Меч Арея
Шрифт:
Руда Голова зник, i настала тиша, й скiльки гукали хлопцi, нiхто бiльше не вiдповiдав. Тодi несподiвано ворота рипнули й вiдчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив їх усередину.
Двiр виявився бiльшим, нiж думали хлопцi, з усiх бокiв стояли довгi присадкуватi будiвлi, й не можна було розiбрати, де клiть, i де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони їхали за ним, вивчаючи незвичне для їхнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворi не видно було жодної людини.
Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цiкавих очей, стежили в прочиненi дверi, визирали
— Ото там, мабути, й княжна їхня, – кивнув старшому братовi Горват на купку дiвчат у довжелезних, по самi п'яти спiдницях i в сорочках iз бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгiльду, та всi вони були вбранi в однакове й мерехтiли в очах.
Руда Голова йшов i йшов, i, коли привiв гостей до якоїсь хижi, яка, певно, була теремом, дiвчата розступилися й пропустили їх у дверi.
— Сюди, – буркнув рудоголовий, i всi четверо ввiйшли з сiней у свiтлицю з низеньким одвiрком. Свiтлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне свiтло насилу продиралося крiзь вищiлини вiконечок, i Гано потер очi долонею, щоб якось призвичаїтися до тих присмеркiв, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помiтив у кутку, пiд причiлковою стiною, носатого сивого старця в довгiй овечiй милотi.
Гано до землi вклонився старцевi й попхнув уперед Горвата.
— Хто єсте? – прорипiв дiдуган, i Горват вiдповiв йому своєю коверканою готською мовою. Говорив довго й плутано, перелiчуючи всi достойнi й усi примарнi багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв i себе, й свою доньку, її перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сi четверо юнакiв. Лише коли Горват нагадав йому:
— Прибули смо сватати доньку твою.
Граф одказав:
— Завтра.
Й бiльше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тодi Горват сягнув рукою дощатої неструганої пiдлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повiдомив людям, бо всi загомонiли й тiсним колом оточили сватiвникiв, а дiви, й дiвки, й дiвчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгiльда, котра Брунгiльда?
Та дiви були звичайнi собi дiви, як i скрiзь, в усiх землях, може, тiльки рудiшi за iнших, i серед них не було якоїсь особливої, котра б вирiзнялася чи то зростом, чи ж чимось iншим, i Гано поступово заспокоївсь.
Їх поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл, який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком горiльце.
— Хрест! – показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:
— Всi готи – хрестатi.
— Не всi, – заперечив Сiкур. – Видiв єсмь i нехрестатих.
Гано лише мовчав – йому належало мовчати й думати, й не тiльки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого
бiльше.— Тут i спати-ймемо? – запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се похмуре городище гнiтило їх, але коли вже впiймались, то мусять покладатися на своїх кумирiв i терпiти до ранку.
В обiд їм принесли до темної свiтлицi печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гiркого пива. На вечерю було те саме, хлопцi попоїли, тодi наважилися вийти до своїх коней. Конi, всi четверо вкупi, сумирно хрупали сiно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вiвса, та конюх буркнув:
— Завтра. – Й нiчого на те не можна було сказати. Завтра – то й завтра, коли прийшов у гостi, будь радий i з того, що дають, i не проси понад мiру.
Хлопцi повернулися до своєї хижi. Там уже горiла груба соснова скалка й освiтлювала помешкання жовтим кiптявим язиком. Скалку було встромлено навкiс у зумисне для того провiрчену дiрочку в стiнi, й ся стiна, й шмат пiдлоги коло неї були яскравi й незвичнi проти всiєї темної хати.
— Лягаймо? – спитав Огнян.
Але Гано пiшов у куток, де лежали їхнi речi, й сказав:
— Оружжя…
Оружжя й справдi належало передивитися й перевiрити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тодi, як догорiла боровиця.
Збудив їх той-таки рудочубий. Вiн пiдiйшов i кожного поштрикав ратищем сулицi.
— Ей! Ауф!
Лужичi похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого вiд них хочуть. Першим очумався Гано – й вiдразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме.
— Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, – стурбовано мовив по хвилi вiн, коли Руда Голова нарештi вийшов. – Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лiчити?
— К добру, к добру єсть! – поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки проказав:
— Учетверте…
На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда Голова принiс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зiтхнув, подивившись на снiданок:
— Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого – одне й те саме…
Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попiд ложечкою, й вiн знав, що то не вiд голоду – їсти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й собi до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi слабостi.
У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв, линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось iнше, а про наступний герць їхньої Брунгiльди з нiкому не вiдомим вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить, окрiм холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..
Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що сталося з похмурим готом – було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.