерли на вікні. Женин батько раптом підняв руку й щось прокричав. Ми здалеку ледве почули його голос, зовсім не розібравши слів. Та ми й без того розуміли, що в його словах була віра в нашу перемогу.
— Тату! Тату! — раптом вигукнула Женя, схопилася з місця і, наче пташка, кинулась до вікна. Вона розштовхала сторопілих жінок біля вікна і так ухопилась за раму, що ми не могли її відірвати.
— Татусю! — крикнула вона щосили. — Татусю любий! Я тут… Женя…
Офіцер біля авто махнув рукою. Прогримів залп, який розтягнувся на кілька секунд. Ми бачили, як першим упав Женин батько, за ним — решта. Над натовпом де-не-де зацвіли букети квітів, підкинуті вгору. Поліцаї враз кинулись у натовп, розштовхуючи людей гвинтівками й автоматами. Вони хотіли схопити тих, що підкидали вгору квіти. Окремі вигуки потопали в загальному гомоні. Я обернувся до Жені. Вона лежала непритомна на підвіконні. Ми заметушились біля неї. Жінки взяли її на руки й занесли до ближчої квартири. Ми були разом з нею.
Жені принесли води. Одна з жінок дістала нашатирного спирту й дала Жені понюхати. Ми дуже боялися за Женю, але вона через кілька хвилин розплющила очі й нерухомим поглядом, мовчки дивилася в стелю. Їй дали води, вона мовчки одвела губи й не схотіла пити.
Ромка стояла біля Жені навколішках й тихо промовляла:
— Женечко! Женю!
Вона гладила її волосся. Але дівчинка ніяк не озивалася на ці слова й не дивилась ні на кого.
— Нехай відпочине тут, — промовила хазяйка квартири. — Бідне
дівчатко!— Це й на дорослого, то чи пережив би… — додав хтось із присутніх.
Тільки через годину хазяйка дозволила нам забрати Женю. Я й Ромка вели її попід руки. Вона була така квола, що ледве йшла.
Ми вийшли на площу. Народу вже не було. Не було й солдатів та поліції. Вже вечоріло. Женя з останніх сил тягла нас під стіну, де були розстріляні партизани. Ми примушені були поступитись їй.
Трупів уже не було тут. Двірники замели сліди крові під стіною.
Ми всі тремтіли від якогось незрозумілого нам почуття, стоячи на місці страти. Женя наче завмерла, стоячи навколішки, припавши головою до землі.
— Тату! Татусю!.. — шепотіли її уста все тихше й тихше.
Нарешті ми підвели її. Тепер треба було йти, поки поліція не звернула на нас уваги. Підводячи Женю, я помітив, що вона затисла в руці грудочку землі з місця, де востаннє стояв її гордий татусь. І ми пішли, побравшись за руки, не вимовляючи й слова одне до одного. Нам було тяжко, дуже тяжко в ці хвилини, але якийсь настрій робив нас суворими й рішучими. Навіть Женя, здавалося, почала ступати твердіше, стиснула губи і вперто мовчала.
НАШІ ДРУЗІ В НЕБЕЗПЕЦІ
І лаяв же мене дядя Михайло за те, що я колись давно написав на дверях Вовчихи свою погрозу фашистам. Він довідався про це від Ромки, що похвалилась йому своєю сміливістю. І хоч напис зробив я дуже давно, дядя Михайло сердився на мене так, наче це було вчора.
Потім, коли він трохи заспокоївся, то промовив тихо:
— Щоб ти ніяких написів на нашій вулиці не робив. А щодо Вовчихи, то треба тобі з нею бути в дружніх взаєминах. А коли будеш у неї на квартирі, то все примічай і до всього прислуховуйся. В неї збирається зграя націоналістів і гестапівців. Нам корисніше знати, про що вони там розмовляють, аніж лякати їх написами на дверях. Зрозумів?
— Зрозумів! — відповів я.
Всі наступні дні я при зустрічі з цією клятою Вовчихою був дуже люб’язний з нею, вітався перший, навіть одного разу спитав, як здоров’я її шпіца і її власне. Вовчиха аж очі витріщила на мене, так здивувалася.
Побачивши якось, що її робітниця вибиває качалкою пил з килимів, розвішавши їх на подвір’ї, я почав їй допомагати. Потім ми вдвох носили килими до кімнат, розстеляли і розвішували по стінах, їдучи повз вітальню, я побачив Кривого, який тихенько розмовляв з самою Вовчихою. Коли я зазирнув до вітальні, він раптом накрив газетою великий синій конверт, а Вовчиха гримнула на робітницю, щоб та зачиняла двері. Звичайно, я не звернув на них особливої уваги.
Потім я почув, як до воріт під’їхала легкова автомашина, а за хвилину на квартирі у Вовчихи з’явився молодий, блискуче вдягнений фашистський офіцер. Він зник у вітальні.
Як не намагався я підслухати що-небудь під дверима, я не почув нічого. Вони розмовляли пошепки. Я розумів, що завдання дяді Михайла я, мабуть, не виконаю. Тоді, вдаючи, що розгортаю килимову доріжку під дверима, я зазирнув одним оком у щілину замка. Я тільки встиг побачити, що офіцер ховав до свого портфеля отой синій конверт. Я вчасно відскочив від дверей. За мить офіцер вийшов з квартири.