Меч Арея
Шрифт:
— Де зратимося? – спитав вiн у середнього брата, який уже встиг кудись iзбiгати й повернутись. – У двiрцi-таки?
— На лузi! – збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: – Бери готський шолом.
— Видiв-си її? – схаменувся старший брат.
Горват бадьористо заторохтiв:
— Стоїть, стоїть у сiнях. Бери, тобi речу, готський шолом!
Сiкур полiз у припасований до Гайового сiдла шкiряний мiх i дiстав звiдти важкий чорний шолом iз широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський i натяг сей. Тепер межи круглим козирком i заборолом виднiли тiльки його синi вiчi. Вiн поправив на грудях цупку шкiряну луску рiзницi, взяв сулицю й руський червлений щит i вийшов, зi стайнi. Молодший брат вiв йому вороного коня, вiддавши повiд свого Сiкуровi. Гано хвацьке вихопився в сiдло й пiдняв воронця
Старий пiд'їхав i махнув рукою. Всi посунули з ворiт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгiльда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бiк дiвчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вiчi, Гановi здалося, що повiки в Брунгiльди зневажливо примруженi. Його взяло на шал, вiн би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, i доводилося стримуватись.
У лузi бiля рiчечки граф став i показав Гановi рукою: їдь туди. Гано смикнув повiддя й погнав у бiк недалекого лiсу. Брати з Сiкуром теж незабаром прискакали.
— Де вона єсть? – поспитав Гано, бо дiвчини на бiлому жеребцi коло графа не було.
— В тамтому гайку, – вiдповiв Горват. – Маєте розганятись i сходитись коло дiдугана. Так вiн мовить.
Гано придивився. Мiж деревами напроти забiлiв кiнь. Отже, коло рiчечки. Хлопець поправив щит на лiвому лiктi, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, вiн уп'явсь острогами коневi пiд ребра й стрiмголов помчав.
Там, навпроти, замигтiла бiла пляма Брунгiльдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцевi в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком рiчечка ближчала й ближчала, бiлий кiнь теж, i серце Гановi заходилося вiд передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної митi.
Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом – того нi вiн, нi хтось iз помiж спостерiгачiв пояснити не мiг, але вiн таки пручнувся, й жива бiла блискавка Брунгiльдиного жеребця просто жухнула повз нього.
Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звiдки щойно вихопилася Брунгiльда, вiн се добре знав i попустив повiддя. Серце калатало – мало не вискакувало з грудей. Коли б дiвчина вцiлила йому в щит, хто й зна, чим би все скiнчилося, бо ж удар був просто шалений.
Вихопившись до взлiсся, Гано повернув коня й глянув у бiк рiчки. Старий граф уже пiдняв руку. Й коли махнув, хлопець крикнув:
— Ан-но-о!
Й зострожив свого вороного. Й знову замигтiла земля пiд коневими ногами, й кiнь Брунгiльди так само швидко наближався й рiс, а Гано штрикав i штрикав острогами, й коли вже проминув юрму, що тирлувалася навколо графа, знову вiдчув той самий удар. Але й Ганове коп'є придалося сього разу. В ту саму мить, як вони зiткнулися, Гано почув чи то розпачливий, чи лютий зойк, – i враз озирнувсь. Та дiвчина вже вiддалялася до гаю. Хлопець осадив коня бiля своїх братiв та Сiкура. Вони були блiдi й схвильованi, неначе самi билися з тiєю впертою дiвчиною.
— Стережи колiно! – гукнув йому Сiкур, i Гано знову понiсся назустрiч бiлому жеребцевi.
Третє зiткнення не дало нiчого, дiвчина, як i тi рази, наполегливо цiлилася йому в широку верхню частину щита, й не колiно, а голову треба було пильнувати. Гано розiгнався ще дужче, хоч кiнь починав томитися й форкати. Комонник разiв зо три вдарив його по крупi ратищем, кiнь мов ошалiв, i вже не форкав, а кричав страшним неприродним голосом, кричав i нiсся наче вогняний змiй, а там навпроти й насупротиву мчавсь iнший звiр, теж ошалiлий вiд острогiв i небезпечної гонитви.
Гано тепер ясно бачив, як Брунгiльда виважує в руцi своє довге коп'є й примiряється вниз, таки вниз, до його колiна. Хлопець устиг подумати, що Сiкур таки правду каже, й непомiтно зсунув щит униз. Коли Брунгiльда прицiлиться в голову, то їй iншого виходу не лишиться та й часу теж, вiн скористається
з того, скористається, скористається… Її коп'є з гострим овершям i справдi пiднялося вгору, цiлячи йому вiдкриту шию. Гано якось хижо зрадiв, устиг зрадiти – й раптом сталося незбагненне: його мов блискавкою зiрвало з сiдла й кидонуло об землю, вiн тiльки квакнув, але болю не вiдчув, схопився на ноги й без щита й коп'я побiг навздогiн коневi, який гнав, озираючись, до дiброви. В Гана тремтiли ноги й тремтiли губи, сталося невиправне, хоч вiн ще не мiг усього збагнути.Збагнув лише тодi, як добiг на край лiсу, де стояли його брати. Вiн розгублено глянув на них, по тому на Сiкура й упав навколiшки. 3-од рiчки чулися захопленi вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кiнчено, все пiшло прахом, i надiї, й сподiвання, лишався тiльки бiль у попереку та незмивна ганьба.
— Мовив єсмь: стережи колiно, – проказав Сiкур.
— Колiно, – безтямно повторив услiд йому Гано.
— Перехитрила тебе…
Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сiкур обiзвався:
— Дай менi твiй обладунок.
Вони стояли за густими кущами, й конi тупцювались неподалiк, немов пройнятi хвилюванням людей.
— Дай, мовлю!
Гано й досi чипiв навколiшках, i Сiкур пiдiйшов i заходився розстiбати його шкiряну лускату рiзницю. Тодi грубо стяг її, роздягся сам i кинув свою вдяганку Гановi пiд нiс, а перебравшись, узяв готський шолом i всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавицi, але вони були до сутi такi самi, як i в Гана.
— Лови вороного.
Найменший з трьох братiв ухопив Гайового коня й привiв ближче, Сiкур скочив у сiдло й безоружний погнав до рiчки, де й досi галасували, радi перемогою Брунгiльди, готи. Коло рiчки Сiкур, не зсiдаючи, пiдiбрав Гановий щит i коп'є й ударив ними раз, i в друге, й утретє. Всiма мовами свiту се означало одне: бiй не закiнчено, супротивник вимагає герцю.
В юрмi запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Вiн навiть сердито махнув на нього рукою, щоб вiдчепивсь i забирався пiд три чорти, але Сiкур повторив свiй виклик.
I се вивело Брунгiльду з себе. Вона раптом ускочила в сiдло й подалася до того мiсця коло гаю, звiдки починала сьогоднiшнiй герць, а Сiкур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Вiн навiть не блимнув у той бiк, де за кущами й досi чипiв навколiшки переможений Гано й тупцювалися його молодшi брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його полiток Горват просто спопеляв Сiкура очима. Сiкур звiвся в стременах, прикипiв головою до конячої мокрої холки й понiсся назустрiч бiлому коневi та його вершницi, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'є й довгий червлений щит о лiвому боцi, й вороний Ганiв жеребець знову жахно кричав, i Сiкур теж кричав, сам того не помiчаючи, й коли до бiлого коня й низько припалої на луку Брунгiльди лишалося крокiв iз двадцять, вiн почав здiймати свого щита пiд саму бороду, пiд широке забороло, куди цiлилась Брунгiльда, й сам стискав коп'є, майже прирiсши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи пiдступний порух Брунгiльди, сiпнув щитом униз, прикривши ним усю лiву ногу й усе сiдло. Брунгiльдине коп'є ковзнуло по щитi, й дiва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оцi допомогти важкому ратищу всiєю вагою свого тiла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав її замiр i скористався з нього, його коп'є вп'ялося їй попiд щит i попiд лiву ногу, захищену цупкою шкiряною латою, ковзнуло по лискучому сiдлi, розпанахало бiлому жеребцевi ввесь мокрий клуб i просто зняло вершницю. Брунгiльда перекинулася в повiтрi, й коп'є випало теж, та лiва рука якийсь час тримала кiнський повiд, i зошалiлий од несподiванки й раптового болю жеребець тяг її по землi ще крокiв iз двадцять, потому став дибки, вирвав повiддя й майнув просто лугу й просто рiчки, й червона кров з його рани горiла на яскраво-бiлiй шерстi.
То було вже по той бiк людського юрмища, де стояв на сумирному конi старий граф. Сiкур осадив Гайового воронця, з нiздрiв якого летiла рожева пiна, й скочив додолу.
Графова донька лежала навзнак, та коли Сiкур схилився над нею, вона пiдвелась на лiкоть, а вiльною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув i покотився вниз. Волосся Брунгiльди сипонуло, й розпливлося по плечах, i сягнуло березiльної трави, а Сiкура мов бичем стьобнули холоднi, повнi зненавистi Брунгiльдинi очi.